Одного вечора знявся сильний вітер…накрапала мряка.. На душі стало порожньо і холодно, вона зрозуміла, що сьогодні все листя облетить. ВСЕ! А вона так сподівалася ще на кілька днів…

Схопила плаща і помчала в парк.

Він сидів під тим же кленом і дивився на останній листочок на маленькій берізці. Він чекав…

Коли вона залетіла на галявину, вони безмежну у часі мить дивились один одному в очі.. як його очі змінились! Раптом налетів сильний порив вітру і березовий листочок, єдиний останній листочок! відірвався і закружляв, опускаючись на землю. Вони не відривали від нього поглядів. Він нахилився, підняв його, простягнув їй…

Його очі стали як вітер, що розлучав їх…

До болю знайомі очі, що любили її. Єдині в світі очі!

Він повільно обернувся і пішов геть. Вітер здійняв зірване листя і закружляв його довкола його постаті. І вихорив, доки він не зник…

Старий парк зустрів весну. З диких яблунь облітають білі пелюстки… Вона стоїть під величезним кленом на старій галявині і думає: «Скоро знову прийде осінь… і закружеляє листя… І він прийде – той, що приходить з листопадом, щоб принести зустріч… і розлуку…

Вересень 1996.

автор - Леся Скорик © "Світ слова"