Лучалося що-небудь роздобути, все те йшло на гурт, на товариські пропої...
Товариші душі в йому не чули. Коли лучалося йому яке лихо, вони завжди гуртом його виручали. Чи од-біжить, бува, люльку в спірці, а грошей на нову катма, — вони складалися по шагу там, чи по копійці — і купували; чи порвалося що з одежі, при бійці, до останку, — вони йому вислужену й залежану в якого бережливого брали й давали... Повага й шаноба Максимові!
Привик Максим до такого життя. «Ні, — думав він, — Московщина далеко краща, ніж рідна сторона! Що там? степ та й степ, плуги та борони, та вітер по степу; а люди — кожен сам собі... А тут — чого душа забажала — все є; а товариші — брати рідні: за ними, як у бога за дверима: і поможуть, і виручать... з ними краще, ніж з батьком та матір'ю!»
Максим, як там кажуть, і горенько покотив! Одно тільки його мучило, одно здавалося гірше печеної редьки, становилося руба у горлі. Це — життя у казармі вонючій та вонюча їжа. Хліб той — чорніший землі, з остюками та ще до того як згадає Максим, глядячи на його, що він у шаплику ногами мішаний, то аж занудить... Капуста — до носа не приводь; каша — з рота верне...
— За все, за все у вас добре, — хвалиться раз Максим кацапам-товаришам, — одно скверно: їсти нічого!
— Підожди! — одказують, — діждемо неділі, будемо прохатись на прокормлен! є.
Коли б тільки нам хвідхвебеля задобрити, а то б усе було гаразд!
— Куди на прокормлєніе? — пита Максим.
— Да по миру прайтись. Авось отьпцется добрый челаек... даст свои заплатьї солдатские дыры заплатать!
Максимові стало ніяково. Одначе він на те нічого не одказав.
Діждали неділі. Тільки що почало на світ благословитися, — прибігають товариші.
— Брат! а, брат! — будять.
— Ну?
— Вставай, найдем к ротному.
— Чого?
— Как чаво? разве забыл?
Максим устав. За ним прокинулись деякі другі; почалась з товариством розмова.
— Ну, что фельдфебель? — пита один.
— Собака!
— Как?
— Да. так... двадцать пять садрал! Зверь, брат, настоящий зверь! Говорит: кали дадите, братцы, четвертную, скажу ротному; а не дадите, — не смей и рта разинуть!..
— Стараво, брат, варабья на мякине не изловишь! Он, братцы, знает досканальна всю ефгу механику, — виясняв один з нар, посмоктуючи люльку і спльовуючи на стелю.
— Да ведь пайми те, Митрич: так ведь безбожно драть! Это ведь с сваво брата, а не с чужова!
— Поди... Станет он разбирать: где свой, где чужой... Ему — дай!
— Ну, и не зверь ли?.. Зверь и есть.
Отак розмовляли москалі, поки Максим умився, убрався. Пішли вони-втрьох до фельдфебеля. Той зараз же повів їх до ротного.
— Ну, што, Федосеич? — пита ротний. — Все благополучно?
— Всё, ваше б-родие. Только адно худо...
— Што?
— Ребятам, ваше б-родие, худо...
— Чем?
— Есть нечево, ваше б-родие. Просятся на прокорм ление.
— Куда?.. зачем? —скрикнув ротний. —Я им дам у прокормление!
— Есть нечево, ваше б-родие, — одно йому фельдфебель. — Гаварят: памрём с голоду...
— Што ты врёшь, старый хрен?.. Как есть нечево? Верно, уж успел содрать?..
— Никак нет-с, ваше б-родие! Гаварят: четвёртая часть за позволение!
Ротний замовк; крутнув уса.