— Гаву-у-у-у!.. гаву-у-у!..
Було стільки суму й одчаю, стільки болю в тому витті, що ставало моторошно.
Корецький пізнав голос: це був Катай. Покинутий, самотній, він плакав на зруйнованому дворищі...
Він плакав... йому було жалко... А ті... а тим, що руйнували...
Але де ж Таля? Катай побіг тоді з нею...
Швидко пішов, простуючи до Петрової хати. Пройшов до яру, де він завертає, зійшов наниз і знову видерся просто до Петрового городу. Переліз через тин і, плутаючись у якомусь посохлому бадиллі, пройшов до току, а з току фірткою в двір. У хаті не світилося. Гавкнув був собака й кинувся до Корецького, але, пізнавши його, зараз стих і почав лащитися.
— А хто там ходить? — почувся тихо Петрів голос, і з-під хати одрізнилася темна постать і пішла назустріч Корецькому.
— Це я, Петре...
Петро кинувся до його, вхопив за руку і, не кажучи ні слова, повів назад на тік у клуню. Ввійшли в середину. Петро причинив двері й мовчки повів його серед темряви аж у найдальший куток.
— Сідайте тут! — промовив пошепки Петро й сіпнув Корецького вниз. Обидва посідали на снопи. Тоді, схилившися йому до вуха, Петро зашепотів:
— Прислано вас арештувати. Селом їздять козаки в шукають вас скрізь... Були вже в мене, в Якова, в Панаса… Кажуть: попадемо — живого не випустимо...
Корецький зрозумів тепер, що то за їздці були біля школи.
— А Наталя Миколаївна, діти — де?
— Не турбуйтесь... Вони живі й здорові...
— Та де вони?
— Одвіз я... в Гайки...
Гайки — то був хутір Талиного батька, заможного козака, сумежно з великим селом Грабівкою.
— Ми так думали, — шепотів далі Петро, — що хоч Наталю Миколаївну тут і не займають, та все ж краще їм бути поки що, далі від Ладинки. Вони спершу не хотіли їхати, — все за вас журилися... хотіли вас шукати... Та я вмовив... Вони б шукали, а за їми слідком козаки їздили б... Та трохи таки, признатися, й прибрехав: сказав, що вас зовсім не занято... що ви в лісі тепер... Вони повірили...
Написали до вас записку... То це недавно тільки вернувся, одвізши...
— Спасибі, Петре!.. А діти не дуже налякалися козаків ?