І хіба це з ним тільки? Он уже є звістки, — Петро казав, — про погроми в Києві й по інших городах. Скільки мук, скільки тяжкої титанічної праці й боротьби, нечуваних жертв во ім'я любові до волі й народу і ось — тільки блиснув перший промінь волі й надії на краще життя, той самий народ, во ім'я якого відбувалася та дивна боротьба, відповідає на цей промінь погромами, убиваючи своїх оборонців і прихильників та слухняно йдучи на налигачі за тими, що завсігди водили його в тяжкому ярмі.

Віл під'яремний, тепер він виразно показує, що він раб не тільки споконвічний, але й довічний, безнадійний.

І сонце встане

І осквернену землю спалить —

згадалося йому. Тільки тоді, коли могуче сонце спалило б цю осквернену землю, винищило б кодло вічно похилених рабів і дало б життя новій, не рабській породі — тільки тоді можна було б чогось сподіватися. Але воно, сонце — воно не прийде і не спалить, і все буде, як було: буде раб і пан, кров і погроми і кайдани!..

Якби нічого цього не було, якби він зостався в тюрмі або навіть заслано його на Сибір, хоч би й на каторгу, — і тоді б йому було легше, ніж тепер. І коли б він умирав там, — і тоді міг би вірити, що над його трупом таки засяє колись сонце волі й щасливого людського життя!..

А тепер — як він може тепер вірити?

Умерти, тільки вмерти, щоб не знати, не почувати цього!..

Дощ одноманітно, докучно хлюскав по катразі, дерева жалібно нарікали, мов хлипаючи стиха, і чорна безпросвітня ніч налягала на душу. Зобгався, скулився ще дужче й занімів у невпинному, безмірному, тупому й безнадійному болі...

Не спав, хоча й не був притомний. Як опритомнів, сірий світ похмурого ранку вже зазирав крізь щілини в дверях. Устав і, хитаючись, вийшов з катраги. Дощу вже не було, але земля, ліс, небо — все було мокре, сіре, повите хмарами й туманами.

Тремтів, бо було йому холодно.

Десь далеко, в середині щось боліло тупо й гидко, але він уже знав, чого той біль; голова теж боліла, була тяжка і не хотіла нічого розуміти. Сів на пеньку біля катраги, сидів тремтячи.

Помалу холод вертав йому свідомість. Пішов до кринички вмитися. На голові, з лівого боку, волосся запеклося в крові й зашкарубло, мов кора. Позмивав кров, де можна, трохи причепуривсь. Вернувся до катраги й надів Петрову чумарку, щоб зігрітися, але не міг.

Згадав за Таліного листа й витяг, щоб ще раз прочитати. Писала, що вона й діти цілі й здорові, прохала не турбуватися за їх і не одвідувати їх зараз, а їхати просто до Києва: певне й за нею є догляд, і його можуть у неї забрати. Через те саме й вона приїде аж у Київ — там легше буде побачитися й не навести на його слід... Раділа, що його погромники не заняли (це їй Петро сказав), підбадьорювала його, силкувалася впевнити, що трохи згодом усе повернеться на краще...