До ближчого такого розпадку було яких кілометрів з десять. Сірко квапився, озвиваючи темп.
Але їм не судилося дістатися до такого благословенного комфорту.
На найбільшому розгоні Сіркова група нагло зупинилась. Сталась подія, що все ерерішила по-своєму.
Назустріч, зайнявши стежку, таким же темпом рухалась інша група, теж далебі оспішаючи пройти становик заким не споночіло і дійти на ніч до мешканевого омфорту у вигляді розпадку з дзвінким струмочком кришталевої води, отої азкової цілющої вологи, такої чудодійної і привабливої для змучених людей і варин.
І ось, на самісінькій середині становика, на найвищій його точці, вони устрілися...
То була надзвичайна подія. Такі події в цім безмежнім зеленім океані, в цій ісовій безлюдній пустелі трапляються не часто. Але трапляються.
Попереду теж ішов дід з костуром і з берданою за плечима. А за ним черідка тяжко ав'ючених коней, кілька людей і кілька собак. На однім коні — молодиця з емовлям, сидячи по-жіночому упоперек сідла, на в'юках, і. тримаючи немовля на рудях.
Межи кіньми, обхвиськуючи то одного, то другого гілкою, — босонога ставна івчина, з обличчям розмальованим висхлими патьоками поту так, що й не розбереш
— чорнява вона чи білява.
Позаду — цибатий, чорновусий, ще молодий чолов'яга з почепленою навскоси грудей винтівкою...
Зустріч була для тих і для тих великою несподіванкою. На повному темпі обидві рупи зупинилися...
Перші привіталися і залементували собаки. А потім люди.
— Тпр-р-ру! — зарепетував Гриць, одурівши від здивування і радості. Впізнав найомих. “Морози!!, їй-бо, Морози!..” — А бий тебе коза хвостом, як каже наш ато! Куди це ти, кирпата, так спотикаєшся прудко? Агов!..
— А-а-а!.. До тебе, до тебе ж!.. Здоров — ха-ха-ха! — жених! А де це ти так озігнався?! Чи не свататись?.. Вигуки. Сміх. Вибухи здивування і радості.
— М о р о з и!..
— С і р к и!..
Морози зустрілися з Сірками. Гора з горою не сходиться... А два роди — два ревніх і славних роди навіть в такім океані, в таких безмежних нетрищах не могли розминутися.
Григорій з величезним інтересом спостерігав сцену, таку несподівану і таку езвичайну. Морози зустрілися а Сірками! І де?!.
Та, далебі, в цих загадкових і фантастичних нетрищах можна сподіватися і таких ечей, а то ще й несподіваніших.
— Це Морози, — пояснив хапливо, в двох словах Гриць помежи скалозубством до истроокої, замурзаної і гостроязикої дівчини. — Живуть на Голих Горах, у дідька а запічку. Дід — батьків кум, а мій і Наталчин хрещений батько. А ото — зять, ять-приймак... А ото — Ганна Морозівна, заміжня вже... А ото — Марійка, ба яка остра, як швайка... І вже ми з рік не бачились, як на весіллі у Ганни гуляли, а й досі...
— Агов, Марійко! Десь ти носом землю рила, що така замурзана?..
— Та на тебе ж глядячи!..
Діди, знявши шапки, урочисто чоломкались за тайожним, та й за козацьким звичаєм.
А їх випереджаючи, туди ж жінки, озвучуючи вечір дзвінкими поцілунками.
— От-такої!!. — це Гриць розпучливо. — Куди ти преш, Марійко, куди ти преш, ілуватись, кирпата?!. Я ж ось!..
— Тю-тю-у... Ото ти такий?.. Ха-ха-ха!.. З отакими-о губами?!. Іди, там он моя обила, ха-ха-ха!..
Босонога, розмальована потом дівчина, що виявилась веселою русявкою та ще й
Марійкою Морозівною, стрекотала, як сорока, закрутивши Наталкою. А очима — до лопців. Надто витріщилась на того Григорія і зашепотіла щось до Наталки, аж-но а її бринькнула по губах.
— Та поцілуйся, поцілуйся вже з ним, Марійко! — вмовля молодиця з немовлям, що ї дівчата взялися зсаджувати з коня. Молода й вродлива, вона була сама ще як івчина, спритна до жартів, до молодечого скалозубства. — Пожалій вже його, а то ого завидки беруть, глянь-но на нього...
— Хай він сказиться. Ще покусає. Ба як ірже! Огиряка...
— Та то він так. Хвабриться. А сам ще зелений і нічого не тямить, і цілуватись, абуть, не вміє. Ажи?.. Іди, дитино, я тебе навчу... — і зайшлася реготом зі пантеличеного Гриця. — А ось з цим, — повела бровою до Григорія, — з цим би і я оцілувалася... Це твій жених, Наталко, чи що? Ну й ну! Доп'яла, дівко... — і орушить бровою до Григорія, сміється загонисте.
— Ганно, Ганнусю, — заяхидничав Гриць, — і чого це ти лізеш поперед Марійки? Що тебе за очі завидющі, а руки загребущі? Не роби дівчаті збитків, а собі лиха а й нам страху...
— То ото я така страшна?..
— Та ні. Тільки ж як ми поліземо до тебе цілуватися, то перше — Марійка піде та втопиться, а друге...
— Ігі! Дурню!.. Хто з тобою таким губатим ще цілуватись буде...
— От бачиш. Вже затужила... Брешеш, кирпата, саме до отакого губатого тебе й ордує...
Кпили. Реготали. Скалозубили. Підійшов і цибатий мовчазний зять до гурту.