— Ну, так треба ж було додому поодносить, — одказав Валюшний.
— Набрались бебехів тягти, а діло забули... Я взяв часи — і довольно з мене: буду я всяку дрянь таскать.
— А Захарко!.. Захарко!.. — зареготався Валюшний.
— Хо-хо-хо! — додав свого Михайло. — І знам'я своє покинув та за самовар!..
— Та горо... ха-ха-ха!.. городами!.. — не вгавав Валюшний. — А вода з його дзюрить!..
— Ну, брат ти мой, — дали чосу!.. Хоч і не добили, а дали... І попользувались наші... На мене піджак — як улип... А в тебе шапка як?..
— Прийшлась, — одказав Валюшний.
— Добра шапка, — похвалив Михайло, — на десять год стане... Чорт його знає — хтось гроші виняв з партаманєту... Партаманєт знайшов, а деньги якийсь сукин син уже витяг... А в учителя, должно, були... Ну, брат, пайдьом дальше!.. Пошукаємо ще... Ех, єслі б найтіть: вже б я його догладив по головці оцією залізячкою.
— Добрий шворінь...
— Пайдьом дальше!..
Вийшли. Помалу затихала хода...
Корецький зрозумів: вони шукали його. Але вже не було ні страху, ні бажання втікати чи боронитись. Якась байдужість страшенна... і втома... Сон налягав на очі... Заплющив їх і зразу ж заснув.
Прокинувся, як уже було зовсім темно. Вдивляючися в темряву, ледве помітив трохи ясніший клаптик хмарного неба, видний крізь двері в другому кінці шопи. Підвівся і встав, — почував у собі силу. Голова не боліла вже так. Міг іти. Куди?
Відразу все згадав. Не знає, де Таля й діти і що з ними. Страх обняв його.
Кинувся з шопи й вибіг під небо.
Глянув через яр на школу: ні одно вікно не світилося. Дома нема її, — мусить бути в Петра. Позирнув туди, де уявляв собі Петрову хату, але й там було темно.
Невже він так довго спав, і це вже була глупа ніч? Хотів глянути на годинник, але не знайшов його. Згадав, що Михайло хвалився його годинником. А, он що: його шукають, можуть убити... треба бути обережним... Та все ж мусить зараз піти до
Петра, довідатися про Талю й дітей.
Враз помітив по той бік яру, коло школи щось... щось, мов чоловік верхи... Він об'їздив сад, повертав конем туди й сюди. Потім десь узявся й другий такий, з'їхалися й тоді повернули назад та й покрились у темряві.
Силкувався зрозуміти, що воно таке, та ніяк не міг догадатися. І враз його думки перепинив якийсь згук — жалібний, безнадійний... Він перебив тишу й потягся в повітрі довгою-довгою ниткою... Там, у темряві, біля школи…