http://www.zoofirma.ru/

ТИГРОЛОВИ. Розділи 5-6. Іван Багряний - 15

Зміст статті

Наткнулись на скелю, — мацали, мацали, — ні туди, ні сюди. Зрадів я: от, кажу,  ема ходу.

А він попер убік десь, потріщав униз-таки. Боже, скільки ми разів падали! Тільки   чуєш — шарах! Трісь-трісь-трісь! Боклажки або гвинтівка бряжчать хіба ж так!

Там десь і пляшки всі, піди позбираєш, Марійко... Як тільки ми ший не позвертали  бо костей не поламали!.. Ідемо — а води все нема. У мене вже очі на лоба  иперло. І став я тоді проситись: “Ходім, — кажу, — назад, хай йому чорт! Так ми  ік ітимемо, а води не знайдемо і назад не вернемось”. А він сміється: “Дурний,

— каже, — не може ж цей схил тягтися аж до Японії. Найвища гора в світі яких  ісім-дев'ять кілометрів, а це горбки. Зараз буде дно, а на дні завжди вода”.

Пішли. Довго дерлись. Це вже кілометрів з чотири. Коли це чую спереду: “Ага! Ось  ут скоро”.

Зійшли на дно. А на дні так же видко, як і вгорі. Тільки бур'ян густіший та  рава, як очерет, вище голови така, що не продерешся, та купки. Лазимо,  потикаємось. Нема води. Потім набрели на ковбаню... Як ми туди не вшелепались!?

Коли це як не гуркне, як не затупотить якась сатана — і пішла тріщати. Нерпа  аскавчала та під ноги. Що то без товариства та в такій темряві! А воно, либонь,  едмедяра або вепр, а мо', й ще що... Попробували — а вода стояча та смердюча. Я  лиснув і виплював. Разом тобі і чай, і узвар. “Ходім назад”, — кажу. “Ні, ходім  алі”. — “Не піду”. — “Ну, сиди тут, хай тебе вова з'їсть”. — Постояв, послухав   пішов сам.

Коли це чую, скрикнув, а далі гомонить із кимось... Я прожогом туди, визволяти:  умаю, на яку сатану двоногу набрів. Останні пляшки мало не побив, падаючи.

Приходжу на голос і вже чую: вода плющить-дзюркотить, а Григорій бовтається в  ій. “З ким ти тут гомониш?” — питаю. А то сам із собою...

— Тпру, — спинив Григорій, лягаючи за вогненним колом. — Ти ліпше розкажи, як ти  оду Марійці ніс.

— Ха-ха! Ще, пак, туди я пляшок твоїх. Марійко, більше половини доніс.

Понапивались ми, понамочували голови, повмивались, відпочили і ще понапивались  ро запас. Ну, понабирали води. Оце, кажу, з двох Марійку напуватиму, щоб  ридобритися, а це — іншим... І ти скажи — мабуть, така твоя доля. Всі пляшки  вої потовк, падавши. Це у мене ребра днів зо три болітимуть. Але пляшки, що  ... Пропав твій посаг, дівко! Але за таку воду треба платити, от. Ну, так і  оповзли сюди. Я думав, що я йду вірніше, а він, виходить, як вовк...

— А от скажіть, тату, — звернувся Грицько по павзі до батька, — що воно за знак?

Нерпа ж добрий пес, а не йде вперед, хоч ти вбий. Як хто наврочив.

Батько, позіхнувши, скептично:

— Де ж ти бачив, щоб хоч який собака такої ночі та в таких нетрях сам ходив? Тут  уху звіриного багато! Звір уночі бачить добре, а собака кепсько.

— А ми з Григорієм зовсім нічого не бачимо, а кілометрів з вісім відчухрали.

Поки Грицько розповідав, Наталка з Марійкою почепили казанки і чайник над вогнем   заходились готувати вечерю. Всі ожили. Заворушились. Загомоніли. Морози  істали спирту, оселедців, копченого сала. Сірки теж не лишились позаду,  озтрясаючії сакви.

І ось на розстеленім брезенті опівночі забенкетували Сірки з Морозами. Загуляли  а всіма звичаями-обичаями. Пили за тих, що тут, пили за тих, що дома, — за  тару Морозиху з Сірчихою. “Хай брикають!” Пили за тих, що померли: “Хай  арствують!”, “Земля їм пером...” І за тих, що ще не народилися, але неодмінно  ародяться... “З такими от дівчатами та й з такими соколами-хлопцями!..” Пили за  сіх... За щасливу дорогу вперед і за щасливий поворот назад. Пили. Примовляли.

Пригублювали... Ганна пригублювала до Григорія, рухаючи бровою. А Наталка  ригублювала до старого Мороза, прикусюючи репнуту губу, бо не могла дзвінко  ареготатись...

Весело пили, за традицією, за козацьким звичаєм... І орудували ножами за  трілецьким, мисливським звичаєм — кожен своїм, — краяли, кромсали м'ясо, хліб,  ибу... І орудували щелепами так, як тільки в тайзі можуть орудувати при вовчих  убах і при вовчому, хижому апетитові... їли — не їли, молотили, стирали все, як  а жорнах...

Григорій сидів насупроти Ганни, що так лукаво ворушила бровою, і, дивлячись на  ї знаменитий, такий типовий полтавецькнй профіль в золотих арабесках полум'я,  лухав примовок, приговірок і ніяк не міг відпекатись від вражіння, що це вже з  им було десь. Та й знов, либонь, відбувається там, десь в надворсклянському  узі а чи на Пслі. Десь на гулянці Троєцькими святими — це вони “кашу варять”...

Порскають коні, хрумкаючи на пасовиську... Зараз ось задирчить деркач, віщуючи  анок, зійде сонце, і вони, запрігши коні, рушать додому...

Ватра палахкотить, мечучи іскри вгору. На освітлених деревах, що обступили  івколом, розвішана зброя — гвинтівки, вінчестери, набійниці... рюкзаки...  інокль... На землі розкидані сідла, саперні лопати, в'юки... Лежать і никають  островухі, страшні вовчури... Напнуто військовий намет...

Ні, це не в Слобожанському лузі! Це зовсім на другім кінці землі... А люди — ті  амі. І не ті самі. Такі й не такі. Всім такі, лише одним не такі, — поглядом,  иттєвим тембром, іншою якістю. Ці — суворі і загартовані. Безжалісні стрільці,  еселі і безпощадні звіролови, мускулясті диктатори в цій зеленій, первісній  ержаві, хижі і горді завойовники цієї, ще не загнузданої стихії. Життя геть  ипекло з них сантимептальні риси і вайлувату ліниву млявість, насталивши їх,  игартувавши в безперервнім змаганні за своє існування...

Теги: зно, список літератури, українська література, читати онлайн, завантажити безкоштовно

Додати коментар


Захисний код
Оновити

http://www.zoofirma.ru/