Кожна людина дерево, ти ж знаєш,
Що завжди тягнеться увись до сонця
Навіть крізь бетони і асфальти,
Навіть крізь багно й колючі дроти.
Все увись до щастя і свободи...
Та чіпляються до тебе ліани,
Липкі душі, що тягнуть донизу,
Обіймать підлими руками
Покручі і блюдолизи.
І тобі тоді лишають вибір
Гордо скинути все порухом плеча
Й вирватись в глибоку голубінь
Випростатись мов вістрям меча.
Чи підхопить на знеможені руки.
Всіх, хто тягне в тебе соки із тьми.
Хто сперезує серце гадюкою
"Урятуй,- кричить, сичить, - підніми!"
Хто зна чия доля кращая
Одиноко щастя спізнать
Чи піднять на міліметр натовп,
Щоб йому підніжкою стать.
По середині не лишаються
Кожен йде хто угору, хто в діл.
І як завжди хтось спокушається,
Як і я, коли чує "Спаси!"

13.05.97
автор - Леся Скорик © "Світ слова"