— Ні, нічого... Ліда не зрозуміла, чого вони, а Володько, як вони поїхали, сказав: “Ну, я ж їм покажу, як виросту...”
— Наталі Миколаївни ніяк вони не займали?
— Ніяк... Вони, мабуть, і не догадалися, що то вона... і не питались нічого...
Дуже вас побито, Євгене Петровичу?
— Трохи... Тільки по голові дуже вдарено... Одначе — нічого... Що в школі?
— Усе погромлено... Поки я вранці одвів Наталю Миколаївну та кинувся по товаришах... поки туди та сюди, — прибігаємо, аж тут уже перейшла орда... Тільки дід Терешко ходить по хатах та плаче... Кинулись вас, — нема... Почали шукати вас, а тут і погромники шукають... Силкуємося так, щоб нас не помічали, щоб знайти вас та переховати, або може до лікаря... Ніде нема... Де ви були?
— У цегельні... в малій шопі...
— Чи ти ба!.. А ми побачили, що Михайло з Валюшним вийшли звідтіля, — ну, думаємо, там вас нема... та й не пішли туди... У школі я познаходив деякі папери, — оддав Наталі Миколаївні...
— Де лист од неї?
— Ось... тільки світити тут не рука, щоб не побачили козаки: вулицями їздять...
— Правда...
— Вам треба з Ладинки кудись інде податися, Євгене Петровичу. Корецький замислився...
— Нікуди, тільки до Києва... Бо там найкраще можу притулитися... Чи тепер пізно?
— Північ скоро.
— Поїзд уже пішов. — Та вам тепер у город і не можна...
— Авжеж!.. Треба пройти на Горобейку, там сісти... Верстов двадцять буде туди од нас?
— Та буде... Може трохи й більш... Дійдете?
— Дійду.
— Бо їхати воно помітніше...
— Авжеж... Я й на вранішній поїзд не хочу, бо дуже помітно буде...
— Підождете до вечірнього?
— Еге. Тільки не тут... Краще я піду в ліс на пасіку твою.
— Еге, там безпечніше...
— Переночую в курені й день перебуду, а ввечері йна машину.
— Зараз хочете йти?
— Та зараз... Тільки ти, Петре, дай хоч свого картуза, а то я без нічого...
— Я зараз...