http://www.zoofirma.ru/

Той, що приходить з листопадом

Зміст статті

Мрія

Знову йшла старим занедбаним парком. Оживали старі спогади… Вона звикла до нього з самого дитинства… За цим парком був будинок, де вона народилася… Тут, серед цих, здавалося, віковічних дерев, ховалася зі своїми бідами від жорстокого світу… Так було тоді, так є нині, і, напевно, так буде ЗАВЖДИ.

Поміж старими забутими деревами відчувала себе дівчинкою з Казки, що чекає на Принца. Це почуття оселилось в її душі ще з перших відвідин парку, непомітне, тихе, ласкаве передчуття дива. І воно не зникло з плином часу, а лише тліло, припорошене буденністю.

А зараз воно ожило. Лише ледь відчутна гіркота, мов від диму спаленого осіннього листя, нагадувала про вагу років.

Вона знову йшла парком. Весь світ змінився, а він – НІ! І ця його вічно-величезна занедбаність заспокоювала. Можливо він не змінювався, бо його забули. Проте чому ж тоді змінилася вона сама, хоча про неї ніхто не згадував?

Життя було таким нестримним, бурхливим, широким, що дівчинка зі старого парку губилася іноді в ньому.

Щось ворухнулось знайоме в серці. І захотілося поглянути на свій дім…

Але довго не могла знайти стежки, що вела до нього, так вона заросла травою…

І серце, защемівши, обірвалось чомусь…

Ось і знайомий дах визирнув між деревами. Вона ступила кілька кроків і… спинилася вражена, не в змозі відвести очей… Уста її побіліли…

autumn leavesautumn leavesautumn leavesautumn leavesautumn leavesautumn leavesautumn leavesautumn leavesautumn leavesФото повністю

автор - Леся Скорик © "Світ слова"


 

 

Старий двоповерховий будинок з дерев'яними балконами і мансардами самотньо зорив у пустку парку розбитими вікнами. Колись чепурні стіни, які білилися спільно усіма мешканцями, і блищали крізь дерева проти місяця вночі, змокріли, заплісніли. Двері надсадно рипіли однією завісою…

Дівчина вжахнулась!

Її дім нагадував обличчя нікому не потрібної старої людини, очі якої засльозилися від довгого виглядання дітей, потім онуків, потім… смерті… Змокрілі стіни від сліз розбитих очей-вікон.

І це дім її дитинства?

Від цієї думки серце заболіло… Аж похитнулась… Її дитинство…

Її невдале сіре життя постало перед нею – і її дитинство зі спотвореним обличчям дому… Вона зі стогоном, схожим на плач, падала.

Але хтось турботливо підтримав її, чиїсь уважні очі…Було неможливо визначити їхній колір, вони були просто як… осінь.

Чому вона так подумала? Можливо через золотий кленовий листочок, який пролетів між ними.

Він нічого не розпитував, а поволі вів її в будинок… І серце тенькнуло тривожно на знайомі до болю сходи, які раніше долалися одним скоком. Навіть подряпина на дверях кухні залишилася. То п'яниця дядя Льоня ножа колись кинув… І паркет скрипів так само, як колись…

Зайшли в кімнату… Її кімнату… Посеред неї на шматку жерсті палахкотіло невеличке багаття. Воно вихопило з темряви обідрані шпалери, які клоччям повідставали від стін…

leaveleaveleaveleaveleaveleaveleaveleaveleave Фото повністю

автор - Леся Скорик © "Світ слова"


 

Вона здригнулася… Він це відчув… Накинув на неї плащ, посадив на диванну подушку біля вогню, сам сів навпроти. Крізь полум'я його очі все одно були схожі на осінь…

Хто він? Що тут робить?

Одяг звичайний, чистий. Волосся чорне, хвилясте, трохи задовге для нинішньої моди… одне вона знала напевно – раніше він тут не жив.

Раптом її погляд спинився на стіні за його спиною. Вона знову здригнулася… Завваживши вираз її обличчя, він обернувся:

-         Це я тут знайшов і прикріпив для комфорту…

На стіні висів портрет дівчинки з великим ведмедем, зроблений олівцем. Блакитні очі, біляве волосся…

Цього портрета намалював її сусід Пашко, коли їй було сім років. Казав, ще малюватиме кожного року… і не намалював…Не повернувся з Афгана…

Чула, як говорили його матері друзі, коли приїжджали: «Сергій тоді пропав… Друг його. От він і зірвався шукати… а вони його з вертольоту, гади…» Голосила Пашчина мати.

А старі юнаки, присоромлені, п'яні і тихі, розходились, вони просто не вміли голосити…

Незнайомець, глянувши на портрет і на неї, все зрозумів: «Скільки вам тут?» «Сім», - видихнула вона, ковтнувши клубок у горлі.

Завмерла, втупившись у полум'я…

Очумалась від доторку. Він простягнув їй чашку з чаєм. Машинально взяла… і ледве не попекла вуст, такий він був гарячий.

Він не питав нічого, не розповідав, а їй було хороше в кімнаті свого дитинства з вогнищем посередині.

