Темний ліс, стежина біла:

чудно так, немовби сниться...

— Причаїлась то лисиця?

— Ні, гілляка поруділа:

хтось її зламав і кинув.

— За яку ж таку провину?

Я мовчу — і ти мовчиш.

День стає все гарячіш.

Залишились батько й мати

на узліссі на траві,—

нам обід приготувати.

...Що це в тебе на брові?

Глиця? Дай зніму руками.

Ну, та стій же... дереза!

Глянь он: на сосні над нами

білка шишку обгриза...

Та маленька Наталюка

раптом крикнула: — Гадюка!

— Ні,— кажу,— звичайний вуж,

сам тікав він чимдуж.

Де його, питаєш, хата,

і чого ушивсь прожогом? —

Ой дівчаточко-небого,

ти — широкі оченята!

Ти до всього ж бо цікава,

квітонько ласкава.