21

Мирон Данилович до самого ранку йшов, угадуючи дорогу, де не міг зустріти «їх».

Розвиднювалося, коли прибув до дрібного полустанка. Вагався — підступати до  залізничних колій чи ні, але не було іншого переходу. Він прямував мимо  самотнього будиночка і спинився, побачивши робітників, що на платформах починали  рівняти дошки.

З одного боку вломилися сторчові стовпчики, ніби величезні ручиці, тому вантаж  соснини, струнко розпиляної і чистої, осунувся на жужелицю між коліями. Укладало  двоє: залізничник, що обслуговував невеличкий потяг, і підліток, тонкий, як  нитка, — з нього небагато праці. В той час машиніст мав якийсь гіркий клопіт  коло шипучого демона — було не до розсипаних шальовок.

Ось крикнув з платформи залізничник до Катранника:

— Що, в вас тут людей нема, чи як?

Катранник мовчить, думаючи: «А що ж, і нема! Хіба не знаєш, де вони? Хочеш,  покажу де...»

— Чого стоїш, чоловіче? Помагай, а я підвезу! — знов звернувся залізничник.

Але ще і тепер не вірить селянин, хоч вся істота аж стрепенулася від новини:

«Добре було б під'їхати, бо вже, мабуть, не дошкандибаю на своїх».

Темновусий, з підбілиною, залізничник світнув запалими очима, і вриті зморшки на  обличчі поглибшали від усміху:

— Не віриш?

— Хтозна, — глухо озвався Катранник.

— Кажу: підвезу, значить — підвезу. Годі туманіть, берися, чоловіче, і подавай  мені дошки: складати будем!

Катранник, не кажучи вже нічого, поклав торбинку на землю, але близько біля  себе, і взявся подавати сосну; так старається, аж підбіга.

— Не спіши, бо втомишся! — спиняє залізничник. — Бережи силу, бо роботи багато.

А то будеш, як отой хлопець, що підміта полустанок.

Він показав на підлітка, який, відійшовши насторону, подивився трохи і зник.

Працювали декілька годин, поки владнали вантаж. Катранник змокрів дуже, хоч його  одежа і черевики просохли; він дрібно тремтів від напруження, ослаблений від  довгого недоїдання і лютої пригоди.

— Щось ти, чоловіче, хилишся, — зауважив залізничник, гостро глянувши на нього:

— Ану, ходім, під'їмо! Як звати?

— Катранник Мирон.

— А мене — Петро, так і кажи!

Сіли на дошках, біля скриньки залізничника, колись фарбованої зелено, а тепер  темнастої плямами від мазуту. Господар витяг з неї скатерку і повагом розгорнув  на соснині; тоді поклав пшоняний хліб, порізаний тонкими скибками, а до нього —  сіль у білому матерчаному вузлику і дві величезні солодкі цибулини. З пляшечки  наточив конопляної олії на блюдце. Зрештою, вибрав варену картоплю з паперового  капшука.

— Маю капусту квашену: підсохлою давали, і шматок хліба, — пропонує селянин.

— То прибережіть! Призволяйтесь до мого ресторану. Чи не їсте цибулі?

— Чому ні? — заохотився Катранник. — Це добре, з хлібом!

Обережно відділив тонкий кожушок, блідаво-брунастий, із тьмавим полиском і  прочервонілістю; розрізавши цибулину вподовж, брав світлі лустки і вмочав в олію  і солив — їв з хлібом, як поживу найкращу. Додав до цього картоплю: теж умочаючи  в олію і солячи. Істота зосередилася на їдженні, відсторонена від світу, бо,  здається, жили горіли від голодної нетерплячки і міг проковтнути миттю весь  харч, навіть коли б повно було в скриньці. Сік цибулі, колись надто гострий,  відчуто тепер як захлинно смачний і живлющий: по краплі, втішаючись, приймає  душа.

Коли поснідав Катранник, враз і настрій змінився; пожива кріплющими течіями  пройшла в різні напрями через єство — зміцнила, відсвіживши, ніби добрий сон,  хоч якраз тепер на сон клонить: при вдиханні лісного повітря, приємного  прохолодою.

Знов завозилися з дошками і склали доостанку, як слід.

— Слухай сюди: їдьмо разом на склад! Я скажу начальникові, що ти виручив.

Зосталось вигрузити дошки, а тоді на Кавказ повернем.

— Мені ж цього якраз і треба! — скрикнув Мирон Данилович. — Як ваша ласка,  візьміть, я помагатиму при всякій роботі.

— Бачу, ти чоловік тихий і не з тих, що в замки без спросу заглядають. Бо всякі  люди стрічаються.

— Повірте, оце їду жінці і дітям десь хліба заробити. Другої думки немає.

— От і вже! Мені веселіше і тобі по дорозі. А то вночі сам, як сич, очима  блимаю.

На димучій станції зійшли з потяга. Ночували при товарному складі: там людей  небагато; гоготить чугунка, розігріта дочервона. Петро приніс гарячого супу —  повечерявши, заснули на тапчанах. Міцно спалося, як ніколи від народження на  світ.

Після півночі вирушили на Кавказ. Снує мрію свою Мирон Данилович: про заробітки  в совхозі, при конюшні або теслярні. Трохи б підхарчуватись, а там він — знов  майстер до всякої роботи, що потребує твердих жил і швидкої думки; змалку звик.

— Як ви з непартійних, — сказав Петро, — круто живеться; будь червона граматка,  то тягли б харчі кошиками з розподільника.

— Куди нам! Аби кукурудзянки заробити.

— Так; вийшло, як казано в революцію: кому трясця, кому дві. Кому сало, а кому  чорта лисого! Рівність.

— Нас рівно в ями кладуть; або палять.

— Це вже тоді показувалося. Скільки крику було про рівність. Ось я — від  сословія козачого. Вернувся з німецької війни; в кавалерії служив і медальки  деякі дано. А дома біда! Село казанком кипить. Козаки, котрі з фронту, і я серед  них, сказали: ну, живі ми і дома. Порівняймося з сусідами! Так і зробили — дали  їм воли, могучі, як паровики, і плуги дали, борони, культиватори, корморізки,  точила і всячину, все дали. Пройшов рік-другий, а в сусідів те добро пропало. Не  знати, де ділось. Знов кричать: давай! Кричать, щоб ми стали рівні. Не буде  того, бо люди дуже не однакові і різно роблять. Уже тепер по-старому заведено:  робочих скрутили, самі ж князьками розкошують.

— Хліб під дощем: гниє, а нам не дають, — сказав Катранник. — Хто вмира і пробує  взяти свій хліб, тому стріляють межи очі.

— Так скрізь! Бо це — самі чужонайняті замаскованці з інтернаціоналки; хитро  влізли, щоб народ мучити: то їм загадано і то червона ціль їхня.

— Уже всім видно і глядіти не хочеться.

— Вони лютують, бо народ розглядів їх, що то мучителі з чужої служби. Тепер  хотять затопити кров'ю людською очі.

— Пробують на нас; а тоді світ душитимуть.

— В них це готове: і партмішок, і партзав'язка. Мандрувавши, надивився я. Нищать  хліб нарочито і розоряють до смерті. В начальство ставлять непридатних, щоб  більше біди було. На одному зсипному пункті привозять селяни хліб: поспіх з ним  великий, бо треба «план» виконати. Завідувач наказує дядькам усяке зерно докупи  зсипати крізь дірки в поверхах, все разом — жито, пшеницю, ячмінь, просо,  гречку. Йому дорікають: хіба можна так робити? А він сердиться і відказує:

«Почему нєльзя? Ето всьо — хлєб!» Отакі хазяї. Ви кажете про зерно; не тільки  з-за нього стріляють людей, а з-за гнилих буряків теж. Бачив я біля станції гору  їх, темну, як вивезена порода з рудників на Донбасі. Колись окремою колією  доставляли буряки до цукроварні. Тепер їх покинуто догнивати. А сторожа кругом  стоїть: не підпуска нікого. Декілька разів люди підходили, ослабівши, як осінні  мухи: їх розпука голодна вела. Ледве до бурякової гори наблизяться — так з  гвинтівок блискає їм в очі, і люди падають. Буряки після морозів почорніли, а ще  та и можна було перечищати їх і варити. Нікому ж не дано нічого. Так всі буряки  продали — до рештки. Гора їх згнила і розлізлася по землі. Багато вбитих людей  лежало, бо пошкодовано їм гнилого буряка. З того ж і видно: ворожі виродки  нагорі царюють.

Що далі їхали, все дужче бралося чистим і теплим повівом: обвітрювало обличчя,  радуючи після димової гіркоти, газу, сирості і вугільної пиляки залізничних  вузлів.

На степовій станції від підводчиків довідався Катранник, що недалеко в совхозі  наймуть конюха. Вирішив зостатися: нагода, тут певна, а поїдь далі, до  односельчанина, хтозна, чи й досі є потреба в людях? Подякував сердечне  дорожньому прияжле — і попрямував до радгоспу.

Його допустили в кімнату директора, який зразу спитав:

— Чи ти добрий конюх?

— Все життя біля коней; як їх ліпше знати можна.

— Ставай!

Робота непогана, а платня — так собі. Трішки грошей і трішки кукурудзяного  борошна. Юшку давали.

Коли спік перший хліб, то нарізав тоненькими кусниками, як торт, і повільно їв і  їв, розжовуючи вкрай. Хотів спинитися, щоб не спожити все за один раз, але таки  все з'їв, і дивиться на стіл. Нічого вже нема. Взявся до води: багато пив.

Був бездумний; їсти хотілося по-тваринному. Та скоро турбота охопила його — про  сім'ю; вирішив: зароблені гроші зберігати для неї і, скільки можна, ощаджувати  борошно.

Так прожив деякий час; а не міг прийти до звичайного стану, душевного і  фізичного. Як і кожен у тому совхозі, підупадав і хирнів.

Вечорами, коли біля обрію, крізь чорно-зелені сутінки, догорала смужка огню,  ніби там блискавка спинилась і застигла, гаснучи, — всі люди в совхозі, які  недавно стали на роботу, починали бродити тінями позауманню. Мавши заробіток  дрібний, неспроможні були втишити голодності. Мов примари надхідної ночі, никали  попід стінами — наближалися до кухні, порпалися в викидках після вечері.

