— Поп'ятнуємо трохи, — пояснив Григорієві. — Не знаєш, що то таке? То наші трілецькі вправи. В “п'ятно” стріляти, значить. В пляму. Попробуємо, а то, оже, позабували.
— Е-е.. — згадав щось старий. — Бач, а ще одно провірити! — Пішов до хати і иніс щось в новенькім чохлі.
Подав Григорієві:
— А глянь-но, синку, це Наталчине, але чи то щось путнє?..
В чохлі був цейсівський, семикратний, військовий бінокль. Григорій витяг його.
“І не вражий тобі дід! То ж не бінокля він хоче провірити”. Оглянув. Покрутив.
Подивився за падь: на кедрах було крейдою понамальовувано звірячі голови...
Правий бік бінокля темнив.
— Добрий бінокль! Лише одна лінза попсована.
— А що то таке “лінза”? — це дід.
— Та оце ж скло. Ось подряпане, бачите?..
— Отож така в нього господиня... Тут Наталка відібрала бінокля:
— Таке-е... Це зовсім добрий бінокль. Крутять...
— Авжеж. Тим-то ти ним так добре й орудуєш. — Це Гриць. А дід:
— А глянь же та й скажи, що то там понамальовувано. Щось біліє, а не розберу.
Наталка приклала бінокля до очей, довго ворожила з ним зосереджено. Знизувала лечима. А далі відняла його і глянула пильно так та:
— Тю! Та там роги понамальовувано! Оленячі голови!..
Всі зареготалися, і сама Наталка теж. А Гриць по-батьківському:
— Бідна дитино! Аж упріла, видивляючись в ту мороку.
— Коли ж він неправильний...
— Я ж кажу... Давай лиш сюди, бо ти своїми очима тільки струмент портиш. — Дід ідібрав бінокля і передав Григорієві. — А тепер заряджати. Ні, стривайте! Ти, инку, будеш дивитися, як ми будем мазати. А як щось цікаве вглядиш, — скажеш...
Так ото біліють, значить, оленячі голови? Добре. По сезону...
— Ложись! — скомандував враз по-військовому. Всі брикнули посеред двору на траві ядочком. І дід теж. Зліва крайня — Наталка. Потім Гриць. Потім дід. А потім
Григорій. Собаки теж полягали рядочком збоку, новисолоплювавши язики і ашорошивши вуха, — дивилися на людей, очікуючії.
— Заряджай! Стріляти по п'ять разів лише. Права оленяча голова — Наталчина.
Потім — Грицева і так за порядком.
— Стріляємо всі разом чи по черзі? — поцікавився Гриць.
— По черзі. Перша Наталка. Та не хапайтеся, вражої мами... Не псуйте куль.
— Авжеж, — вставила Наталка в тон. — Заб'ємо кедрину — кандьор буде. Починаю!..
— і глянувши скоса на Григорія, що пильно націлився з бінокля по мішені, раз по аз вистрілила п'ять разів. Швидко.
— Тю-у!.. — зробив Гриць при кінці, імітуючи свист кулі. Собаки схопилися і инулися вперед, але Наталка вклала їх назад криком. Вони лежали, дрижачи від етерплячки. А Гриць:
— Пішли по молоко! Всі! От мазилка... Об'являю себе ударником і йду по сметану.
Пішов!..
І так само раз по раз одстріляв своє. З тією ж швидкістю. Григорій дивився ильно в бінокль, але нічого не міг зауважити, лише після останнього пострілу ось бризнуло збоку на ялиці.
— Одбив, Грицю!
— Що?
— Гілку.
— Неправда, то ріг одлетів. Старий хитав головою:
— Що ви робите, дітки! Таж по тім боці сопки так ваші кулі свистять, що там орозбігалося все живе й мертве.
А стара Сірчиха вийшла на ґанок і стояла, підперши рукою підборіддя:
— Мати Божа!.. Подуріли!.. І що вони виробляють?!
Як на війні, прости, Господи...