Чіпка не чув нічого того. Після вчорашньої стрічі, він сидів мовчки в кутку, та тільки знай кидав свій бистрий погляд на ті двері, якими вчора увійшла Галя.
Думки його далеко літали; він не чув, не дослухався, що верзло товариство.
Кагал, гармидер стояв у хаті, як у жидівській школі, аж поки Максим не почав частувати. Тоді все затихло... роти заремигали; пальці раз по раз опускалися то в миску з капустою, то в полумисок з огірками. Усі мовчали, надолужали над сніданням. Чутно тільки було, як на зубах тріщали огірки, капуста; як роти жували, плямкали...
— Суха! — перегодя трохи крикнув Матня, насилу проковтнувши цілу жменю капусти.
— Підмочимо, — обізвався Максим, беручись за боклаг.
Пішла рядова кругом столу; знову пальці заходили; роти заплямкали...
— Удавився! — каже, ікнувши. Матня і положив хліб на стіл.
Усі зареготали, глядя на розкуйдану голову, на одутлу пику Матневу.
— Проткнемо! — одмовляв Маским, узявши боклаг у руки.
— Оцього, дядьку Максиме, — каже Лушня, — тільки прийми, то не знатимеш, як і одгребтися!
— Ничаво! — одказує по-московськи Максим, підносячи чарку Матні.
—Вот ты и хахол, — обізвався до Матні москаль-пушкар, — а, право, порядки знаешь! Тебе бьі толька гасударю служить...
— Служили ми вже, брате москалю, — одмовляв Матня, — всюди, та дозналися, що — нема краще, як боклазі з горілкою служити!..
Сміх, регіт окрив усю хату.
— Вот, што правда, то правда, — каже москаль, регочучись.
Максим обійшов по третій.
Після третьої розв'язалися язики. Піднявся крик, регіт, гомін. Утомилися вже роти жувати, — давай балакати. Там, у кутку, троє завели річ про теперішнє життя трудне; другі зняли мову, як панів дурили; треті — згадували вчорашнє погуляння, а четверті — про давнішнє гуторили... Звісно, дванадцять душ: кожен по слову, — то й то дванадцять слів. А то ж то як усі разом загомоніли, та той тієї, той своєї! Нічого не розбереш; нічого виразно не чутно; один крик, галас.
Тільки Чіпка — як води набрав у рот. Він мовчки їв, мовчки пив; тепер сидів, мов німий, та з дверей не спускав очей.
— Що це наш отаман притих? — дивлячись на Чіпку, мовить Матня.Чіпка не чув. Усі глянули на його, зглянулись між собою, — засміялись. Чіпка й сміху не чув.
— Чи не набачив лиш чого ласенького, — тягне розмову Лушня. — Він у нас падкий на ласощі...
—Да, да! вот ано и есть... Я сам толька што хател гаварить пра ефту перепелку, — перебив його москаль Сидір, що розпрягав коней з Максимом.
— Та вже поздоров, боже, дядька Максима та дядину Явдоху... — обізвався Пацюк. —
Таки, що собі, то собі; а то таки й для людей потрудилися...
По хаті розкотився регіт. Максим догадався, з чого сміялись, став і собі тихо реготати.
— Та подякує, подякує хтось не раз і не два мені за неї, — одказав він з сміхом.
— Я вже тобі, дядьку, коня он якого достану! — каже Лушня.
— Да на что ему конь, когда у него такая кобылица, — тупо жартував Сидір.
Аж ось двері розчинилися — і, як та ясочка, вскочила Галя в хату. Жарти й розмова затихли; усі задивилися на її хорошую вроду, на зашарене личко, що за ніч мов помолодшало...
Швиденько вона підійшла до столу, вхопила миттю порожні миски, та, ні на кого не глядя, не накинувши й оком на Чіпку, окрилася за дверима. Він сидів, як сова, витріщивши баньки...
— Спасибі богові й хазяїнам — за снідання, а мені — що наївся! — перервав німоту Лушня. — Час, братця, додому рушати.
— Чого додому? — обізвався Матня. — Хіба тобі тут погано?.. Аби тепло та горілка, то я хоч на цілий вік зостануся...
Усі зареготалися й рушили з-за столу.
— А що ж, справді пора! Ото тільки: дощ, як затявся... А час!
Устав і Чіпка. Подякували хазяїнам, позакурювали люльки та й потягли з двору: одні в одну, другі — в другу руку. Чіпка з своїм товариством пішов у Піски.
Одійшовши вже геть у поле, оглядівся — кисета нема.
— Стійте, братця! — кисет забув-Повернув назад, дивиться — на хвіртці стоїть Галя й гукає:
— А чий кисет? хто кисета забув?
— Що таке? — обзиваються до неї з другог.о боку.
— Кисет... — піднявши кисета вгору, показує вона.
— Кисет? — не наш! — та й пішли собі. Чіпка лобіг підтюпцем. Тим часом Галя на кисет роздивлялася, розшморгувала, заглянула всередину, полапала рукою та й знову зашморгнула...
— Мій... мій... Галочко! — каже стиха Чіпка, добігаючи до неї.
— У-у-у, йолопе!.. Як квочка з курчатами, так ти розгубився з своїми, думками...
Не знаєш, що й дієш!.. Сунула йому кисет у руки, а сама швидше за хвіртку.
Глянув Чіпка на кисет... Що за біс? Тютюну було не більше жмені, а це так оддулося... Що воно? Розшморгнув, полапав, — м'яке; витяга: — другий кисет, з синьої шовкової матерії, вишитий червоними квітками й кругом обсаджений червоними китицями!.. Очі в його заграли; по виду розлився усміх...
— Любо моя!.. кохання моє! — прошептав він і весело повернув до товариства.