Сахалися геть під причілки і в кути, якщо хтось проходив: боялися знайомих  стрінути і прийняти пекучий сором.

Мирон Данилович відчував, що, після надмірного зусилля і страху в горючому  проваллі, він — якийсь душевно зрушений весь, мов збитий з життьового кореня і  круга. Після того, як збережені сили прислужилися вірно в лютому іспиті, вони  зоставили якусь незнану пустку. Ніби приглушений чуттєвим слухом, терпів він,  дивовижно збайдужівши до лютості з навколишніх подій, що колись гостро вражали.

Він і переживав їх, але вже не було снаги серця — належно відповідати на образу.

Дійшов до стану, спільного з багатьма приреченими напасті: коли дивилися в очі  їй з незвичною для себе застиглістю, мов спаралізовані духовно, без  запопадливого шукання засобів.

Відбувався в почуваннях дивний хід, сам собою, як серед присуджених до страти,  що все ж прикріплюють відпалий гудзик на грудях. Але тут не було певного знання  про свою загибель, хоч глибокий напрямок вів до прийняття повнотою всієї муки. З  неї, зовсім здалеку, з невидності поза розділеннями життя, ставала, вже невідома  і неосяжна для думки, незмінність, беручи в свої впливи. Проте в свідомості це  не означувалося виразно. Лише серце іноді зводило розсуди з долею: коли думна  особистість віддалялася від кривди, просто пливучи за течією подій, а між ними і  самої кривди.

Часом чіплялася до нагоди, що полегшить терпіння від ближчих хвилин.

В один із безрадних вечорів приходить партієць, але «низовик», Домборський:  глянути, як живеться. Він куткавий і залискуватий, склепаний суглобами кріпко —  під потертою, але повторно обсмальцьованою шкірянкою, аж вороною. Його тяжкі очі  кололи дрібнесенькими трикутничками поблиску з карості, на потемнілому, як  опалий лист, обличчі: від польових вітрів і різкого світла. Але зуби, хоч рідкі  і з надто широкими проміжками спереду, були чисті і рівні.

Подивившись на Катранника і його куток, він присудив:

— Е-е! Так не проживеш. Я сам пробував, ледве не впав. Хочеш, навчу, що робити?

— А чого ж — робити треба...

— То ж і воно! Держися нас, бо охлянеш.

Мав при собі горілку, огірки, кусники оселедця: дав при розмові випити і  закусити Миронові Даниловичу.

Другого дня знов зійшлися вдвох. Домборський навчав, як робиться, що люди  виживають, а не гинуть. Повів на край радгоспної садиби — до рідких кущів і  присохлих топольок. Там продовгувата купа каміння, давно привезеного і забутого,  сіріла нерівною масою, простягшися через галявину.

— Бачиш каміння?

— Авжеж, зір маю.

— Май також і здогаді У нас багато лошат. Я сам їх записую. Хто хоче, той і  краде, де і скільки завгодно. Тільки треба вміти, щоб слідів не було, як ось  тут: земля тверда. Наженем лоша на каміння — зрозумів?

— Лошати жаль...

— Не жаль себе? Лоша бігатиме, поки його з-під твого носа вкрадуть і з'їдять  другі службовці. А ти пропадеш. Тебе дома ждуть. Ні, це не годиться! Отже,  надвечір ми провернем діло.

Поночі вони вивели лоша і стали наганяти на каміння. Мирону Даниловичу не  вдавалося з свого боку налякати, як слід, і лоша, підбрикуючи вузькими ногами,  пробігало мимо. От перейняв його і натурив прямо на компаньйона, який тільки  того ждав: так ударив лозиною і затупотів, замахав чорними рукавами, що воно, з  великого переляку, помчало просто на каміння і зломило ліву передню ногу.

Домборський і покликав інших партійців: нехай глянуть на нещасливий випадок і  засвідчать, що тут сталося. Не було в них іншого рішення, як тільки: «Дорізати».

Після того запрошені свідки розійшлися.

Тоді наганячі вдвох дорізали лоша і вивезли закопувати зовсім пізно, в нічних  сутінях. Вирили яму, але, замісто того, щоб зразу вкинути туди лоша, розпатрали  його і поділили між собою м'ясо, і тільки відпадки загребли. Позамотували м'ясо  в лантушиння і з тим вернулися.

Потихеньку смажили в кутках лошатину, від якої спершу прибавилося сили, так що

Мирон Данилович відчував: твердішають його кроки. Але від одноманітного харчу  став на шлунок слабувати; все — конина і кукурудза. Землякові лист написав і  одержав пораду: «Держіться теперішнього місця, бо тут починають перевіряти  оправки, хто звідкіля, і після цього звільняють сезонних, — глядіть, чи не  приведеться нам переїжджати в другу сторону, Білорусь, чи що». Мирон Данилович  зрікся наміру — переходити до земляка, і притих, боячися нової недолі.

Послав додому трохи грошей поштовим переказом; не знав, чи дійдуть. І трохи  тютюну в вузлику приберіг — на обмін.

Час минає; нивки зеленіють. Можна було б жити, підробляючи, і сім'ю сюди  перевезти, хоч і тут побут помітно погіршується. Враз настигла біда: облік всіх,  що приїхали з сільськогосподарських районів. З'явилися довжелезні анкети, і  треба, заповнюючи їх, представляти посвідки. А тому, що Катранник не мав  потрібних паперів, його звільнено з праці.

— Куди ж ти поїдеш? — питає Домборський.

— Не знаю; земляк радить у Білорусь.

— Добре радить: їдь! Я тут продержусь, бо маю документи — я не з села. А в

Білорусі, кажуть, обходяться без голоду.

Катранник знов — на потяг, повний безсонного гамору. Приїхавши до станції при  горбуватому надрічному місті, знов похилив, за звичкою, на роздобуток. Люди  товпляться, спішать в одну сторону,— він теж туди; чує розмову: продають по два  кіло комерційного хліба в одні руки. Черга створилася величезна і там він  прождав кілька годин: не вистояв! — за чотири чоловіка перед ним хліб скінчився.

Від безсоння і стоянини кволий, побрів Мирон Данилович на базар; натрапив на  тюльку. Але вже слабість розбивала його — від шлункового болю, що, здається,  спустошував істоту, як, буває, велика комашня підточує коріння дерева.

Знеможений, тягся він з тією тюлькою в газеті. Базарна босячня ув'язалась, бо  звикла бачити, що чоловік з такою хиткою ходою і худістю скоро падав під паркан.

Тоді миттю, мов тічка шакалів, накидалась обчищувати кишені і торбу. Так і  крутиться демонською зграєю вся босота вслід, і все дужче нахабніє і дужче,  от-от зачепить і пограбує, ще йдучого.

Подивився на них Катранник і зауважив одного, якого інші слухались. Підійшов до  нього і сказав:

— Знаєш, що: коли ти не зовсім звір, а є в тобі крапля людська на серці, ось,  давай закурим і я хочу щось попросити.

— Давай! — згодився босяк.

Дав йому закурити Катранник: листя доброго сорту, з «м'якого» тютюну, і дрібно  нарізане. Босяк закурив — був задоволений, пускаючи дим через одну ніздрю.

— Скажи своїм, — просить селянин, — нехай відстануть від мене! Я хочу додому: ще  раз глянути на дітей; може, десь заїду підробити копійку, це все мені в житті  зосталось. Тоді вмирати.

Босяк одвернувсь і крикнув на своїх, щоб відстали.

— Хай топає!..

Коли покинули його, селянин попрямував до вокзалу; тільки один з вуркаганів  ушніпився слідом і не відстає.

«...Оцей і діжде, поки впаду: загарбає останні гроші і хлібець; якби впасти без  нього, можна ще одійти, і моє при мені... І як цього бузувіра здихатись?!»

Був ніж, косий лезом і довгуватий, із саморобною колодочкою, — різати хліб.

Зняв з плеча торбу Мирон Данилович і, схилившися, розв'язує. А грабіжник так і  горить очима; простягає руку наперед: гарбати...

Як вхопив тоді селянин ніж, як замірився на босяка, як закричав, — той,  переляканий з несподіванки, втік.

На вокзалі немає місця вільного, в приміщенні, де люди ждуть; там притулився

Катранник до стіни, як завжди. Але жінка, що сиділа поблизу на лаві, під великим  вікном, і мала дитину поруч, взяла її на руки і, посунувшися, сказала  селянинові:

— Сідайте тут!

Він подякував і сів. Продовжилося безконечне дожидання.

В залі — гамір, пил, хаос несотворенний. Накурено так, що дим сльози видавлює і  їсть очі навіть звичному курцеві. Чемна сусідка завела розмову; згодом, коли

Мирон Данилович розговорився, то сказала, що вертається додому — на Кубань. А  була в Сибіру.

— Разом з батьками забрали і виселили в Архангельськ, — оповідає жінка. — Було  багато таких, як ми, і здебільшого вони повмирали: і діти, і батьки. А я втекла!

— втекла і самасамісінька добралася на нашу Кубань; там колись гарно було.

Родичі прийняли мене, і я в них жила довгенько; вже і підросла. Та прийшов наказ

— ловити всіх дітей, хто з висланих родин, і мене впіймали і погнали в Сибір.

Пішки погнали по снігу, в морози страшні. Вже пройшли ми трактом вісімсот  кілометрів, пішки весь час. Лагпункти стояли на дорозі. Начальник вибирав собі  декотрих гарніших дівчат і гвалтував» після того передавав своїм помічникам, а  ті вже канцеляристам на лагпунктах; після канцеляристів — вуркагани. Поки  пройшли вісімсот кілометрів, то жінки ставали проститутками.

А я не піддавалася.

