http://www.zoofirma.ru/

Мене знову загнано в кут вовчицею

Мене знову загнано в кут вовчицею.
Мені вибито зуби, зламано ноги,
Груди роздерті плачуть живицею,
Життя залишаючи в слідах дороги.
Це іще не страшне я можу триматись
Ощирюю пащу, зголошую рани.
Але сили й на те вже не залишилось
Та не дамся живою я у кайдани.
Ач! бояться беззубого вовка
Насолоджуються - не вбивають
Шепочуться, в руках дубельтівки
Стоять, дивлячись як я вмираю.
Смерть гірка без прощання із лісом
Наодинці з тихою самотою
їм не набридне певно дивитись
Залишили б хоч умерти собою.
Нудно плинуть думки, як крапля у краплю
Нам очі не бачу вже... майже
Та на кулю шалену їхню натраплю
Коли серце покличе уже. «
Спливають серцем дитинства години
Темний ліс і страшний і цікавий
Та ласкаво-дивні руки людини.
Як мала була що годували.
Примарилось чи просто здалося
Чи отак збожеволіла з болю
Ні, стоїть посивіле волосся -
Корона пуху над головою.
Ні, стоїть, очі лагідно кличуть
Пахне ніжно і тепло руками
Моє вовча так голодно смокче
Немовляче - самими губами
Наче нитка у світ все міцніше
У очах живий вогник заблис
Захисти...ти...тобі все видніше
Ти ж мене із лісу приніс!
Але руки здригнулись, здіймаючи цівку
Накладаючи цільно приціл
Жити хочу, щоб мстити! -
Поріши цю дівку
Уже час до пивної іти.

13.07.1998
автор - Леся Скорик © "Світ слова"

Теги: вірші, поезія, інтимна лірика, біль, вовки

Додати коментар


Захисний код
Оновити

http://www.zoofirma.ru/