Після Гриця стріляв старий Сірко. Він дс5ре вмостився і, не кваплячись, випустив  воїх п'ять куль, після кожної примовляючи: “Пішла, мила!”

Наталка, що пильно дивилась, як стріляв батько. вкінці серйозно зауважила:

— Таке-е. Спортили ви дерево, тату! Воно б ще росло.

— Смійся, смійся. А воно, може, й не спортив, дочко.

Останній стріляв Григорій. До правди, — він хвилювався. Бував він на різних  трільбищах і не був новаком в стрілецькім ділі, на всякій зброї мисливській і  емисливській, як кажуть, зуби з'їв. Мав навіть колись ворошиловські значки і на  сяких змаганнях стрілецьких пописувався знаменито. Але тут, на цім іспиті, на  ім виїмковім змаганні, хвилювався. І рушниця нова, не вивірена, і іспит  кладати треба незвичайний, змагатися з стрільцями, яких, далебі, ще не  устрічав у житті.

Коли б йому хтось колись запропонував змагатися з дівчиною в стрілецтві, — він  осміявся б і взяв би те за злий жарт. Але тут бачив, що може бути побитий, і то  аме дівчиною. “А що як гвинтівка “мотає” або забирає вбік?” Аж піт йому на  олонях виступив. Ну ж ну...

Поставив рамку на “600”. Прицілився пробно. Раз...

Вдруге...

Наталка серйозно: “От, бач, як треба...” Це, власне, і врятувало справу,  аладувавши враз його, як тугий лук.

Раз по раз він вистрілив п'ять разів. Так же швидко, як перед тим Наталка і Гриць.

За останнім пострілом всі враз схопились — стрільці й собаки — і подалися  трімголов через падь. Старий Сірко ледве поспівав верхи. Наталка летіла  опереду, перестрибуючи пеньки й колоди, як та дика коза. Спершу вона була за Грицем, але обдурила:

— Грицю-у! Постривай, щось скажу! Гриць загаявся, і Наталка зі сміхом пролетіла  имо, а за нею Заливай, голосно гавкаючи.

— А тепер доганяй, ха-ха-ха!.. Не будь дурний! Старий Сірко тюпав верхи на  уланому:

— Бісової віри... Ну-ну, чисто тобі гурани! — І сміявся задоволене. То є плем'я

Сіркове!

Наталка була вже біля кедрів. Перша. Обдивилася всіх “оленів”, намальованих на  овстих кедрах, і стояла, надувши губи та длубаючи пальцем в батьковій мішені.

— Я ж казала, тату, що ви спортили дерево. Гляньте... В оленячій голові було  'ять дірок, одна біля одної майже.

В Наталчиній мішені — чотири кулі лягли кункою посередині. П'ята ген вгорі  лучила в ріг.

— Все-таки не пропала, — потішав батько. — І ріг на щось здасться... Добре...

Добре... А Гриць:

— Та то я його неправильно прималював. Ця куля пішла геть!

В Грицевій мішені п'ятої кулі взагалі не було, лише чотири продірявили голову в  ізних місцях.

— Добре. Добре, — бубонів старий Сірко. — Казав, — не спішіть, бісової віри.

Пропала куля.

Григорій здалеку поглядав на свою мішеню, і йому душа втекла в п'яти. Жодної  ірочки в мішені. Підійшли.

— Ого-го! — ляпнув Гриць рукою по плечах Григорія. — От це да, так да!

В оленячій голові не було жодної дірочки. Зате над головою, півліктя вище, ніби  то жменею ткнув, — п'ять куль.

— То да! — похвалив старий Сірко. — Я ж так і знав... лягли купкою. А з другого  оку розвернуло стовбур геть-чисто, повиривавши шматки.

— От хто справді спортив дерево!

— Знаменита гвинтівочка, знаменита! Ач, як довбе!.. Спасибі Блюхерові! — тішився  тарий Сірко. — Знающий стрілець. Добрий з тебе цілок, синку! Що трохи вище  зяло — то нічого, то рушниця забирає трішки вгору. Робитимеш поправку. Рушниця,  к дівка, — треба до неї приноровитися. Призвичаїшся та як отак кластимеш кулі —  іщо від тебе не втече. Я вже бачу. А гвинтівочка — дай Бог здоровля тому

Блюхерові.

Назад так само наввипередки. Але тепер організовано. Спершу вишикувалися в ряд і  опросили старого бути за суддю. “Добре!” Сірко об'їхав конем навколо змагунів,  ажно оглянув їх, а тоді став збоку, як генерал на параді; підняв руку і подав  оманду по-військовому:

— Біго-о-м... Марш! — і махнув рукою.

Змагуни зірвалися і пішли навзаводи. А за ними собаки...

Тепер Наталці не треба було вдаватися до хитрощів, — вона летіла тріумфально  опереду. Григорій, що “теж колись був бігуном”, даремно намагався перегнати.