Озвався у душі до мене предок
Сонцем, громом від дзвінких дощів.
Увійшов у душу просто з неба.
Хліб і сіль зі мною розділив.
Подивився сивими очима,
У яких молитвою слова.
За його похилими плечима
Мати - Берегиня ожила.
Запитав: "То як живеться, доню?
Чи зростають діти, стигне хліб?"
І тихенько на старім ослоні,
Бо стомився від дороги, сів
Шкарубкою доторкнувсь рукою
Бороди - заграння сивини.
- Не лякайся, я - не за тобою,
Ще не народила ти синів.
- А у нас... - хотіла відказати
Що? Цивілізація, прогрес.
Позникали прадідівські хати,
І Дніпром розплодилися ГЕС.
- А кого ж шануєте? Дажбога?
- Ми шануєм силу, може гроші,
Те, що ситість тілу принесе.
Подивився мудро крізь порошу,
Встав, зіпершись на моє плече:
- Добре те, що душу цим тривожиш.
Бач, пече воно тебе, пече…
Ну, прощай, - і сиво злебеділись
Брови на високому чолі:
- Ти синів, які ще не з'явились
Вчи, поки іще малі учи.
І пішов від роду до роду.
Перевідував усіх дітей.
Залишивши кожному свободу,
Вибрати в пустці днів й ночей.

25.07.99
автор - Леся Скорик © "Світ слова"