Старий двоповерховий будинок з дерев'яними балконами і мансардами самотньо зорив у пустку парку розбитими вікнами. Колись чепурні стіни, які білилися спільно усіма мешканцями, і блищали крізь дерева проти місяця вночі, змокріли, заплісніли. Двері надсадно рипіли однією завісою…
Дівчина вжахнулась!
Її дім нагадував обличчя нікому не потрібної старої людини, очі якої засльозилися від довгого виглядання дітей, потім онуків, потім… смерті… Змокрілі стіни від сліз розбитих очей-вікон.
І це дім її дитинства?
Від цієї думки серце заболіло… Аж похитнулась… Її дитинство…
Її невдале сіре життя постало перед нею – і її дитинство зі спотвореним обличчям дому… Вона зі стогоном, схожим на плач, падала.
Але хтось турботливо підтримав її, чиїсь уважні очі…Було неможливо визначити їхній колір, вони були просто як… осінь.
Чому вона так подумала? Можливо через золотий кленовий листочок, який пролетів між ними.
Він нічого не розпитував, а поволі вів її в будинок… І серце тенькнуло тривожно на знайомі до болю сходи, які раніше долалися одним скоком. Навіть подряпина на дверях кухні залишилася. То п'яниця дядя Льоня ножа колись кинув… І паркет скрипів так само, як колись…
Зайшли в кімнату… Її кімнату… Посеред неї на шматку жерсті палахкотіло невеличке багаття. Воно вихопило з темряви обідрані шпалери, які клоччям повідставали від стін…
автор - Леся Скорик © "Світ слова"