Начальник лагпункта загнав мене в холодіияі льох, коли було сорок градусів  морозу, і облив крижаною водою. Я вся обмерзла, як льодовий стовп, а таки не  здалася. Дуже хворіла. На одному далекому лагпункті, більшому, ніж сусідні, мене  разом з трьома іншими дівчатами взяли на роботу. Побачила я, що виходу ніякого  немає, таки погублять мене москвичі і зроблять проституткою, зараженою і  пропащою, і стала я дружити з завхозом. Він був єврей.

Врятував мене від гіршого, добрий до мене був; радував і одягав, обороняв  завжди. Прижила я дитину з иим. Так перебула, поки звільнилася. В житті вибрала  меншу біду. Переждала з дитиною біля річки — до початку навігації, коли можна  вертатися додому.

Під час того оповідання нестерпний смуток і жаль пройняв селянина: «Скрізь горе!

Скрізь наруга, пекельна наруга над душею».

Вдарив дзвінок.

— Оце мій потяг! — сказала жінка. Він взяв її мішок і поніс до вагона.

Зоставшися один, думав свою думу без кінця: «Виходить: таки справді панують  найчортячіші вороги неба і вірних; розруйновують життя і серця — аби обернути  люд в заражений скот, і тягти з нього кров безперешкодно... Це — правда! Це —  правда про татарщину москвинів».

Катранник, коли прибув його потяг, протиснувся в двері і, як звик до верхньої  лави, то там і ліг; жг і знову думу свою поткав гіркими нитками.

А подорожні входять і входять; один, особливо сердитий, лається на всіх.

Катранникові ж дивно стало: «І чого він кип'ятиться? Все одно йому вже ліпше не  буде, бо вкрай випасений і ситий, одіж добра; а кругом злидні; ходив би тихо —  ні!..»

Випасений лаявся, крикливо і вчіпливо:

— Напхалися в вагон, ніде пройти! Ледарі кляті, робити не хочуть і катаються  потягом, — через їх жити не можна; не хочуть робити, нехай умирають!»

Дядько стояв біля мішка, поставленого долі, і довго слухав лайку, а не стерпів:

— Що ти таке кажеш? Хто не хоче робити? Може, ти не хочеш, а ми з землі не  вилазили, хліб роблячи. Я жили свої напинав, як сірий віл, і залізні мозолі  нажив, — тепер забрано хліб.

— Ледар, не хочеш робити! — репетує товстун, схожий на старочасного крамаря.

Другий дядько, весь обношений, і жердкувато довгий, і прехудющий, що лежав на  середній лаві, схопившись, крикнув:

— А-а, личино! Я тобі покажу, як клепати!

Пишний товстунець підхопив свої великі валізи, обшиті блідно-жовтою шкірою, з  блискучими мідяними обковами, і понісся в сусідній вагон.

Катранник дивується: «Чого йому треба? Розтовстів .на людській нужді, а самих  нещасних поганить, — от чорна душа! Злий».

22

Весь берег річки поділений між хлопцями з села — вони здобувають корм, знаний з  первісних тисячоліть. Андрій працює поруч однолітка Олекси, що має прізвище

Крілик; горнуть граблями черепашки.

Олекса спитав:

— Скажи, чому рибина зветься «лин»?

— Скажи сам!

— Тому, що линяє.

В цей час гримнув на них рудий, як з пожежі, і здоровенний Гриць:

— Біжіть відціля! Бо огрію по плечах, зразу будете линами — полиняєте так, що  матері не впізнають.

Гриць сильний, але надто немирний; де зауважить, що в інших пожива знайшлася,  забирає її собі — поступається тільки перед дужчими. І тепер: має свою ділянку,  а проганяє. Взяли хлопці грабельки, торбинки підкинули на плечі і — далі! Куди ж  ткнуться, вже зайнято.

— От ненаїда! От обжера! — нарікає Андрій.

— Нічого, — потішає Олекса, — то він з голоду; а він непоганий; часом оборонить.

Завтра мій батько збирається по рибу, з ним підемо. Ви від якого місяця голодні?

— З осені дуже голодні, а зовсім — від грудня.

— Від грудня? Тепер нема такого місяця.

— Ні, є грудень.

— Нема, вже нема! Тепер місяці нові — вчора нам сусід сказав.

— Як по-новому грудень?

— Зветься: трупень.

— Січень — як?

— Зветься: могилень.

— А ті, що попереду?

— Вересень тепер розбоєнь, бо грабували всіх, жовтень — худень, а листопад —  пухлень.

— А після січня?

— Лютий — людоїдень, березень — пустирень, квітень — чумень, а далі я забув. Так  приходь завтра!

— Чого ж ні? — прийду.

Вони розійшлися коло пустельних дворів, коло хаток з винесеними дверима і  вирваними вікнами. Андрій віддав свій добуток мамі, що сказала:

— Не дуже вам з Оленкою щастить. Оленко, глянь на черепашки! — свіжий харч...

— Ми б назбирали більше, так Гриць напав.

— Відходьте і не бийтеся!

— Ми завтра з батьком Олекси будем рибу ловити.

— Гаразд; але це — непевна річ: піймаєте або ні.

Обполоскала вона черепашки, повкидала в чавунок і, вливши трохи води, накрила  його і посунула в піч.

Оленка дивилася, сидячи на постелі,— худенька, аж прозора, як мармурова, і носик  зовсім витончився. Коли мати показувала їй скойки, вона підійшла, торкнула їх і  знов сіла.

Тим часом хлопець лагодив вудки.

Мушлі повідкривалися стулками, коли зайшла пара. Тоді мати повибирала їх на  миску і присолила. Поживну воду з чавунця налила в чашки — для кожного.

— Ідіть їсти!

Посідали за стіл. Жують мушлі і жують. А мати нагадує:

— Соліть іще, коли не смачно!

Посипали вони сіллю і знов жують міцні мушлі. Оленка скоро склала руки.

— Не смачно? — питає мати.

— Ні, дуже смачно, я наїлась. Знов сіла на постелі; дивиться непорушне. Але  перед хлопцем зникли всі мушлі і чашка швидко спорожніла.

— Глянь, як Андрійко їсть — може б, ти ще взяла?

— Ні, мамусю, я вже годі!

Хлопець пригадує: звідки йому смак мушель знайомий? — ну, певно, мов білок.

Завтра знов можна назбирати, якщо рудий Гриць десь дінеться — нехай би ховраха з  нори виливав.

Мати питає, журячись:

— Де це наш тато? І листів довго нема. Він, може, і таких мушель не бачить.

В неї покотилися сльози: одна по одній, аж ніби димучі з гіркоти, від душевного  терпіння її.

Одвела їх долонею і почала прибирати з столу.

Хлопець сидів, похиливши голову: і сам дуже жалів батька, і не смів очі підняти  перед материним горем; так смутно було, що він принімів.

На світанку другого дня він виглядав своїх супутників — Олексу і старого Крілика

— біля річки. Дивився на людей, що, невеликою кількістю виживши, ходили в полі і  при берегах. Виснажені, вони в чомусь невідомому всі змінилися, і навіть сам  світ став якийсь інший, ніж був. Здавалося, обшир його стратив свою прозорість і  взявся огненністю в самому собі, як дивна пожежа серед сірої прохолоди. Не  торкає і не палить нікого, але стоїть невидимою грозою. Люди, рідко зоставшися  живі, мабуть, перейшли тут, навколо, в незнаний світ і перестали бути, ким були  досі. І поводяться по-іншому, мов стратили думку, що досі мали, і почали жити з  другою, зовсім невідомою нікому.

Ждав хлопець, здивований, що Крілики, батько і син, набагато спізнюються; аж ось

— вониі Батько виснажився, пожовк з лиця, і в нього дихання важко наповняє  груди. Але ні Олекса, ні Андрій на це дуже не зважали, нетерпеливі ловити рибу.

Взяли ключ у старого і відімкнули замок на ланцюгу, яким човен був прив'язаний  до корінястого пенька. З неширокої заводі випливли на простір: там брижі, мов  срібні стружки, зрізані від дзеркала, перебігали через глибочину.

Закинуто гачки. Ждано без кінця. Іноді клюне рибина і вмить відійде. Міняли  місце, ближче до греблі і далі — до дикого берега; однаково: нічого нема!

Стомилися, відпихаючи човен жердкою і веслом об дно річки. Пристали до берега  недалеко від околиці села; ледве торкнули землю, як старий упав — півмертвий  лежить у човні, слабо дихає. Хлопці так злякалися, що зразу побігли кликати  матір Олекси.

Біля околиці проїжджала підвода, супроводжена дядьками-погребниками, що  обдивлялися скрізь і забирали неживих.

Андрій і Олекса бігли вже помалу, бо задихані болісно; худі обидва, як тернові  гілки.

— Чого ви біжите, хлопці? — спитався один з дядьків.

— Батько вмирають! — скрикнув Олекса. — Онде, в човні!..

Подалися хлопці. А підводчики підступили до човна і дивляться на старого

Крілика: бачать, таки вмирає чоловік; зовсім доходить. Переставиться скоро,  потім ради нього знов через село їхати. Поклали його на підводу і вирушили  звідти до свіжої ями, недалеко від села, що без трупів стояла. Там перенесли

Крілика на дно, хоч він іще дихав. Їдучи від ями, казали всім:

— Оце мертвого Крілика одвезли! Біда.

Багато односельчан шанувало його: добрий був чоловік; знавши рибальство гаразд,  порадами служив і наділяв рибою.

Хлопці прибігли в хату і покликали господиню. От спішить вона до берега, ведучи  сина за руку. Андрій же не міг рухатися, — відстав на околиці.

Приходить господиня з сином до човна, а вже її чоловіка немає.

— Де ж тато?

— Коли вони вмирали, тут проходила підвода...

Біля села стрічають знайому жінку, що говорить Крілисі:

— Вашого чоловіка, вже мертвото, одвезли до ями! Може, загорнули, а де — не  знаю.

Стоїть удова і думає: «Чи поможеться мертвому, що я піду до нього і постою та  поплачу. А синок охляв, на ногах не держиться, як перед смертю. Коли ж тепер  підкріпити, він виживе. Піду в правління і на одчай скажу: дайте кілограм  борошна — на похорони! Не відстану, поки не дадуть». Так і зробила. Пішла і  почала плакати, просячи допомоги — на похорони, і сталося, що їй видали той  кілограм: можливо, хотіли показати один раз турботу про людей під час лиха, ними  заподіяного. Взяла вдова кілограм борошна і пішла годувати сина.

