Після того Григорій з Грицьком ходили на мар “ховати ізюбрів”. Викопали яму з етр завглибшки і дістались до криги. Суцільна крига. Викопали поруч і другу аку. Теж крига. Потім допхали сюди кадовби і поставили їх в ці природні ьодівні. Зверху добре привалили колодами, гіллям і камінням. Добре накрили. Від онця і від звіра.
А Наталка знічев'я вчиняла батькові допит:
— Ви, тату, обманюєте, що це Григорій убив.
— От, маєш. А то чого?
— А того, що один же битий з гвинтівки, а другий з вінчестера.
— Ну, як ти така збіса хитра, що й батько вже брехун...
— Ні, але скажіть.
— Та я ж сказав.
За якийсь час панти урочисто вийняли з печі. Розмотали марлю... І аж замилувався тарий Сірко:
— Ні, таки тобі фарт, козаче! Ти взагалі щасливий. Я ж на тебе задумав.
Панти стали наполовину тонші, та зате були уже тверді, як кістка, і чистенькі, ксамитні зверху.
Грицько з Наталкою ледве дочекались своєї пори.
Щастя, як трясця
— Щастя, як трясця, як нападе, не скоро покине, — казав Сірко. — Ось побачиш, іло піде. Це фарт. Почався фарт — не зівай.
Фарт — це щастіння, сліпа фортуна. Мабуть, ніхто так, як мисливці, не окладається і не вірить у щастя. А такі корінні — особливо. В щастя вони ірять, як у долю, як у Бога, і ніщо тую віру не може похитнути. Мисливці загалі забобонні. А життя їх підтримує з усієї сили. Коли почалося щастя, фарт
— не лови гав.
Удосвіта старий Сірко розбудив Григорія.
— А вставай-но, синку! Вдень доспиш. Квло хати стояли сідлані коні, вірьовки на ідлах. Поїхали. Григорій не питав, як завжди, знав, що неспроста. А дід чув ночі, як тричі поспіль вистрелило. Там, на Голубій. Коли Григорій висловив був умку, що, може, не вони або й могли обмилитися, Сірко покрутив головою:
— Там Наталка.
І так це було сказано, що ніякого сумніву не могло бути.
— Вона двічі вистрелила. Щаслива вона в мене. Коли приїхали на той другий олонець, біля берега сиділи Грицько з Наталкою, бовтали у воді босими ногами..
Чекали.
— Чого ви пригнали?! — це Грицько. — Пусте діло! Оця напсувала... Вчинила трілянину по комарах.
Старий Сірко посміхнувся в вуса: бреши, мовляв.
В хаті було дві пари пантів. А біля річки в траві — дві туші.
Дорогою, сміючись, Грицько розповідав беззлобно, як його сестра піддурила.
Умовилися стріляти заразом. Як стануть зручно, тоді й стріляти... А сама трелила двічі, “на ходу”... Ну, а він уже пальнув у собачий слід.
Наталка щиро виправдувалась, що не втерпіла та що, “якби не стрелила, — було б гірше”. І розповідала жваво, з захопленням, як все було. Григорій слухав, ивився на неї, і йому аж моторошно було трохи: “Яка запальна! Хижа! Ні, не ижа, — дикунка. От. І в ній кров бурхає так, як і в кожної тварини тут, як у антери, чи в рисі, чи в тигра”.
Але це було хвилину. Дівчина якось урвала на півслові і далі ішла мовчки вже.
Але задоволена, як переможниця.
Старий Сірко, перш ніж покинути солонець, пильно оглянув його, висловив здогад, о було цю ніч там щонайменше чотири бики і стільки ж самиць.
Грицько й Наталка признались, що дійсно було аж чотири пантачі і три самиці. І і, що втекли, були наче ліпші, але ці були ближче.
— Нічого, дітки. Добре! Дуже добре. Тепер пождем. А там Бог дасть, може, дощ. А ам, може, й ще добудем що.
Золоті арабески
Зіпсувавши солонці, вони кілька день не пантували. Але знайшли собі не менш ікаву розвагу: “лучили” рибу.
Вдень косили та гребли сіно, запасали на зимовий промисел, а вночі “лучили” ибу.
Спустили на воду байду. Приробили вилку і жаровню з товстого дроту, що валялась хижі, до байди спереду.
На жаровню накладали сухих смоляних дров, хмизу, березової кори, ще й брали апас з собою в байду. Брали трохи гасу, ость, рушниці про всякий випадок, і трьох — Грицько, Наталка й Григорій — рушали на річку.
Байда тихенько пливла за течією. На носі байди горіла яскрава ватра, — навколо ід того було ще темніше, — так в темряві та тишині рухалися з дивним молоскипом. Місцями, де було глибше і де риби було більше, — підкидали палива е й бризкали гасом. Полум'я вибухало фейерверком, розсипаючи іскри.