П'яний пішов. Голос і хода затихли. Петро не ворушивсь. Він затримав духа й ждав. Ось уже нікого не чути. Він ще прислухавсь. Ні, нема нікого. Тоді останнім натиском він довертів дірку. Налапав мішок, підставив, витяг свердло. Зерно сипнуло. Трусячись, як у пропасниці, Петро понасипав усі три мішки. Гамазеї були низько при землі, то не можна було повні понасипати. Одначе, що тепер робити?
Покинути дірку незатулену — зерно витече на землю, завтра побачать, знайдуть.
Треба заткнути. І чого це він не взяв затички?
Петро затулив дірку однією рукою, а другою почав шукати трави на затичку. Трава
не росла під гамазеями. Згадав, що в його є хустка. Знайшов її, так-сяк заткнув
дірку. Тоді витяг один клунок з-під гамазеї, став і думає:
— Додому нести? Ні, то дуже довго буде. Попереношу на могилу, нехай там перележать поки що.
Могила була за селом, на цьому ж вигоні, там, де колись границя йшла, а тепер тільки вал зостався високий. Поспішаючись, одніс Петро один клунок. Ті два клунки були менші, він забрав їх одразу. Усі три він заховав на могилі в бур'яні. Хотів був додому йти, та знову про дірку згадав. Треба взяти кращу затичку, а то хустка коли б не випала. Він тихо пройшов до чийогось тину, виламав цурпалок і пішов знову до гамазеїв. Підліз уп'ять, обережно витяг хустку й заткнув дірку дерев'яною затичкою. Цурпалок саме прийшовсь і міцно стримів у дірці. Петро спробував — добре. Мабуть, додолу трохи зерна розсипалося. Він помацки позагортав його землею.
Вернувся додому, увійшов у хату.
— Горпино!
Нічого не чути. Мабуть, спить. Ліг він на піл, не роззуваючись, тільки свиту скинув.
— Горпино, ти спиш?
— Ну?
— Я заховав на могилі...
— Про мене де хоч ховай, а я тобі у помочі не буду!
Замовк Петро.