А тоді мимо ями проходив голодаючий і побачив, як старий Крілик ворушить руками  на дні. Хоч перехожий сам дійшов до стану тихого півбожевідля, однак він рибалку  впізнав. І пішов дорогою, бурмочучи, мов дивак; стрінув кількох виголоджених  дядьків і промовив так, що всі почули:

— За вишеньками в ямі Крілик сидить, іще живий...

Дядьки здивувалися; один порадив:

— Чого марно ходимо? Взяти б кілки і добити крілика: дрібна тварина, а їстівна.

Повагавшися, пішли шукати ломак; озброєні ними, попростували до ями. Проходять і  бачать, що там на дні — не тварина крілик, а рибалка, на прізвище Крілик, якого  всі знали. Вже мертвий.

Дядьки дивляться; один і каже:

— Крілик, та не той!

Посміхнулись хмурно і пішли понад околицею села. А там, на дорозі до станції,  сільрадівська варта в супроводі кількох селян вела дівчину. Руки її скручені;  вона вирватися хоче, але нічого не зробить.

— Навіщо взяли і куди ведете? — питаються дядьки. Один з гурту селян, що при  варті, відказує:

— В район ведем — збожеволіла і зарубала матір.

Дівчина, білявиця в порваній жакетці, зовсім слаба, вже знеможена, та і сторожі  її небагато сильніші; знов пробує вирватися — вони б'ють її.

Потім ще трохи пройшла і впала серед дороги; недовго мучилась перед смертю.

Коли затихла, тоді ті, що вели її, забули свій гнів; мовчки стояли коло  покійниці. Вартовий пішов кликати підводу.

Андрій вертався додому навпростець; підходячи до дверей, побачив пса — марного і  з вигляду малосильного.

— Мамо, собака в двір забіг! Коло воріт. Виглянула мати і сказала:

— Наш пропав, так приблудився чужий. Зловім, буде що їсти! Треба заманити в  сіни.

Мішок в одну руку взяла, в другу — малясник, і подає його псові, приманюючи до  порога. Пошепки ж наказує дітям:

— Андрію, швидко візьми качалку і стань за дверима, — як убіжить собака, вдар по  голові з усієї сили, а ти, доню, бери в хаті держак від сапаниці і ставай бити!

Пес дивиться на малясник зосереджено, з поблисками жадоби в гаслих очах, і  слухає підмани, нашорошивши вуха. Підходить трішки до дверей і зупиняється. В  той час на вулиці, біля перехрестка, стояли два перехожі: виголоджені, заздро  дивилися на заманювання і теж блищали очима; скоро пішли своєю дорогою.

Пес то наближався, то застигав на місці і довго, мов зачаклований, глядів на  кусник їстівного в руці господині. Зрештою, той кусник спокусив переступити  через поріг, в нешироко відкриті двері, що зачинилися враз. Андрій ударив  качалкою, і приголомшений пес, заскавучавши, припав до землі. Дарія

Олександрівна накинула йому на голову мішок. Почала бити костуром, що колись  брав її чоловік, коли ходив вулицями, де є злі собаки. Але, раптом опритомнівши,  пес підскочив, вирвався з мішка і почав метатися по сінях.

Оленка з самого початку затрусилася від жаху, впустила держак сапаниці і вбігла  в хату — зачинилась там і тремтить, стоячи біля одвірка. Оченята, ніби в  божевільної, з переляку; її чути поруч гуркання, гавкіт, крик, тупіт.

В сінях мати з розпукою чимдуж била пса, бачачи, що це одно зосталось, бо інакше  він покусає, а не дасться в руки; ще в хату вскочить і виб'ється через вікно,  зоставивши всіх голоднішими, ніж сам.

Пес осідає і тільки лізе — вже не скочить. Востаннє він смикнувся і впав, тонко  поскімливши. Дарія Олександрівна ножем, що приніс син, дорізала пса: так трудно!

— тративши дихання і сполотнівши. Підвелась напівпритомна.

Патрала і перемивала до вечора, і варила псятину, що бридко несмачною виявилась!

Та голод став дужчий, ніж відраза до погані: всі в хаті їли її.

Кістляві спостерігачі, що стояли недалеко від перехрестка, перезирнулися, коли  відходили, взявши напрямок до свого родича — давнього каліки.

Він колись так відморозив собі обидві кисті рук, що їх довелось відрізати. Жив  милостинею: просив, сидячи на вулиці, і гроші брав колінами і обрубками рук,  якими вів їх до кишені; обрубками ж вів вижебраний хліб до рота — їв,  придержуючи ними. Мешкав одиноко.

Обидва перехожі, голодні до лихоманковості, мов помішані, що тепер з'явилися до  жебрака, були йому двоюрідні брати, — сказали, бігаючи поглядами:

— Зайди до нас сьогодні! Переночуєш. Дещо їсти буде.

Чемно подякував він, нічого не підозріваючи. Коли ж прийшов гостювати, то в  сінях стояло четверо: два родичі і два їхні спільники, — перші боялися, що самі  можуть не впоратися з калікою. Було надвечір; в сінях темно. Каліка став біля  дверей і не наважувався заходити, бо вже — недобре передчуття на серці. Один з  родичів виступив за поріг і запрошує, не дивлячись в очі:

— Заходь! Заходь, не бійся, в нас є дещо їсти — хліба трохи...

Потім розповідали люди, що той родич навіть показав кусник хліба каліці, коли  заманював.

— Заходь! — настоював він.

Каліка був зболілий душею, голодувавши з самої осені, повагався недовго і  зайшов. Як переступив поріг — враз дожидачі вчепилися в горло. Він, хоч худий,  але жилавий, відчайно оборонявся; вчотирьох насилу подужали, бо були кволі. Вже,  коли один схопив за ноги, а три валили в плечі, він упав; тоді накинулись і  задушили його.

Через два дні Дарія Олександрівна, біля хати, почула розмову чоловіка і жінки,  що проходили мимо:

— Наш сусіда, калічка, пропав, — міркує чоловік, — не інакше, як до родичів  пішов: там і пропав...

— Куди б же ще? — сказала жінка.

— І я так думаю: порізали на м'ясо! Заманили і порізали.

Дарія Олександрівна застигла, налякана; уявляє, як того каліку різано — ніби  тут, в сінях, було! — крик і противлення.

Аж темна неміч напала від згадки! І дивно, як люди певно правду знаходять і  здогадуються. Ніхто ж не бачив, куди покликано каліку і де пропав, а знають  люди; докладно знають, що сталось, ніби ясновидці. А можливо, опинився  хто-небудь поблизу як свідок; або один з тих божевільців чутку виніс...

Доїдали собачатину, присмажуючи повторно і присолюючи; остогидла — від неї всіх  нудить.

Одного дня хлопець брав торбу, намірившись піти в ліс.

— Гляди ж, — велить мати, — ні до кого не заходь, хоч нехай як припрошують і  заманливу їжу показують!

— Ні! Крім лісу, ніде не буду.

— І там обережно ходи, бо ловлять... Ходи, де живих нема, і не приставай ні до  кого!

Андрій, гостро попереджений від матері, взяв торбу і пішов у ліс, що починався  ген за греблею. Де гурти людей вештаються, там не страшно: при нападі треба  кричати, і сусіди оборонять.

Минувши байрак, хлопець поглядає на високі сосни, що на їхніх верхів'ях лелеки  помостили гнізда. Не добратися туди, бо високо, здається, аж під хмарою; а  стовбури без гілок і сучків.

Полянами люди проходили в різних напрямках, шукаючи їстівного. З'явився  чолов'яга, запалий скронями і оброслий, як сірий ведмідь. До ноги прив'язав собі  один кінець вірьовки, яку потім обмотав навкруг стовбура; взявши в руки другий  кінець її і хитро діючи, погнав угору: скоро добрався до гнізда. Другий мав  саморобні кліщі з заліза — великі, як для ремонту телеграфної лінії. Вибрав ще  більшу сосну і, чіпляючись кліщами, прив'язаними до чобіт, виліз на верхів'я;  там почав хазяйнувати.

Андрійко позаздрив їм і відійшов на бічні доріжки, де хлопці вже нишпорили в  купках старого листя — переворушували, виглядаючи живих створінь. Він теж почав  перегортати; захоплений, відійшов далеко в хащі. Помітив біля коріння кущів  здоровенного їжака і на мить заціпенів з несподіванки, коли ж отямився, то  плигнув і накрив його мішком. Зразу ж поніс додому здобич.

Мати раділа:

— Буде страва! Це — чисте м'ясо.

— Який колючий, — промовила Оленка, повівши долонею по рудих і трішки сивастих  голках.

Мати обпатрала їжака, ніби порося; на полум'ї колючки його обгоріли і шкірка  взялася скоринкою. Спеченого, подано на стіл і порізано шматочками, їли, солячи.

Хоч хлібного не було, але посолене м'ясо і так всім подобалося. Оленка, досі  мовчазна, хвалила:

— Смачний їжак!

І мати тішилась, бачачи, що доня охоче їсть, і сама теж хвалила печенину.

Жадібно їли всі, бравши тремтячими руками, вже тільки бліді і приречеш привиди,  замісто людських істот.

23

Потяг став на глухій станції, коло перелісків, і враз пройшла чутка: довідки  перевіряють. Недалеко від дверей будинку, на пероні, збився натовп під вартою —  самі селяни з торбами. Від потяга весь час приганяють народ.

Почалася втеча, хто куди! Спершу вартові переслідували, а потім відстали, бо  надто багато збігців між кущами і деревами. Можливо, хотіли вартові схопити хоч  невелику частину і показати, як справно стережуть, ганятися ж довго були  неохочі. А люди в перелісках пересиділи до вечора; потім одні пішки подалися до  спокійнішого місця, другі вернули до станції, гадаючи, що стихло.

