Одного разу лежить він уночі з жінкою на полу, не спиться йому, бо думки не дають. Та й думає він: «А що, як Горпині зараз скажу?»
Але не сказав, тільки ще дужче почав з одного боку на другий перевертатися.
— Чого ти, Петре?
— Нічого,— каже.
Стала вже дрімати Горпина, коли чує, кличе Петро:
— Горпино!
— Га?
— Знаєш що...
— Ну?
Став Петро, знову боїться казати.
— Та я нічого... Я хотів спитати, чи є у нас вода в хаті? Пити хочу.
— Та в діжці ж...
Устав Петро, наче воду пішов пити, а в самого думка: «Сказати? Та вже ж од неї не сховаєшся — чи тепер, чи тоді, а казати доведеться».
Прийшов, знову ліг біля жінки, вкрився.
— Горпино, що ж далі робитимем?
Нічого не каже молодиця: вона вже всі думки передумала, та нічого не вигадала.
Тоді Петро почав, заникуючись:
— А я... я... Знаєш, що я думаю?
— Що?
Та й знову Петро зупинивсь, далі відразу заговорив швидко, неначе поспішається:
— Не здихати ж із голоду!.. Їм нічого — он і староста: сам гроші громадські краде, а нам хліба шматка не дає. Хіба ж нема й нашого там? Хай! Панькатися з їми, чи що? Хіба вони розуміють? Узяти та наточити з гамазеї!..