— А що я тобі скажу? — почала вона тихо.— Адже ти сам знаєш... Я казала — не роби... Коли ж не сила моя... я любила тебе, а ти злодієм зробивсь.
— Нехай і так,— говорить Петро,— але ж ти знаєш, я не тим це зробив, що... ти знаєш, що не можна було цього не зробити...
— Я знаю,— тихо відмовила Горпина.— Усе те я. знаю... Але що ж я з собою зроблю, коли я не можу, коли мені несила до того звикнути. Краще б я з голоду вмерла, ніж це сталося!
Вона все нижче й нижче нахилялась до колиски.
— Яке тепер життя буде?.. Не життя, а мука... Чи ждала ж я того, чи сподівалася!
І вона тяжко заридала, припавши до колиски і б'ючись головою об її бильця.
Злякана дитина прокинулась і собі заплакала. А Горпина мов не чула її. Довго вона ховала свою муку, і ось тепер та мука сльозами вибухнула. Тільки ж не пособили ті сльози, не винесли лиха з душі.
V
Ще більший сум обняв Петра. За останній тиждень він перемучився так, що й пізнати його не можна було. Дума по думі минали в Петровій голові, все чорні, непривітні думи. Раз, серед ночі, у його промайнуло в голові: признатися? В острог замкнуть... Там з злодіями, з розбійниками... А хіба він сам не злодій.?
Ну й нехай у пута закують, поведуть... А син? А Горпина? Що тоді з сином буде?
— Що! А тепер хіба краще? Тепер мені жінка — не жінка, наче й дитина — не моя дитина... Гірше не буде, та хоч Горпині може полегшає, як мене не бачитиме.
І що більше він думав про це, то все дужче хотілося йому все розказати, крикнути: «Це я!..»
І в його обертом ішла голова. Він ходив зовсім як несамовитий, і його позападалі очі іноді так страшно блищали, що Горпина часом лякалась його.
І ось настав час, наважився він. Це було в неділю. Строк у пана він уже вибув і жив дома. Він устав рано і мовчки почав справлятися біля хазяйства.