В цебрі стояв штегер з одним робітником і піддержу вав обрятованого чоловіка.Але це був не Марусин татко. Обережно вийняли з цебра привезеного.
— Багато живих? — спитавсь управитель.
— Усіх троє,— відмовив штегер,— оце один, а двоє ще там. Забились у далекий закуток, такий, що й вода туди не досягла.
— А ті?
— Двох бачив — утопли, а більше нема. Та, мабуть, не минула лиха доля.
Цебер знову пішов наниз, а хвершал кинувся клопотатися коло обрятованого.Проминуло ще з півгодини,— знову дзеленькнув дзвоник і закрутився барабан. Маруся знову вся випросталась — готова в цю мить до життя й до смерті. Ось знову цебер — і в йому був не її татко.
Штегер сказав, що живих троє. Третій повинен бути татко. Не може бог так дуже не пожаліти її, щоб відняти від неї татка. Адже він добрий!
— Господи! — молилася вона думкою: — Адже ти добрий! Верни татка! А ні,— то
візьми мене до його!
А тим часом цебер давно вже пішов наниз. І як почулося «піднімай!» — Маруся притисла свої худі рученята до грудей з усієї сили і, широко розкривши очі, втупила їх у чорну глибоку шахтову яму.
Повагом піднявся цебер.
Двоє шахтарів держали того, хто там стояв, і це був — Максим.
Ледве ступив він на землю,— ту ж мить Марусині руки обхопили його. Припадаючи до його, вона скрикнула :
— Татку! любий! живий!..
І змучена дівчина впала непритомна до ніг батькові.
Максим пролежав кілька день у лікарні, а потім кинув шахти. Удвох з Марусею вони повернулись у своє село.
Тепер вони живуть у своїй хаті і господарюють щасливо.
У Олексїівці, 1893. IV.13.