В залі з'явились очі, які я не можу розгадати, я їх шукаю вже третю виставу. Вони є. глядачі теж це знають – оплески дзвінкіші. А я вдивляюсь.

Він прийшов за куліси з квітами. Я нарешті розгадала таємницю його очей.

Тепер чекаю що вистави, щопіслявистави і щодовистави. Вслухаюся в себе і не відчуваю публіку, тому спираюся на його погляд.

Сьогодні його очі не підтримали мене, він дивився на іншу. Я танцювала, як завжди. От лише віяла здалися заважкими і я пошпурила їх на арену. Після вистави віяла приніс молодий і гарний хтось. Все збиралося початись знову: очі в залі, квіти за куліси. А я шукала рятунку в публіки. Зад аплодував.

Він вернувся. Таким як раніше, ніби нічого не сталося. І другий лишився.

Висота – це кілька ковтків повітря. Я люблю її відчувати, а не вимірювати. А ще люблю очі, що підтримують. Проте зараз боюся поглянути вниз – там очі, що вимагають не дива, не кроків на шворці – четверо очей.

Віяла заважають, втретє починаю нескладну фігуру. Відкидаю віяла, зірвавши шквал оплесків. Завершуючи виступ пішла шворкою – легко, швидко, звично. Очі, що вимагали, щокрок наближались, щокрок. Спочатку достатньо сіпнутися вії – і я затремтіла. Будь-що треба втриматись, самій. Мій рятунок – яскраві підмальовані віяла були за кілька подихів. Я нахилилася, щоб взяти їх.

24.06.1999

автор - Леся Скорик © "Світ слова"