Лише Наталка раз по раз облизувала набряклі губи, що з них нижня репнула осередині. Але й тільки. Нагнувшись усміхненим лицем над немовлям, що лежало в атері на колінах, бавилась з ним. Та ще Марійка дійсно розкрила уста, як галка спеку.
Молодиця сиділа задумана, тримаючи дитинча. Була вона з ним до того хороша, що, дається, отак би взяв та й намалював її. Отак як є. На цьому всьому тлі. І вже им самим перевершив би все, що було досі сказано про Мадонну. А вона — тая
Мадонна з диких нетрищ — забула про весь світ і навіть грудей не затуляє, оправди, божественних, — чи не соромиться, бо знає, що прекрасна, а чи забула а хлопців. А чи глузує з них. А чи то спрагу хоче напоїти прохолодою ночі...
Немовля щось гулюкає до Наталки, а вона бринькає йому пальцем по губах...
Безподібний малюнок в яскраво осяяному колі на тлі чорної, дикої пущі.
За ватрою в нетрах було тихо і поночі, хоч в око стрель. Де-не-де вихвачувались: упка листу... гілка... освітлений шмат стовбура...
Григорій мовчки встав і почав збирати боклажки, чужі й свої. Назбирав цілий беремок.
— Куди це ти, чи не на торг, сину? — посміхнувся старий Сірко.
Григорій і собі посміхнувся:
— Та таке...
А Грицько витріщив очі:
— Ні, справді? Шо це ти надумав? А Григорій просто:
— Піду по воду.
— Тю-у!.. — Грицько аж схопився. — Чи ти не той?!. Та ти що? Бог з тобою!
— А чого ж? Тут води — можна Дніпрогес рухати, — і отак мучитись?! — Цеє кажучи, іймав на собі Наталчин погляд і це ще дужче його під'юдило.
— Облиш, сину, — сказав старий Мороз. — Перетерпимо якось... Бо тут води нема й лизько. А до того ще й ніч. По тайзі не ходять. Це не в огороді і не в городі.
Та Григорій не піддавався.
— А все-таки спробувати можна... — Подивився на Сірка, що сидів, посміхаючись в уса, і нічого не говорив, почепив гвинтівку на шию і ступнув у темряву.
— Ну, то підожди й мене! — крикнув Грицько. Моментально назбирав пляшок штук із 'ять, в тім числі три великих, літрових, Марійчиних, почепив карабін на плечі:
— Нерпа! За мною!.. — І пірнув у темряву за Григорієм. Десь пошелестіли вниз по рутому схилі.
— Самашедший — сплеснула руками Марійка. — їй-богу, самашедший!..
Аж Наталка засміялась. Цибатий зять підтримав Марійку:
— Чудне... Я такого ще не видав. — І скептично скривився, наче йшла мова справді ро ненормального. Старий Мороз знизав плечима в тім же дусі. А старий Сірко овчки пихкав люлькою і посміхався в вуса. “Авжеж не видав!” І тільки юна та орнява мати з немовлям, ніби виголошуючи його думки; прорекла переконано, з ирою надією, співчуттям, упертістю:
— Д і с т а н е!.. О, то, видать... — і покрутила головою, та, не дібравши більш ідповідного слова, закінчила несподівано: — Ідол, видать!.. Тільки глянути на ього...
Але то без найменшої нотки осуду, а навпаки, включаючи туди все захоплення і адію на втишення пекельної спраги і злість на чоловіка...
— От теж... Макоцвітна... — буркнув цибатий зять Морозенко.
А хлопці — десь як у воду канули. Проглинула їх темрява, і ні слуху, ні духу.
Ані шелесне ніде, ані гукне...
Чекали. Ходили ще раз до ямок, — чи не набігла? Немає... А хлопці пішли і мов апалися. Час минав тягуче і повільно. Година... Дві... Ні слуху, ні духу.
Збайдужілі, втомлені люди подумували, чи не вкладатися спати. Про вечерю не аїкнувся ніхто.
Наталка поклала під голови сідло і лягла під рясним дубом. Лежала так і дивилась риплющеними очима на вогонь. Біля неї ліг Заливай, поклав голову на лапи і теж ивився на вогонь — пряв очима, як круглими люстерками.
Марійка вмостилася на в'юках горічерева.
Було пізно, та сон не брав нікого. Діди і цибатий зять сиділи коло вогню, зрідка ерекидуючись словом. Спрага і втома і їм теж відбила охоту до розмови. Та вже, алебі, і не спрага володіла думками кожного...
Молодиця тривожно позирала на всіх, але мовчала. Ачей вже перейшло за північ.