Непомітно підкралася дрімота. І вже засинаючи, подумала: «Принц нарешті прийшов…»

pair of leavespair of leavespair of leavespair of leavespair of leavespair of leavespair of leavespair of leavespair of leaves Фото повністю

автор - Леся Скорик © "Світ слова"


Наступного ранку сонечко промінцем розбудило її. Здивовано поглянула на власну кімнату, і згадала все. Вона лежала на чомусь м'якому, вкритому рядниною. А сама вона була вкрита тонкою ковдрою, своїм та його плащем.

 

Нинішній господар сидів на стільці біля вікна. З нахиленої голови і дихання зрозуміла – він ще спав. Приємно кольнула думка, що її не розбудив… вона обережно підвелася і вийшла на поріг будинку. Старий парк вітав її синявою бабиного літа.

На звичному місці знайшла дрова, акуратно складені, як завжди. Хоча вони не могли тут так довго пролежати. Взяла кілька полінець і рушила назад.

Розпалила вогнище, яке згасло вночі. Взяла ковдру і вкрила Незнайомця. Хоч як тихенько вона це робила, він від легкого доторку відкрив очі і посміхнувся їй вітально… і знову зловила себе на почутті радості.

Це була субота.

Потім вони довго ходили парком…Вона говорила без спину. Відчувала, що можливо занадто багато розповідає, але спинитись не могла… та й не хотіла. Бо за все одноманітне її життя ніхто ще нею не цікавився. А вона так цього потребувала – і вона говорила. Розповідала про парк, Пашка, самотність і подряпину на дверях кухні.

І завжди зустрічала його уважні незбагнені очі, і ще іноді посмішку, тремтливу, аж ніжну, але майже невловну. Від цієї посмішки в його очах стрибали іскорки. Такі теплі, такі рідні…

Не здивувалась, як раптом посеред розмови, коли говорила про якусь свою кривду, міцно і ласкаво пригорнув до себе. Просто завмерла від нового їй почуття щастя, яке мурашками пробіглося по її нервах.

А ввечері пішли на старий-старий фільм і сиділи тихо у темному залі, тримаючись за руки…

red leavesred leavesred leavesred leavesred leavesred leavesred leavesred leavesred leavesФото повністю

автор - Леся Скорик © "Світ слова"


 

Вона приходила до нього в парк щодня. І він завжди її зустрічав, яким би шляхом не простувала… Він чекав на неї, а довкола падало листя…

Відчували зайвість слів, просто ходили…

Якось спитала про те, що давно їй муляло – чи на довго він тут… Він мовчав…Між ними пролетів листочок… і тут вона помітила, що його очі невловимо змінилися!

-         Я піду з листопадом, - чужим голосом сказав він тихо. Упав ще листок і очі знов змінились.

Тепер вона з острахом дивилася, як листя на деревах ставало все менше і менше.

Врешті решт вона не витримала: «Ти мене любиш чи ні? Ти не можеш так мене кинути». В його очах з'явився біль, але вона не помітила. «Я…» - почав був він, замовк, розвернувся і вибіг…

З її очей бризнули сльози: «Так тобі і треба, дурисвітко нещасна, вигадала собі любов».

Схопила свого плаща, вирішивши просто втекти, кинути його першою. За злими слізьми збилась зі стежки. Йшла навмання. Коли солона завіса перед очима розтала, скам'яніла вражена…

Це був найглухіший куточок парку. Під величезним кленом, який ще не скинув своє багряне листя, навколішки, обвивши руками стовбур, притулившись лицем до жорсткої кори, стояв Він. Плечі його, різко опущені, тремтіли…

Такого вона витримати не могла – і вона здалася. Приречено дивилася на листя, яке падало й падало.

septemberseptemberseptemberseptemberseptemberseptemberseptemberseptemberseptemberФото повністю

автор - Леся Скорик © "Світ слова"


 

 

Одного вечора знявся сильний вітер…накрапала мряка.. На душі стало порожньо і холодно, вона зрозуміла, що сьогодні все листя облетить. ВСЕ! А вона так сподівалася ще на кілька днів…

Схопила плаща і помчала в парк.

Він сидів під тим же кленом і дивився на останній листочок на маленькій берізці. Він чекав…

Коли вона залетіла на галявину, вони безмежну у часі мить дивились один одному в очі.. як його очі змінились! Раптом налетів сильний порив вітру і березовий листочок, єдиний останній листочок! відірвався і закружляв, опускаючись на землю. Вони не відривали від нього поглядів. Він нахилився, підняв його, простягнув їй…

Його очі стали як вітер, що розлучав їх…

До болю знайомі очі, що любили її. Єдині в світі очі!

Він повільно обернувся і пішов геть. Вітер здійняв зірване листя і закружляв його довкола його постаті. І вихорив, доки він не зник…

Старий парк зустрів весну. З диких яблунь облітають білі пелюстки… Вона стоїть під величезним кленом на старій галявині і думає: «Скоро знову прийде осінь… і закружеляє листя… І він прийде – той, що приходить з листопадом, щоб принести зустріч… і розлуку…

Вересень 1996.

 

автор - Леся Скорик © "Світ слова"

Теги: осінь, проза, оповідання, новела, кохання, любов

Додати коментар


Захисний код
Оновити

http://www.zoofirma.ru/