Мирон Данилович минав кущовиння, переярки, пагорби, сподіваючися набачити якусь  поживу, аж поки вийшов на берег річки, біля якої сіріла руїна — рештка оселі,  видно, заможної. Скрізь бур'яни, як бор. Тишина мертва: не обізветься ні  тварина, ні птах, і нема голосу людського. Пустка, що жахає. Тільки кістякуватий  чоловік якийсь, мов Адам — голий, підійшов справа наліво до піврозваленого  будинку і, відхиливши бур'яни, поліз у віконну відтулину, ніби нору.

«...Тепер — печерні! От куди завернено», — огірчувався Катранник, відходячи  геть.

Обережно підступав до станції, де вже потяга не було, як і озброєної варти  також. Рідко сходилися подорожні застоювати чергу: на цілу ніч, безконечну ніч,  що змучувала на смерть. Потрібен був сон, щоб відсвіжити сили, але сон тікав від  очей притуленого долі до стіни, бо і величезна тривога облягала незримою хмарою.

Прибув потяг, а нікого до вагонів не підпускали. Знов — дожидання, якому,  здавалося, нема кінця. Аж надвечір пощастило влізти в вагон, відчайно штовхаючи  сильніших, через що навіть забув чоловік спитати про дорогу і поїхав у несвій  напрямок.

Катранник почував, він — зовсім хворий, хоч міг трохи рухатися. Мусив  пересідати; в вокзальному мурашнику, затопленому димом від газетно-махорчаних  самокруток і їдкою пилюкою, ломило груди і тьмарило зір. А уява, недужа і  збайдужіла, відзначила, що в істоті життя вичерпано — так корінці рослини  знищуються в грунті, надовго зоставлені без поливання і дощу. Коли скроплювані,  то надто скупо: слабнуть і, зрештою, тратять снагу, і всихають.

Якби тільки додому прибути, до стін, з якими звикся. їхав далі в вагоні, мов сон  бачив. Добіжи потяг просто до рідних околиць, Мирон Данилович мав би силу мірно  до хати дійти. А от — нова пересадка, з цілонічним жданням: докатувала  остаточної Він, пропащий, висів на своїй станції.

Близько село, а йти він не може! Зібравшися з останніми силами, робить кроки,  однак, не пройшовши третини відстані, лягає на збочині дороги, коло всохлих  билинок.

В той час начальство, що так любить роз'їжджати, котило мимо станції вантажною  машиною, з ящиками, пакунками, натоптаними лантухами: ніби до МТС чи до  сусіднього радгоспу. Нешвидко бігла тягарівка, бо вибоїни на дорозі з вигурком  підкидали щохвилини. Попереду, в тому ж самому напрямку, потрусили два  драбинчасті пси. Машина хоч наздоганяє їх, але не пережене: вони, наддаючи ходу,  тюпають першими. Один — короткошерстий сірко з білою латкою коло вуха, другий —  волохач і рудавець весь, при піскуватому відтінку. Бігши, вони обнюхували  бур'янці і колії; часом на мить придержували лапу, а потім знов пришвидшували,  мовби пам'ятаючи про якийсь обов'язок свій. За ними сунула автомашина:  погуркуючи і виторохкуючи на заглибинах дороги і твердих горбовинках.

Мирон Данилович чув гуркотнечу, але не зважав. Коли пси добігли до нього, вмить  зупинилися, нерішучі; не знали, що — далі. Підняли голови і оглянулись на  грузовик, потім обидва, спершу сірий, за ним рудавий, зійшли з дороги набік: до  лежачого. Носами повели по одежі, після чого торкнули ними сухі билини поблизу.

Обнюхавши, стоять — не зрушаться з місця.

Порівнялася тягарівка. Окулярник, що сидів коло шофера і димів папіросою,  недбало зиркнув крізь прямокутник віконця на лежачого. А два дрібніші, гойдані  при вантажі, повели непогідними поглядами, ворухнувши губи в такому виразі, ніби  лежачий страшенно образив тут і скривдив їх своєю присутністю: обох, які  проїжджають з важливими речами. Підкидаючися з ними, швидко про минули, — тільки  помигтіли на картузах їх приржавлені зірки.

Старший партієць, надумавши, подав шоферові знак — стати. Вискочив на обочину і  підступив до селянина. З першого ж погляду, кинутого зблизька, переконався: він!

Той самий, хто знає, де чаша; хто зневажливо посвічує очима, мов сова, — він!..

До чого дійшов?.. Погас! Погас остаточно, він — доходяга, йому кінець. Стримуючи  нерви, одночасно відчував Отроходін, що незвична прикрість ніби виросла в сумну  помилку, а чию? Після втіхи, стишений, аж до болісного пережиття, зберіг, однак,  суворий вигляд. Підійшов зовсім близько — тоді пси, косо глянувши, відступили  набік; водять носами по траві, а часом піднімають їх в напрямку автомашини і  втягують повіви відтіля, чуючи привабливий . запах.

— Чого ти лежиш? — питає Отроходін.

Селянин мовнить, припавши на правші бік і глядячи безвиразно через, дорогу: в  простір поля.

— Знов мовчиш? Бач, намовчався до чого!

Селянин, мабуть, хотів щось відказати, бо рухнувсяі, але — чи відчув велику  слабість і застиг, чи роздумав...

Отроходін теж примовк: дивиться вже навіть із жалем, досвідчивши собі, що ще —  останні години життя для лежачого; дивиться, а чомусь його починає вражати і  прикрити рослинка біля селянина. Недалеко від голови, вона рівномірно і лагідно  коливається в вітрі і коливається, ніби припадає де вмираючого. Все схиляє свою  дрібну, до мізерності дрібну квітинку, дрібну і такого кольору, як борошно,  тільки не біле, а сірувате... Вона нервує Отроходіна, бо з ритмічною постійністю  гойдається і з такою живістю, мов тріпочучи, мов спочуваючи: все хилить  квітинку, мов побивається з жалю. А селянин мовчить і знати на лиці давній вираз

— впертий і замкнутий, вираз незгоди, тільки вже без гострої риси, болем  зломленої.

Отроходін думав: що ж тепер питати? І тільки одно виринуло з глибини його чуття

— в свідомість, як переконання, пройняте відразою: що селянин повинен, просити  його; так, просити, і в цьому була непохитна певність!.. Просити прощення  повинен в нього, Отроходіна, навіть стати на коліна. Тоді можна щось зробити в  поміч. Інакше — ні! Коли ж пробачення попросить, на колінах, можна буде змінити  все.

Отроходін знає, що міг би довезти селянина до станції або, їдучи ввечері назад,  довезти до села, навіть відрізати трохи хліба. Взагалі буде зовсім інше  становище, яке? — очевидно, набагато краще. Бо все так сприкрилося. Треба щось  сказати.

— Це востаннє тебе питаю, — відкарбовує Отроходін, ще ближче підступивши, —  питаю востаннє: де чаша? Дістанеш зерно і борошно, яке тобі показано і обіцяно.

Ну, не будь божевільнийі Ти ж на краю прірви. Я жду...

Селянин відвів очі від поля і хворісним поглядом зупинив їх на Отроходіні: довго  розглядав, ніби впізнаючи і зосереджуючися думкою. Здавши собі звіт, хто перед  ним, скорбно поворушив губами і після зусилля, зрештою, вимовив — без злості,  без презирства, тільки з бажанням не бачити, — вимовив, злегка махнувши долонею  від себе:

— Іди!..

Це і образило Отроходіна — в його прихильному намірі, і обурило; він зім'яв  папіросу в пальцях і зв'язав губи в настирливий вираз. Круто повернувся і  твердими кроками попростував до свого місця в тягарівці. Не оглянувшись, не  сказав ні слова.

Коли тягарівка покотила далі, таки випередивши псів, ці останні підійшли до  селянина. Постояли непорушно потім, знічені, померехтівши очима і знов торкнувши  писками одежу і траву, знов потрусили дорогою. Там нюхнули гумовий слід  тягарівки, потім відхилилися від нього до сухих бур'янців, стоптаних людськими  ногами.

Катранник лежав, аж поки нагодилися хлопці з села, що їхали возами: вони  лагодили шляхи і діставали харчі за роботу з того жили. Побачивши лежачого,  спинили одну підводу і питають:

— Де ти взявся?

— Вертаюся, хлопці, з заробітків, — хрипко відказує їм Мирон Данилович, — іти не  можу

Помогли йому сісти на підводу і, повернувши до села, повезли. Біля околиці він  зліз, а хлопці, скрутивши на бокову, коротшу дорогу, подалися доганяти своїх.

Мирон Данилович ішов недовго; не може ніяк! Знов лягає — коло самих хлібів, що  листками в вітрі мирно і лагідно шелестять, мов хлюпають в зеленій ниві,  нахиляючись до селянина. Він назривав листя і почав їсти: пожувавши трохи,  зовсім знеохотився. Приліг і заснув. Прокинувся жахливо слабий.

Якраз тоді хлопці, що підвозили, верталися пішки додому, — знов побачили  лежачого і обступили його.

— Чого ти й досі тут?

— Не можу йти...

Було йому зовсім недалеко: спершу вниз через видолинок, а потім на півзгір'я,  звідки навпростець — до хати.

Підождали хлопці: коли надійшла їхня підвода, знов Мирона Даниловича підвезли:  вже до його двору.Висадили недалеко від воріт і поїхали далі. Він, як став на  землю, хоче рушити, але тяжко йому — спиняється, пройшовши кілька кроків. Два  односельчани, батько і дорослий син, проходили і поздоровалися. Старий говорить:

— Довго тебе не видно було; думали — пропав.

— Може, те й станеться, що думали! Аби дома.

Вони завели його в двір, а самі пішли своїм напрямком, через бур'янища на  вулиці. Тоді постояв він і, не маючи сили триматися рівно, ліг на шпориші. Був  смертно недужий. Хоч бачив перед собою поріг, а дістати не міг — не міг навіть  рукою ворухнути. Відвів очі від порога, подивився на небо і подумав: «Якби на  дітей глянути...» Раптом в серці проблиснув короткий, але невмолимо сильний  біль, і все навкруги зникло відразу.

