Вона приходила до нього в парк щодня. І він завжди її зустрічав, яким би шляхом не простувала… Він чекав на неї, а довкола падало листя…
Відчували зайвість слів, просто ходили…
Якось спитала про те, що давно їй муляло – чи на довго він тут… Він мовчав…Між ними пролетів листочок… і тут вона помітила, що його очі невловимо змінилися!
- Я піду з листопадом, - чужим голосом сказав він тихо. Упав ще листок і очі знов змінились.
Тепер вона з острахом дивилася, як листя на деревах ставало все менше і менше.
Врешті решт вона не витримала: «Ти мене любиш чи ні? Ти не можеш так мене кинути». В його очах з'явився біль, але вона не помітила. «Я…» - почав був він, замовк, розвернувся і вибіг…
З її очей бризнули сльози: «Так тобі і треба, дурисвітко нещасна, вигадала собі любов».
Схопила свого плаща, вирішивши просто втекти, кинути його першою. За злими слізьми збилась зі стежки. Йшла навмання. Коли солона завіса перед очима розтала, скам'яніла вражена…
Це був найглухіший куточок парку. Під величезним кленом, який ще не скинув своє багряне листя, навколішки, обвивши руками стовбур, притулившись лицем до жорсткої кори, стояв Він. Плечі його, різко опущені, тремтіли…
Такого вона витримати не могла – і вона здалася. Приречено дивилася на листя, яке падало й падало.
автор - Леся Скорик © "Світ слова"