І враз опинився серед стовпища: юрма людей стояла коло самісінької брами — мужчини, панночки... З несподіванки він спинився, дивлячись на людей.

— Корецький! — кинув хтось серед стовпища.

— Урра-а-а!.. Корецький!.. Урра-а-а!..

І враз хтось вихопив у його з рук кошика, його самого підхопили чиїсь руки, багато рук, і він заколихався над головами великого стовпища, що залило ввесь майданчик перед тюрмою. Просто перед Корецьким маяв величезний білий прапор з написом червоними літерами: “Амністія”. Далі червоніло ще кілька прапорів — менших.

— Урра! — загреміло ще дужче. — Урра, Корецький! Хай живе свобода!..

— Панове, що ви робите? Не терзайте ви так чоловіка!.. — почувся знайомий

Корецькому голос. — Треба на звожчика!..

— Звожчика!.. Давай звожчика!.. — загукало кілька голосів. Корецького спустили додолу.

Стовпище розступилося, покидаючи прохід, і на кінці його Корецький побачив фаетон.

— Прошу вас, Євгене Петровичу, — промовив той же знайомий голос, і Корецького взяв під руку чоловік з чорною бородою, — добре знайомий йому адвокат Яковенко.

Між двома лавами людей — панів, робітників, паній, панночок — вони пройшли до фаетону. Корецький сів у його, з ним Яковенко, а навпроти ще двоє людей, — всі троє стискали руку Корецькому, здоровкалися з ним, поздоровляли “з визволенням”, але Корецький не розумів, хто ті двоє, і не розбирав, що з ним діється.

— Рушай до думи!.. — звелів Яковенко. — Швидше! Коні рушили. Але все стовпище посунуло за фаетоном, обступило його, і він мусив їхати ходою.

— Ну, хвала богові, — таки добилися! — казав Яковенко. — Знаєте: прокурор і жандарми ніяк не хотіли вас випускати. А я кажу... я був у депутації од мітингу... я кажу: для самої власті краще, коли випустите його, ніж коли доведете до нещастя... Адже перед тюрмою стоїть стовпище, готове щомить розбивати браму... Ну, вони й сами поміркували... Згодились... Тепер ми просто на мітинг... Всі вимагають, щоб ви там були, хочуть вас бачити...