Якраз тоді з хати вийшла родина, бо крізь вікна повиділося, що хтось прибув і в  дворі ліг. Діти дивляться: то їхній тато лежить і вже видно — неживий.

— Татусю! — закричала Оленка, як не при собі, гинучи від болю душевного, а потім  обернулась і знов криком: — Мамочко! — і стала бити себе рученятами в груди, раз  за разом.

Мати, побачивши, що дитя її пропадає від нещастя, вхопила Оленку і пригорнула до  себе:

— Перестань, рідна моя! Перестань, підожди!..

А синок, збагнувши, що сталось, не міг нічого вимовити: йому кругом почало  плавати, — він заплющився і нахилив голову, мов під чийсь помах, застигнувши  коло матері.

Вона ж, взявши їхнє горе, вже сама чує, що от-от підкоситься на місці, як  стеблина, їй все з світу стало в очах грізне і страшне, і ніби валиться крізь  морок. Ось вона — сама з дітьми, перед найлютішим лихом, від якого повороту  нема. Схилилась до Мирона Даниловича: дивиться на обличчя його, аж землисте, на  очі, що позападали. І, потеряна, не добере, що робити... Але, як подумала:

«Може, він опритомніє», — враз наказала дітям:

— Поможіть мені!

Взяла мужа під плечі, щоб до порога тягти; а діти плачуть, не рухнуться.

— Не бійтесь, може, тато ще житиме, — помагайте!..

Вони беруться, але підмоги мало. Втягли Мирона Даниловича в хату і поклали на  широкій лаві, коло вікна; і внесли торбу.

Дарія Олександрівна пробує пульс на руці в чоловіка — не б'ється! Взяла тоді  дзеркальце: перевірити, чи ще є дихання; підносить до уст лежачого і так тримає.

Через хвилину оглянула поверхню стекла — там немає сліду від пари, тільки  відсвітилася сірість стіни, мов стіни могильної: в глибині дзеркальця.

Дарія Олександрівна спершу не довідомила собі цілком, що це означає, коли це  через мить ясно визначилося в її думці всім значенням своїм; вона мало не  зомліла. Вронила дзеркальце, яке розбилося на два більші кусники і багато  дрібних скалок, вузьких і нерівно видовжених, з косими і гострими обрисами: так,  мов світ серця її впав і розбився навіки.

Тяжко їй стояти; опустилась на діл коло покійного і шепотіла: «Мироне, мій,  бідний Мироне!» — сховала обличчя на його рукаві і затихла.

Діти плакали, але вона не чула. Здається, пройшов вік. Вона підвелась; постоявши  трохи, набрала води в миску і взяла рушник. Злякані діти глядять то на неї, то  на мертвого тата, — в очах сльози, мов застигли.

— Подерж рушник! — сказала мати до Оленки. Обмила покійникові обличчя і руки.

Посилає сина:

— Принеси щітку!

Вибрала посвідки з кишені і поклала в скриню: як коштовність. Обчистила одежу на  чоловікові.

Коли посутеніло, вона знайшла надпалену свічку — ту, що для мами горіла в  похороні, — і поставила до рук покійника. Огник брався тонкий, мов голубиний  дзьобик, напроти ночі довкруг, звідки пітьма напливала і тяжко обложила, ніби  кам'яна, хоч і не спромоглася того свічення вбити. Стояв огник: такий сумирний!

Ледве, ледве поривається на боки, синястий при зігнутому гнотику, і, мов  кривавий, вгорі, в вістрі прозорої пелюстки. Посередині він ясно білів дрібною  зіркою. Розходилось від нього трохи світла кругом — до кістлявих, аж воскуватих  пальців небіжчика і до сірого обличчя, затопленого глибокими тінями.

Вже діти поснули, не питаючися їсти, але мати все сиділа коло покійника;  відходили хвилини, а з ними — всі її сподівання на життя. Зосталась навколо  велика і чорна пустеля, і якби не діти, вже на світі для неї не було б нічого.

Тільки їхні серця ще тут, при ній: в хаті, як на острівці, серед моря смерті і  темряви.

Погасила свічку, що догоряла. Вийшов місяць; прокинув крізь просвіт між хмарами  і крізь хрест віконної рами — струмок блідого холодного світла на обличчя  чоловіка. Воно ж тоді знов вирізнилося з ночі: в рівності кожної риси, означеної  проти тьми, і в таємничій врочистості, ніби під час дивного сновиддя. Але скоро  місяць сховався і той вигляд погас.

Дарія Олександрівна, відходячи на сон, все повторювала собі: «Він був такий  добрий до нас! — Лягла, але не могла заснути, і знов повторювала в думці: —

Тихий і добрий до всіх...» А все тяжчі почуття напливали, наче кінчалися всі  часи і міри існування, і надходило саме нещастя. Так, буває, повідь з нічною  кригою переливається через поріг і вже хлюпає до шибок.

Однак — тиша в хаті, глибочезна тиша, мов на дні могили, накритої стелею.

Вранці діти прокинулися раніше, ніж Дарія Олександрівна, але ще не зіходили з  місця — довго сиділи мовчки, в великому страхові перед покійним татом. Потім  вони, нешумні, мов примари, але вже дверима збудивши матір, вийшли за поріг і  притулилися до почорнілої стіни: мружили очі від сонця, що зійшло світле, аж  сліпуче. Почали заступати його хмари і скоро зовсім заслонили — день смутний  настав при них, схожих на попіл, полосканий негодою і обвітрений.

Мати, прибравшися, стала знов коло мертвого. В нього обличчя так страшно  занепало! По підборіддю, давно не голеному, взялась просивиною порость, хоч вуса  були без неї. Закриті очі, посеред великих і темних ямок, опуклилися сірувате.

Найстрашніший вираз мертвості ліг на чолі: в відтінку невиразимо іншому, ніж  завжди був, і прикро вражаючому несхожістю на звичайний вигляд. Особливо — при  потоці огнистого світла з шибок, що проливалося на обличчя. Але зберігся давній  відзнак думки, такий знаний за багато років. Хоч тепер тлін, ніби з підзем'я  піднявшись, пройшов під сірий покров тіла і проступив загрозливістю: для того  навіть, хто гляне! Але вона не боїться; бачить, що крім грізної прикмети, яку  тлін поклав, — вже мріється інший стан. Спостерігає на вустах, що розгладилися і  міцно застигли в незрушимий обрис, — там, крізь сухість мертвоти, позначився  спокій; глибокий спокій і добрий, далекий від давніх ду. мок, і тяжко збагнути  його: спокій, як буває в тихих дітей. Обличчя дивує зміненістю і поруйнованістю  образу: чуже в іншості і втеряне для світу, де вже і сонце знов закрилося, а  хмарна тінь заслонила шибки. Настала така скорбота! Найдорожчий в житті, хто  лежав під тінню, був їй незрозуміло відчужений, мов стали тут і розділили  погибельністю назавжди — невидимі мури. Подолати їх ніякою силою людською не  можна і не можна нікому, нікому відпроситись. Відчувши, що ніби сама вже скована  в незбагненній і невмолимій неволі всього лиха, вона заплакала: з такою великою  розпукою, що забирає душу, як буря — кущик. Без крику і стогону, без шепоту  навіть, а з сльозами і судомою всіх грудей, мов воплем, якого людське серце вже  не витримає. Знов присівши навколішки, вона раз по раз стукалася чолом об край  лави, біля ліктя покійникового; як потеряна, шепотіла: «Ми з тобою ж не  сварилися ніколи і гарно жили, нехай діти колись скажуть; а не судилось нам тут  зостатися... І я чую — піду слідом за тобою, бо немає сили мені... Побуду з  малими, поки зможу! — простиу якщо кривду вчинила, а ти ж ні в чому проти мене  не винен... Зустрінемося там, де Бог покличе».

Вона, підвівшись, поцілувала чоло покійдакові і руку. Як вийшла за двері —  покликала:

— Діти, будемо нашого бідного тата хоронити!

Боязко глянули вони і підходять: хлопець спокійніший, ніж Оленка, що починає  тремтіти: дрібно, як недужа; збувається з кроку, наче не бачить- нічого перед  собою. Але очі широко розкриті. Мати вводить малих — прощатися з покійником.

— Просіть тата, шов вибачив, коли гнівали його, і цілуйте руку!

Вони пошепотіли і торкнулися устами до татової руки, як мати велить. Були такі  непорадні, що вона мусила щокроку провадити їх. Коли сказала їм:

— Моліться, щоб Бог помилував тата! — посхиляли вони голови, знаючи, як треба в  думці проказувати прохання.

Мати вивела їх в сіни і тихо загадала:

— Ходімте могилу копати!

Взявши дві лопатки, пішла в сад, а діти слідом за некь Вибрано місце поряд  бабусі і старшого сина. Мати поволі копала, часто спочиваючи; помагав Андрій —  при другій лопатці, а Оленка вигрібала землю, коли інші спинялися. Півдня рили,  хоч яма неглибока.

Прийшов час хоронити покійника. Стали коло нього в хаті — як виносити? Мати  думала: чи класти на рядно і волочити, бо підняти неспроможні; чи сунути з  лавою, мов з нарами? Вона вербова і суха, нема ваги, — так і вирішено. Взялася  мати тягти за важчий край, а діти помагали їй, штовхаючи лаву, коло татових  стіп. Довго так пересувалися, зовсім повільно, з відпочинками, пеки дійшли до  могили.

Труни нема. Принісши дошки, на розпал бережені, встелили ними дно ями, а в  голови поклали подушку. Опустили покійника і накрили його простирадлом, замісто  савана; накрили і почали кидати перші грудки. Але зразу ж і спинились. Коли  земля впала на мертвого, почався плач; діті, припавши до Дарії Олександрівни, аж  зайшлися і ніяк не могли втихнути... Жаліли тата дуже: був світлий словом і  серцем до них, як при небі, — ніколи не чули окрику недоброго.

Стишилися малі, і мати наказала півголосно: загортати могилу. А ще довго не  могли зважитись вони. Як скінчили похорон, поставили збитий з двох планочок  хрест над свіжою землею могилки.

