Ближче, ближче. Вже в'ється над носом а чи біля вуха. Манюньке, а викликає ривогу, мов велетенський літак. Мотор гуде зі дзвоном: “Дззі-і-і...”
І враз пропелер встромлюється в шкіру!.. Сатана! Де вона знаходить дірку в овісінькім накомарнику!?!
Дід не витримав перший, а з ним і Наталка, — вискочили з-під накомарників:
— Інженере!.. Грицьку!.. Вечеряти!!.
Ось так, власне, відбувалися христини. Відтоді Григорія здебільша звано
“інженером” і тільки зрідка Григорієм.
Надь Голуба
Другого дня к обіду, після, здавалось, безконечних спусків та петляння по тановиках, прийшли, нарешті, на Голубу.
Під сопкою, над широченькою, бистрою річечкою стояла споруда — комора не комора, ата, крита берестою (березовою корою). Двоє вікон дивились на широку і, давалось, безкраю, справді голубу улоговину, що йшла десь униз і ген аж під иньо-фіалковим пасмом повертала вправо. І голубіла-голубіла. Коні заіржали, іби прибули додому. Собаки пішли по нишпорках. А падь голубіла, заллята сонцем, рійна і приваблива віддаля, як замріяна дівчина. Вона була вкрита морем лісу, ле де-не-де лисіли плями — галявини лук. Просто перед хатою, по той бік річки, хили сопок та берег річки також були покриті буйною травою. Лиш, де-не-де по раві стирчали похило і просто голі стовбури, а подекуди чорні ожуги.
Хата з ґанком і прибудовою. Коло хати стіжок торішнього сіна, окремо дашок на товпчиках і конов'язь. Під хатою лежала перевернута догори дном байда.
— Ось ми й дома! Тпру! Агов! Хазяїн дома?
У відповідь з-під байди вискочив хвостатий звірок, з добру кішку, і з усіх ніг инувся навтьоки.
— Харза! Ха-ха-ха! Держи її! Та постривай, щось скажу!..
Але харза не стала “стривати”, мчала, як помело. Собаки з лящанням подались авздогін, та харзу мов вітром піддало — метнулась на дерево і подалась верхами.
Собаки, задоволені, що так добре налякали непроханого сторожа, повернулись азад.
Тут уже мисливці розташувались, як дома, бо таки це й була справжня їхня оспода. В хаті була добра селянська піч, складена з дикого каменю, дощана ідлога, широкий піл.
Перепочили, і закипіла робота. За годину навели такий лад, немов тут увесь час или. Помили, почистили, упорядкували все. В вікнах уже стояли квіти.
Пишні, різнобарвні, яскраві дикунки. Це вже Наталка. Поки хлопці порались з 'юками, вона збігала за річку, на луку. Пишні саранки, дикі ромашки, і мак, 'юнки, І плакун, і ще, й ще — всі, які трапились, прибули гості.
Зброю і весь вантаж склали до комірчини, а звідти повикочували великі кадовби.
Грубі й дебелі, вони порозсихались без діла, їх виставили до річки і поналивали одою.
З того, що в комірчині був деякий бондарський струмент, Григорій виснував, що адовби ці роблено тут на місці. Але його здивувало не це, а те, що такий цінний трумент, та й інші ще цінніші речі, які тут були, як от поперечна пилка, колій, ідра, великий вмазаний казан надворі, та й байда, — так тут лежали і ніхто їх е забрав. І вікна цілі — ніхто їх не повибивав, і піч не зруйнована, хоч хата й е заперта була. Диво дивнеє, як на європейця. Він про це сказав.
Старий Сірко своєю чергою здивувався:
— А як же інакше? Ще що вигадай курям на сміх! Е, синку, тут такий закон, закон еписаний. Тут раніше було хоч рушницю залиши у шатрі, хоч хутрину, хоч що хоч,
— лежатиме місяць — ніхто не візьме. Бувало, й зайде хто, — переспить чи дощ еребуде та й піде. Було... Та й тепер ще, слава Богу, поки без великих змін.
Так же колись і на Україні було... Чи, мо', й тепер?..
— Авжеж, там із шатром занесуть, з живого шапку знімуть, а то й з головою разом.
— Он як! Дійшли науки, значить!
Затопили піч — перевірили, чи не завалилась де.
А впоравшись з усім, старий заходився надворі варити обід. Наталка повела коні, хлопці пішли десь “на широке” купатись.
А теє “широке” — велике бурхливе плесо під водоспадом. Водоспад же — хоч під
Дніпрогес. З триметрової височини стрімголов падала прозора стіна. Вода гнала аввипередки, аж наче зі сміхом. Дійшовши до низу, вона кипіла і гула, а далі озходилась на всі брки, поспішаючи десь до нової, чергової такої забавки.
Хлопці пірнали, дуріли. Вода була холодна, і це було приємно.