— Жидам землю! Землю жидам!.. — репетував Гаврило, соваючи кулаки.
— Люди добрі!.. — почав був Корецький.
— Бий його, брехуна! — скрикнув старшиненко Михайло і, розмахнувшись з усієї сили, вдарив Корецького в висок. Корецький схитнувся, але вдержавсь, ухопившися за. штахетки. Але ту ж мить кулаки посипались йому на голову, на обличчя, на плечі.
Він підняв був руки, щоб захистити голову, і враз побачив перед себе по-звірячому злобне обличчя Демидове, а в його руках високо підняту ломаку. Корецький бачив, як вона мелькнула в повітрі, як упала йому на голову, — і враз утратив притомність.
IV
Сонце дуже пекло в голову й він прокинувся.
Але сонця над їм не було, тільки голова горіла, мов її припікало літнє сонце.
Хотів доторкнутися до неї і почув, що руці боляче ворушитися. Таки звів руку, доторкнувсь, — щось мокре й липке застигло в його на лобі. Глянув — і побачив на
руці кров.
Силкувався зрозуміти — де він і що з ним.
Вгорі було небо, заслане сірими хмарами. Помалу пересувалися, то купчилися, то розлазилися — нудні й огидні. Дивився на їх і не розбирав, де вони взялися.
Нарешті зрозумів, що він не в хаті, а на дворі. Збоку біля себе побачив штахети, торкнувся рукою внизу, — лежав долі. Здивований хотів швидко підвестися, але в голову стукнуло так, що впав назад і мусив кілька часу полежати. Тоді помалу підвівся й сів, зіпершись на штахети.
Глянув на школу й побачив побиті шибки. Відразу згадав усе: п'яне стовпище, кулаки, ломаку в Демидовій руці... потому, мабуть, був погром...
Сидів якийсь час, потім посилкувався і встав. У голову стукало, світ туманів у очах. Помалу, спираючися на бильця, зійшов по східцях на рундук і ввійшов через сіни в свою світлицю.
Просто перед порогом лежали черепки а кинутої об поміст лампи і смерділа калюжа керосину. Розламана на шматки полиця валялася серед хати, а замість книжок скрізь було накидано купи роздертого, пом'ятого, потоптаного ногами паперу. Стіл жалібно похилився додолу, держачись тільки на одній нозі, а все, що було на йому — папери, каламар, рямці, бюст — усе в друзках лежало долі; і білі грудочки гіпсового Шевченка втоптано було в чорну калюжу з каламаря. Вся хата була закидана якоюсь мішаниною шматків дерева, клаптів паперу, склянок, лика з роздертого матрацу і чогось такого, що його вже Корецький не міг і пізнати, чим воно було — таке воно було побите, знівечене, потоптане. Здавалося, ніби якийсь величезний страшний ціп залізний помолотив усю хату на гамуз. Дуже щиро понищено було книжки — Корецький не міг побачити ні однієї цілої — тільки клапті та порожні поламані оправи. По всій хаті лежали великі картки з ілюстрованого Данта, а на купі побитих пляшечок з шкільної аптечки лежала частина “Історії культури”, — він пізнав її по малюнках. Переступаючи через увесь цей мотлох, підійшов до дверей у другу світлицю і саме на порозі побачив рамці з великої Рафаелевої Мадонни: зірвано її зо стіни, кинуто так, що вона одним кінцем зіперлася на поріг, а потім продавлено наскрізь чоботом. Чобіт оддавив голову дитині й Мадонні і позоставалися тільки скалічені безголові тіла. Корецький підняв малюнок, подивився й нащось положив його на купу потовченого мотлоху.