Творіння збіднілого розуму
Дико рвуться на волю
Гризучи кості-брати,
Щоб їх світ побачив.
Простягають когтисті руки,
Блищать червоними очицями
З темені підсвідомості.
Ти знаєш, що це діти безуму
і розпусти
Розчарування і бруду'.
Це сором, але не твій,
а вселюдський.
Але ти ховаєш його.
А воно божевільно рветься
Гризучи душу
Труячи своїм остогидлим
писком.
А потім залишається порожнеча,
В якій нема чим живитись.
Творіння виють з розпуки й
самотності.
Вони не знають і не взнають
Свого знищеного творця
І не організують йому культ.
Вони довго знавісніло конатимуть
На пустці, що колись була людиною.

Серпень 1998
автор - Леся Скорик © "Світ слова"