Тут, власне, і відбувалися справжні хрестини Григорієві, і то в такий ригінальний спосіб. Дідів голос з-під накомарника:
— Наталко! А де ти діла вухналі, дочко? Либонь же ти їх ховала...
Наталчин голос:
— Ні, то ж Грицько, тату.
— Ага!!. — це Грицьків голос з-під куреника, тріумфуючи; — От тепер угадай, отрий з нас! Сірків голос:
— Котрий, дочко?
— Та... — і із смішинкою: — “Інженер” же, чи що. Під Григорієвим куреником дивоване:
— О!?.
Сірків голос:
— Що ти верзеш там, мала?..
— Хіба то я верзу, тату?! Ви ж учора хвалились Морозам: “І н ж е н е р”, мов...
Сірків голос ніяково:
— А-а-а... — а далі, розсердившись та й посміхаючись воднораз: — От дурна орока...
Під Григорієвим куреником сміх.
Дід:
— Чого ти смієшся, сину? Що дід такий дурний? Таке, бач, трапилось...
Наталка сердито:
— То він, тату, сміється од радості, що потрапив в такі великі пани.
— Ні... — озвався Григорій серйозно: — Я сміюся... Сміюся я, батьку, що ви таки, абуть, угадали...
— Як то!?!
— А так... Я таки справді інженер. — О!!. — аж виліз дід з-під куреника. — А ви ажете — дід дурний! Го-го!.. — але не бачачи нікого зі співбесідників і аатакований гнусом, заліз під куреник знову: — А ви кажете, дід дурний.. (Не нати чому саме, але старий Сірко радів надзвичайно). — Бач, воно ж зразу видно, о щось не так, то пак... І по якій же ти, сину, часті?..
Павза.
— Авіаконструктор, — нарешті почулося з-під Григорієвого куреника, не то з ітханням, не то з нерішучістю. “Чи сказать, чи не сказать?”
Незрозуміле і несподіване слово спричинило мовчанку. Чути, як гула мошкара.
Нарешті Наталчин голос, вагаючись, але не в силі перемогти зацікавлення і дивовання тим чудним словом:
— А що то таке — авіа... Як-як пак?.. Ага — кон-н-стр-рук-тор?! Чи так? Боже, зик можна звихнути! — а сама десь далебі аж почервоніла, що така “дурна”.
— Так, — підбадьорив Григорій і пояснив: — Авіаконструктор — інженер, що вигадує будує літаки.
— Боже ж мій! То чого ж ти мовчав?! — захвилювався Гриць. — То ти й літати вмієш!?.
— Вмію, Грицю. — Павза. А далі, ухиляючись від розмови, насмішкувато, кепкуючи з амого себе: — Ось бач аж куди залетів...
Старий Сірко закректав, збагнув, що хлопцеві щось не теє.. Щоб урвати розмову, ід виголосив як резолюцію:
— Здорово! їй-бо, здорово!!. Хотів раз дід збрехати — і не вдалось! — всі асміялись. — Ну, гаразд, синку, раз уже так, що моя вигадка вийшла на правду, о ми тебе так і зватимем — інженером. Добре?
Резолюція була ухвалена одностайно. Титул всім сподобався, за винятком хіба амого Григорія, але його не питали, — він мусів підкоритись для загального обра, “інакше буде плутанина”.
— Інженер... інженер... — повторила Наталка кілька разів про себе, щоб не абути. — Заливай!!. — їй, певно, хотілось пожартувати а чи ввести в курс справи ірного свого друга, але роздумалась. — Ні, нехай завтра... То, брат, для тебе яжка річ, — промовила дрімливо до камарада, що підбіг до куреника і стояв, оркаючи лапою одстовбурчене ворухливе полотнище.
А інженер, тобто Григорій, лежав під куреником горілиць, і зажмуривши очі, ослухався до ноток в тім голосі. “Кепкує дівчисько. Сорока.
Кон-стр-рукт-тор”... — І посміхався, як вона розгублено тягла те слово, що “язик ожна звихнути”. А ще посміхався на думку: “А що якби це дівчисько та отак узяв переніс в той інший світ, — в світ лабораторій, наукових кабінетів, в рохітняву заводу... в рев моторів... в мерехтіння пропелерів... в шум тисяч ітаків у повітрі... Тільки уявити її здивування! А то ще й піднести її ген і амчати у небо за хмари... за хмари...”
В вуха гула мошкара. Вже в накомарнику їла поїдом. Оце серед гудіння зовні ідокремлюється тонюпький голосок, гострий, як шило: “Дзі-і-інь... Дззі-і-нь...”