— Ну так що ж? Нехай собі лають,— каже Гвинтовка.
— Отак!.. А се як тобі здасться, що всі значні люде, що понаїжджали на раду у Ніжень, бояться носа за ворота виткнути? Козаки блукають купами по місту да буяють, як тії бугаї в череді,— хочуть двори ламати да грабовати старшину.
— А що ж ваш полковий суддя робить? — спитав Гвинтовка.
— А суддя й собі звонтпив, пане осауле. Страх хоть кого візьме. Коли б ще під сю заверюху, під сю чорну раду, якого лиха не зчинилось.
— Що буде, те й буде,— каже понуро Гвинтовка.
— І тобі отеє байдуже, добродію?
— А що ж би мені робити?
— На коня та гамовати козаків!
— Отака! Гамуй йому козаків, коли полковницький пірнач у судді!
— Да що по тому пірначеві! — каже Костомара.— Козаки судді і ухом не ведуть, а тебе і без пірнача послухають. Поїдьмо, бога ради, поїдьмо!
— Послухають, да не тепер,— каже Гвинтовка, моргнувши якось чудно бровами.— Буде час, коли вони мене послухають, а тепер, коли пірнач не в мене, так я й не полковий старшина. Нехай там хоть догори ногами Ніжень перевернуть. Моя хата скраю, я нічого не знаю.
— Еге-ге! — каже потиху сотник Костомара. — Так, мабуть, не брехня тому, що люде пронесли... Пане осауле полковий! Побійся бога! Мені здається, що ти щось недобре на нашого пана полковника компонуєш.
— Пане Гордію, сотнику! — каже, засміявшись, Гвинтовка.— Побійся бога. Мені здається, що ти щось недобре на нас із зятем компонуєш. Ось обід на столі, а ти розвів не знать яку розмову. Сідаймо лиш да підкріплімось, то чи не повеселішаємо.
Сів сотник Костомара обідати, да й страва йому в душу не йде. Пробовав то так, то сяк закидати одлалеки крючка, щоб вивідати, що в того Гвинтовки на думці, так той же не таківський: зараз і переверне його речі на жарти. Од'іхав назад до Ніженя ні з чим.
— Послухай, братику мій любий! — озвалась тоді Череваниха.— Як говорив ти з Костомарою, то в мене чогось наче мороз поза шкурою пішов.