Петро пішов, а Корецький остався дожидатися в темній клуні. Певна річ — на пасіці буде йому найкраще. Бджоли Петро відтіля вже перевіз, ніхто туди тепер не прийде, а коли що, то й у лісі заховатися можна... Од пасіки до станції
Горобейки буде навіть ближче верстов на три...
Прийшов Петро, приніс картуза й свою чумарку. Чумарка прийшлась на Корецького саме добре, а картуза надіти було трудненько, бо голова боліла.
— А це попоїсти... Їжте!..
— Ні, це згодом... уже на пасіці... та й ідучи можна... А тепер нема чого баритися: краще я швидше піду.
— Ходіть — і я з вами.
— А тобі чого?
— Е, ні, — щоб я вже знав, що ви безпечно до катраги добилися... Там уже не так страшно, а по дорозі то хто його зна, як буде...
— То щоб і тобі впало,— цього хочеш?
— Та нічого не впаде... Піду!..
— Ну, гаразд, — охітніше мені буде. Яром?
— Яром не так помітно...
Вийшли з клуні, роззирнулись, — ніде нікого не було видко. Пішли знову городом, тоді вниз і побралися яром. Петро йшов попереду, несучи вузлик, Корецький за їм, ішли мовчки, бо було небезпечно подавати голос. Вгорі було хмарно, тільки де-не-де проблискували клаптики чистого неба і на їх сумно мигтіли зірки. Чорні боки яру здіймались високо, і внизу було зовсім темно. Згори трудно було б їх добачити. Силкувалися тільки йти якомога тихше, обережніше, — посувалися помалу. І враз Корецький здригнувся.
— Гаву-у-у!.. гаву-у-у!.. — знову розкотилося серед темряви.
І весь час, поки вони йшли яром, важко й сумно пливли в повітрі заводи собачого
плачу, і від їх ставало так безнадійно, що хотілося самому плакати, вити, як Катай...
З півгодини йшли яром. Дедалі він ставав усе менше й менше глибокий, боки в його нижчали і, нарешті, вибігали в поле вузеньким ярочком. Озирнулися полем.
Корецький спершу нічого не побачив, але Петро торкнув його рукою й мовчки показав праворуч.
Там, геть далі, бованіла в темряві могила. При блідому світі від кількох зірок, довше вдивившися, Корецький побачив на могилі щось високе.