Одне в мене лише вітрило,
Куди на нім попливу.
Вітри його не любили,
Лиш подмуть - одразу порвуть.
А потім. Яка вже робота?
Сиди собі і латай
Чекай на добру погоду,
І вітра, як треба чекай.
Промінці в'яжеш вузликом,
Кигичеш чайкам у лад
Ховаєш в бороду посмішку
Жінок молодих принад
Ходиш піском стурбовано
Вдивляючись в синь-блакить,
Що тобі навіщовано,
До берега щоб доплить.
Одне в мене вітрило
Куди на нім запливу
Як був молодим і сильним
І щоглу згинав в дугу
На змаг ставав до моря
Щодень і щоніч. П'янку...
П'янку і гірку до болю
Випив я чару дзвінку
Колись поклявся обплисти
Синє море все яке є
З черепашок намисто
В груди серцем б'є
Ця - то велика буря,
Де хвиля горою йшла.
А ця рожева мушля
З прісного джерела
Ця - з острівця малого,
А ці шукав у штиль.
І не питай старого
- Діду, а ви звідкіль?
Одне у мене вітрило
І шлях у мене один
Море в слізах кипіло,
Билось тілами риб
А я собі поклявся
Звідать усі береги
Де тільки не залишався
Слід моєї ноги.
Двічі я жодного разу
Один не стоптав пісок
А були, а були ж принади...
Мав би тепер діток.
Ще треба багато мушель
Бачиш - шворка нова
Звідки я? Сам не знаю.
Для мене це вже слова.
У мене душа солона
Вітру чекає і хвиль
Одна мені перепона,
Як в дно загрузає кіль
Та поки під ним глибини
Як плистиму незнано куди
Одне у мене вітрило
І для щастя й для біди.
Його ось-ось долатаю,
Бо не люблять його вітри
А йому до синього краю
ще плисти.

22.06.99
автор - Леся Скорик © "Світ слова"