Стояли втрьох, тісний гурток, — несила їм відійти; і вже не знали, зоставшися  самі слабі, без кормителя свого і оборонника, чи можна їм вижити на світі.

Коли верталися в хату, сунули лаву назад, бо хтось міг взяти вночі і порубати на  дрова. Мати лягла, почуваючи, що вже вона теж — як мрець. Лежала безтямна з  годину; раптом глянула на дітей: дивно!.. вони все сидять і дивляться на неї,  але так жалібно, що в неї серце стрепенулось.

— Їсти хочете! — промовила вона.

Діти, голодні люто, мовчать собі, не скиглять і не просять нічого: німо  терплять, мов сама стареча. Пішла мати до торби покійного. Знайшла хліб  кукурудзяний і відкраяла скибки — діти на них очима вп'ялись! Потім трішки  зніяковіли: ждуть.

— Беріть: це тато нам приніс. Добивався з останніх сил, щоб нам дати.

Спом'яніть, дякуючи, так годиться!

Дала дітям їсти хліб і відвернулась, ховаючи свій плач. Почала гріти юшку.

Хлопець обачливо їв — так, що стеріг кожну крихтину, з долоні брав її устами; в  той час, коли Оленка з'їла половину своєї скибки і поклала недалеко від себе.

— Чого, дитинко?

— Вже не хочу.

— Як же так?

Оленка мовчить; але згодом питається:

— А ви, мамо?

— Я потім, я вже — потім.

Незвичайною стала доня. Байдужна і вже з іншою відчутністю, ніж завжди: ще  сердечнішою, але вже дальшою і чужішою; ніби відділена від всього, як світелко,  що, тріпочучи, пригасає вранці.

24

Ніч випала темна — нерозглядима; і досвіт видався безсвітний, з хмарками на  всьому небі, наче димучими, що бігли і бігли без кінця. Зрідка накрапав дощ і  скоро переставав.

Збудилась мати рано і почала варити незмінну юшку: з решткою кукурудзяного хліба  можна поснідати. Андрій поворушився з одяганням і пішов до води — випив  півкухля; поникавши по хаті, говорить до сестри. Потім питає здивовано:

— Мамо, чому Оленка не відкриває очі? — не прокидається...

Раптом різко заболіло в грудях матері, ніби хто вдарив. Моторошний здогад  пронизав її свідомість; вона задрижала, обернулася від стола і йде до Оленки, а  ноги їй підтинаються і не можуть ступати. Подужавши неміч, мати кинулась враз до  маленької — та вже почала застигати...

— Оленко, що ти з нами зробила!

Пригорнулась мати до півтеплого трупика і тільки повторює:

— Донечко моя нещасна, моя нещасна!

Замовкла, коли відчула, що в неї серце от-от зупиниться. Так чорно стало вдень.

Подумала: «Тепер нам без тебе, моя зірочко, життя немає».

Брала її тоненькі, вже неважучі руки — собі до обличчя і обмивала сльозами. Все  побивалася і не могла втішитись; тихо примовляла: «Моє дитя — таке любе, ніколи  не пам'ятало мені кривди ніякої, і все мені прощало, і таке блаженненьке моє і  чисте, як зірочка мені: чого ж ти впала з неба, і вже не зійдеш мені...»

На серці тяжче було, ніж могла терпіти. Не було вже в неї плачів. Підвелась і  стояла, як з каменя січена, без мови і рухів; хоч вся душа її западала в  незміренний морок, як, буває, птиця — з крилами, покаліченими грозою,  опускається в гірську ущелину, де візьме потік і віднесе в чорну безвість.

Надворі сутеніло; знов накрапав дощ і стихав. Пускався і торохтів по шибках,  збігав: крапля за краплею, що приставали на мить, а потім ще швидше спадали,  зоставляючи притінені сліди. Під кінець дня вщух дощ і в синьому повітрі  розлилося огненне світло; смугами прорізалося крізь вікна.

Мати ніяк не збереться хоронити Оленку, навіть боїться думати, що треба винести  дитя в садок і загорнути в грунт.

Але пересилила сама себе.

День похорону був безвітряний. Вирили яму і на дні помістили верх від маленького  столика, що досі в другій, холодній, хаті стояв. В голови поклала мати маленький  ранчик; його з книжками любила носити доня. «Нехай, що любила, — буде з нею!»

Один зошит зоставила собі, той зошит, через який було стільки болю.

Опустили Оленку в землю. Перед тим, як загорнути, оглядається мати навкруг —  скрізь бур'ян, тільки одна-єдина ромашка зацвіла поблизу: невеличка, але з  чистою білістю; зірвала її мати і поклала Оленці в руки. Як загортала з сином  той похорон і могилку насипала, отямитися не могла: мов сновида. Недалеко був  камінь — сірий, дрібний зернинами. Сіла на камінь і просиділа до вечора,  здавалося, теж застигла, як камінь.

Син приходив: щось сказати чи кудись покликати. Але гляне на маму і змовкне,  постоявши поруч, до порога вернеться.

Вона ж, опритомнівши, — враз, як при блискавці, побачила, який світ став  страшний!.. Дикий, мов пустеля, де володарюють змії, живучи з горя людського. А  свої відійшли: зоставили тут двох — сиротами нерозрадними. Незліченні душі в  погибелі падають навкруг. І кожний з живих має горя повно. Безталанні! — всіх  оточено стінами — з наказу нічних каганів, щоб замучити несвітською напастю і  щоб ніде голосу про це ніхто не почув.

Минає день і другий; їсти вже нема чого. Вранці мати сказала синові:

— Збирайся! Поїдем, і гляди, таки знайдеться щось, бо тут смерть приходить.

Взяла гроші, що чоловік привіз: небагато, але досить на квитки, доїхати до міста  і вернутись. Поклала ключ під стріхою:

— Коли розгубимося, то, Андрійку, добивайся до хати, я теж додому йтиму, — не  забудь же, де ключ!

Переходили полем; воно порожнє і такі бур'яни вигнались, аж гудуть. Серед них  люди бродять, а часом хтось визирає на дорогу, де лежать знесилені: в канаві.

Мимо них до станції тягнуться окремі постаті. Ідуть мати і син — бояться на  сторони глянути.

Біля станції подорожніх мало; ждуть потяга, сівши на землі. Дарія Олександрівна  подумала, глянувши на них: «Як рідко людей зосталось! — і хто цю біду пекельну  навів?.. Не було такого, відколи сонце світить». Вона міцно тримає сина за руку,  хворобливо боячись хоч на хвилинку відпустити від себе, щоб не розділитися в  натовпі: «Без моєї останньої дитини, якби згубила, — я вмру».

Потяг сунувся спроквола, ніби і сам зголоднів з людьми; і димів страшенно, бо,  мабуть, сирими дровами топлено його. Ось приїхали в місто. Скрізь — черги. З  одного магазину, над яким написано, що то для інженерних і технічних робітників,  виходили люди і тримали в руках по одному червоному буряку: то все, що їм видано  на день. Голодуючі тягнуться в одному напрямку, — між ними Дарія Олександрівна з  сином добрела до двоповерхового і широчезного магазину під кольоровою вивіскою.

— Мамо, що таке «Торгсін»? — прочитавши, питає хлопець.

— Означає: торгівля з іностранцями або чужоземцями, так кажуть.

— З чужоземцями? — перепитує син.— А з якими?..

— Ну, всякі чужоземці ж бувають.

— Чи французи, чи американці?

— Таких ніби тут не чути; нема.

— Тоді англійці або німці.

— Теж не вони...

— Шведи, мамо?

— Звідки? — їх давно не видно.

— Греки чи ні?

— Ніби і не греки теж!

— Я знаю: японці і китайці.

— І їх нема тут.

Так і не визначила мати з сином, хто — ті чужоземці.

Але бідні своєземці сиділи на брудній тротуарній цеглі: хлібороби, в яких  віднято їхній хліб; хворі і збайдужілі від безконечного ждання, вбрані в  лахміття, що держалося мотузками, обкрученими і зав'язаними в часті вузли.

Обличчя — жовті і сірі, і такі запалі, що сама шкіра обпинала лицеві кості; або,  як не запалі, то опухлі від водянки. Дехто вмер, бо з'їв вижебрані скоринки,  коли вже шлунок від довгочасного голодування збігся. Одна бабуся, що сиділа під  стіною, мала перекошену шию, а обличчя — в болючій судомі: так і застигло при  смерті; недоїдений кусник витикався з рота.

— Мамо, чого тут мертві сидять? — шепотить хлопець.

— Бач, аж до хвороби виголоджено, потім знято з них золоті святиньки: хрестики  та іконочки, а дано шматки їжі і ними добивають.

Скрізь снували по Торгсіну розпорядники і схилялися за прилавками, сито  викормлені, в м'яких одягах, косі поглядами, повними півприхованої зневаги.

Навіть, розмовляючи з людьми, не дивилися їм в очі, а якимись хапкими, ніби  почасти притаєними рухами зготовляли кому що належить; віддавали і зразу ж  відверталися — все щось пересували або просто до чогось доторкувалися.

Повно всього: зерно і борошно в мішках, сухарі впаковані, і всяка риба в  консервних банках, шинка і ковбаси, цукор і масло коров'яче — все, все чого  треба людині; і так багато, що голодних міста, котрі вмирають, можна було б  порятувати всіх.

Але не дістають вони нічого! І коли хто просмикнеться вільно, себто не маючи  коштовності з золота і срібла, або хоч скалки діаманту, — відразу в плечі  виштовхнуть: грубо, як тварину.

До віконця будки підходять ті, що приносять дорогі речі: серги, персні,  браслети, червінці царські, різні столові приналежності з срібла або алмази і  золоті вироби.

Одна тітка, виголоджена — худа, як могильна приява, пересовувалася з дрібною  іконкою в срібній ризі, тримаючи на мотузочку через шию. Несла так, що всім було  видно: беруть з неї при самій смерті. Стала тітка перед опасистим службовцем, що  з якоюсь загрозливою понурістю, а при тому з гострим, мов учепливим, поблиском  низьких зіниць, глянув на неї! — миттю, ніби величезною голкою, нелюдською  прошив серце бідній істоті, крізь оту іконку, — і враз, на коротеньку частинку  секунди, так і ожив від вигляду срібла.

