У дворі в їх був глибокий-глибокий колодязь. Одного разу, як витягано з його воду, Наталя перехилилася через цямриння й дивилася вниз. Глибоко-глибоко блищала там вода. Як далеко!..
— Не перехиляйся, бо впадеш та й утопнеш,— сказали їй дівчата.
— То що? — спиталася Наталя.
— От дурна! То жити не будеш.
Вона знову хотіла сказати: то що? — та спинилася й не сказала.
Але другого дня, як нікого поблизу не було, вона знову підійшла до колодязя й почала зазирати в його. її чогось тягло туди. Саме в цю мить дзенькнув дзвоник, і вона аж уся затремтіла. Але дивна річ: з того дня, тільки почує вона дзвоника, зараз їй згадується колодязь, і глибоко-глибоко блищить у йому вода. Що, як упаде вона в колодязь, то чи довго падатиме, поки води досягне?
З того часу думка про колодйзь не покидала її. Ворог її, дзвоник, шістнадцять разів на день нагадував їй про його. Як він дзвонив, їй здавалося, що він так і вимовляє: топись! топись! топись! Він зучив її до цієї думки, і ця думка запанувала над нею цілком.
От тільки що перехилятися через цямрину Олександра Петрівна гостро заборонила...
Але ж ця думка так її пече...
Вона мало не зовсім перестала спати за нею.
Запаморочена голова мало що стала розуміти до пуття. Вона не працювала, в їй цілком запанувало тільки дві речі: глибокий-глибокий колодязь і заборона перехилятися в його...
Одного разу Наталя обібрала такий час, що Олександра Петрівна сама була в своїй хаті. Вона підійшла до її дверей і постукала. Серце в неї замирало...
— Хто там? — озвалася Олександра Петрівна.
— Це я.
— Хто?
— Наталя.
— Чого тобі? Іди.
Вона ввійшла і стала біля порога. Олександра Петрівна сиділа за столом і щось писала, її худе, сухе обличчя виразно визначалося проти вікна своїм профілем. Як і завсігди, воно було спокійне, без усміху.