Коли тітка поклала іконку до вікна, він зачепив її гострими і необмитими  нігтями. Швидко покрутив її. Віддерши ризку, кинув на вагу, а саму іконку  швиргнув бабусі — так недбало, як цілковито зайву для нього річ. Сховав ризку в  один з ящиків коло себе, нижче, де не видно нікому з відвідувачів. Відсунув  бабусі квитанцію; і спонурилася в своїй справі — коло коштовностей, обвіяних  горем, муками і погибеллю.

Дарія.Олександрівна, страхаючись, поглядає на стареньку: «Воно хоч і гріх ікону  спродувати, але треба! Хоч бабуня не виживе, з очей знати... Отак через смерть  багатство роблять!» Була срібна застібка в Дарії Олександрівни; річ старовинної  роботи, материн подарунок... «Продам, Андрійка нагодую, а мені хоч і вмирати: чи  з подарунком, чи без нього».

Виписано папірець. Вона, тримаючи його однією рукою, а сина другою, мандрує  через будинок, проз скляні прилавки.

— Що ми купимо? — питається сина.

Він дивиться великими очима на всякі харчі, але мовчить.

— Чого б ти хотів?

— Хліба.

— То купим борошно і спечем корж.

Він мовчить: згоджується.

— Вже ми забули і смак справжнього хліба,— сказала мати.— Дивись: борошно, як  сніжок.

Їй дали трохи того борошна, і вона, знявши торбу з плеча і добувши чисту  торбинку, всипала його туди: Сховала торбинку і повела сина мерщій геть, щоб не  дражнити неприступними наїдками, від яких — спокушення і мука також для голодних  очей, що зазирають з вулиці.

Ідучи тротуаром до вокзалу, мати і син бачать невисокого чорнявця середніх  років: фабричного, з вигляду, і підлітка, років шістнадцяти, що теж мав темний  волос. Вони розглядають вітрини, переходячи від однієї до другої в тому ж  напрямі, куди спішать Катранники; підліток звертається до старшого:

— Харчі дурно в Торгсіні і на складах лежать, а люди вмирають з голоду. Я б так  не робив,— я б нагодував.

— Це ти б так робир: по правді. А вони не хочуть. Хазяї найшлись!

— Не наші, і не хочуть,— сказав підліток. — Вони чужі і вбивці.

— Звідки це в тебе?! — злякано озираючись на сторонніх, питає старший.

— Якби не вороги, — сумовито продовжував підліток, — не вбивали б народ голодом.

Дарія Олександрівна відзначає собі: «От ледве хлопець на ноги зіп'явся, а вже  причини шукає, вже бачить, відкіля лихо».

А підліток — своє, мов від наведення, вимовляє:

— Знаю, для кого вони...

— Тихіше! Що ти знаєш? — знов тривожно озирається фабричний; побачивши тільки  похилені голови замучених і обшарпаних істот, він заспокоюється, в той час, коли  підліток доходить до свого:

— Це — чорне діло, оброблене з тими, що звуть себе іностранцями; війна проти  трудящих.

— Де це навчився? Мовчи, хоч — поки додому дійдем!

— Я більше ніде не кажу, — захищається підліток.

— Ти в мене ранній! Он до чого достукуєшся: правди хочеш? Довго її шукати.

Вони звернули в бічну вулицю, звідки доносився базарний гамір. А тут, коло  магазинів, величезні «хвости»: товпиться селянська біда.

— Там хліб дають, мамо!

— Хочеш ждати? Це — довго.

— Як дуже довго, то краще поїдем.

Повагавшись трохи і боячися нападів на черги, хотіла простувати на вокзал, та  вже нехай! «Може чогось їстівного дістанеться синові; як почнуть ловити — зразу  втечемо».

Стали в чергу за комерційним хлібом. Гризли останні маторженики, тверді, як  кремінь. Люди юрмилися до вечора, але хліба ніхто не дістав. Розходячись,  казали, що треба чергу застояти відрання, іще перед світом. Дехто зостався на  цілу ніч.

Дарія Олександрівна нагледіла, недалеко від магазину, приступці при дверях: там  сіла з сином і скоро дрімати почала, опустивши голову на руки. Син, прихилившись  до неї, враз заснув. Ніч випала холодніша, ніж звичайно,— з вологістю і  пронизливим вітром, який зривав навіть зелений листок з яблуні в дворі — і кидав  через паркан на цеглу, ледве освітлену від номеркового ліхтаря. Мати то куняла,  то прокидалась, промерзши. Подумала собі, що то всіх відриває лихо від життя, як  листок, і кидає в погибель.

Час тягнувся страшенно поволі: мов слимак волочить свою домівлю через мокрий  пісок.

Почали сходитися люди в чергу, якраз тоді, коли мати міцно заснула. Розбудив  гамір: набилося народу, страх! — вся черга б'ється і кипить; ніби дітвора,  бавлячись, вужівкою бунтує воду на обидві сторони. Всі кричать і лементують,  штовхаються без перерви і напружують рештки сил, щоб не впасти під жорстокими  навалами. Когось потоптано, але голосу його ніхто не чує; люди, здається, гуртом  віддані душевній лихоманці, досі незнаній; від неї найтихіші, дичавіючи, коять  зло. Штовханина вщухла і роздражнені люди сяк-так розмістилися в «хвіст», який  проліг ген далеко! Немає надії дійти до порога.

— Треба озвіріти, з залізними ліктями, — сказала мати до сина, — а ми з тобою,  як були останні, так будем і тепер.

Здалеку ледве манячить магазин. Ждали і ждали, поки сонце високо підбилося над  іржавими покрівлями. Знов — невдача, бо весь хліб «вийшов» попереду, ніж  четверта частина черги встигла добути його. Тоді «хвіст» почав розсипатися, хто  куди.

Дарія Олександрівна всилу на ногах стоїть; от-от голова їй закрутиться і світ,  стемнівши, пропаде з очей: «Мабуть, смерть моя близько, — хоч би не на вулиці!»

Пішла вона з сином від тієї черги, не знаючи що далі робити.

— Може, поїдем додому? — питає Андрія. — В черзі не буде щастя для нас.

Андрій зрадів: скоріш додому!.. Там десь можна ховрахів ловити, а тут і самої  землі не видно — тільки асфальт і камінь.

На вокзалі люди юрмляться, ніби в мурашнику. Обстали будинок довкруги і полягали  на бруковиках — по всій площі і в скверику з кволими деревами і розламаною  загородкою. Скрізь повно обшарпаних і виснажених селян: ніби цвинтар, який  ворушиться при сонці.

Знов ждати, ждати безконечно, поки прикотить потяг, а він спізнюється надовго.

Сидить мати з сином під стіною і, зовсім знесилена, знов куняє.

Коли прибув потяг, миттю такий заколот зчинився, що тяжко доступитися. Відпихали  один одного, протискаючися з несамовитою натугою до дверей, бо для кожного вони  були входом до порятунку, нехай і тимчасового, від смерті на мокрому камінні —  серед тисяч, які конали.

Натовп навкруг засотує, відтягаючи від дверей і треба відриватися від нього  рукавами і торбою; так само роблять сусіди в загальному вирі. Лізуть через плечі  і кричать. Потяг рідко приходить! Кожен, хто смертно змучився, днями лежавши на  холодних бруковиках, знав, що коли пропустить двері, то зостанеться на площі  труп для мертвецької тягарівки, і божеволів, продираючися крізь юрму. Від того в  двері вривався вир з гамором, стогоном, лайкою, штовханням, шарпаниною: він  затягнув Дарію Олександрівну і сина, покружив і здавив так, що ребра тріщали, а  з одежі, яка поролась, відскакували гудзики. Раптом чує мати, що вона з сином  розділена, і їх відносить на протилежні сторони, — шарпнулася вона, закричала з  відчаю до Андрійка, але її голос потонув серед несвітського лементу. Ще дужче їх  віддалено в різних течіях товпища. Пручалася вона, як спіймана рибина, але її  штовхали торби і чемодани, лікті і плечі, збиваючи з ніг, здавлюючи до втрати  віддиху і відкидаючи далі від дверей. Ось потяг рушив, і вона зосталася! Почала  тікати геть з гущини, бо, коли син десь тут, він її шукає — треба до нього  поспішити. Вже пробиратися легше крізь натовп, який після відходу потяга  знесилів, мов розмагнічений; рідів і розточувався.

Побігла вона між людьми, кличучи: «Андрійку! Де ти? Я тут, Андрійку!»

Обдивляється скрізь, але немає сина ніде; певно, його внесло з старшими в двері  і він поїхав. Застигла на місці з страху, при одній думці, що він же дороги не  знає і тепер вони з ним надовго розлучені, можливо, назавжди! Була в  невиразимому розпачі. Тоді майнула думка: «Він спитається в людей, як їхати, і  йому скажуть». Втішає себе мати і вже тільки одне поривання в її душі — скоріше  додому!.. Спекти корж і нагодувати сина, бо в хаті ж нема нічого їсти.

Ніколи не ждала потягів так нетерпеливо, як тепер! Здавалося їй: кожна секунда  нарочито затримується і збирає в собі велику вагу, поки стане завбільшки з  брилу, щоб з нечутним гуркотом упасти, а тим часом наступна ледве починає рости.

Мабуть, і сама вічність, наче скресла річка в крижинах-скелях, з мертвою  повільністю повзла мимо вокзального будинку.

Прибув потяг; Дарія Олександрівна з раптовою і таємничою видючістю горя і  безвинною хитрістю материнської турботи супроти всіх промкнулася на перон, коли  тільки починали впускати. Поспішила до вагонних дверей і таки вбігла всередину;  сіла при вікні: щоб бачити людей на стрічних станціях, чи там немає Андрія.

Тільки тепер відчула, як смертельно змучена — до гіркоти незносимої і тихого  плачу. В очах їй темніє. Скоро заснула, але скоро і прокинулась від постійного і  горючого неспокою.