Нетрі дедалі густішали. Стежка вже йшла густющими та височенними травами, ур'янами, крізь непрохідні стіни віття та ліан. Буйна роса ллялась на одіж і на олови, мов хто хлюпав крізь решето.
Поки видряпались на перевал, були всі мокрі, як хлюща. Хлопці підождали решту.
Сонце сліпуче било в очі, виринаючи з-за далеких сизих гребенястих пасом.
Розмальовувало стрімке бескеття і всю панораму різноманітними фарбами, як еніальний маляр. Григорієві перехоплювало дух від подиву. По нетрях реготали ивірки десь на вершечках кедрів, зустрічаючи сонце, і сміхотливі луни стрибали аввипередки по урвищах, по нетрях, гуляли в палички-стукалочки.
У Наталки голова була мокра, на носі і на віях мерехтіли росинки, а в очах ерехтіли сонячні, щасливі іскорки; стояла і дивилась на сонце, а обличчя ожевіло, цвіло, як рожа, таке ж дивне і таке ж незнайоме, як ці нетрі й сонце, ивірки й радісні луни...
— Ну що, може, перепочинемо? — запропонував Грицько, дивлячись, як із ічага з ірочки чвиркала вода.
— Ні, вже як купатись, то купатись, — сказав старий Сірко. — Поки нема паута, удемо йти, путь далека. Стежечка розходилась на два боки.
— Беріть ліворуч! — звелів старий.
— Ага, це на Голубу... — зрадів Грицько, повернувши наліво. Ішов знову попереду поясняв: — Голуба — то така падь, долина одна, ми її звемо Голуба. Далеченько.
Там наші найкращі солонці. Там найліпше пантувати.
— Ти ліпше поясни, що то таке “солонці” і з чим його їдять, — попросив Григорій.
— А ти хіба не знаєш? — щиро здивувався Грицько. — Хоча правда... Ну, солонці — о така солона земля, а її так і їдять без нічого. Ізюбри їдять.
— А що таке ізюбри?
— Та ізюбри ж... ті, що на них панти.
— А що таке панти?..
Грицько засміявся недовірливо...
Стежка йшла становиком, тут було вільніше, просторіше, не було такої буйної рави і не так густо дерев та кущів. Було добре видно обабіч залляті сонцем алявини. Йти було далеко. Два Грицьки, як і раніше, попереду; на чистих місцях шли поруч...
— Та ти не смійся. І не дивуйся так. Бачиш, я на своїм віку полював качок, усей, зайців, вовків, лисиць, кроншнепів, валюшнів і дудаків, але...
— А що то таке — валюшні та дудаки? І оті як їх — кроншни, чи що?
— Ну, от бач, — засміявся й собі Григорій. — Отож не кепкуй, а розповідай мені се доладу, щоб я знав.
— Добре. Солонці — це такі місця на гарях та марях... Ну гарі — це вигорілі етрі, а марі — багна, по-вашому, тільки гірські. От часто проходять в нетрях ожежі і вигоряють величезні клини, іноді на сто верстов... Отож на марях та іля них на схилах сопок часто буває природна солона земля — це й є солонець.
Отож звір ізюбр, та й коза, та й сохаті люблять ту землю їсти, особливо тоді, оли в них ростуть нові роги, що звуться панти. І найбільше ходять ізюбри на ті олонці, що на гарях, бо там просторіше і безпечніше — видно все навколо. І одять тільки вночі і то влітку, саме тоді, як тії панти ростуть. Ну, панти ці уже цінні, тільки ж панти ізюбрині... Або плямистого оленя. Та плямистого оленя же майже немає. А ізюбр — це не плямистий олень, лише рудувато-сірий, їх тут ще уже багато, а вигляд мав він... Та от побачиш сам.
— І все-таки я й не розшолопав, що то таке панти?
— От, їй-бо! Ну, ось... Ізюбр самець щороку змінює роги. В лютому — березні биває геть старі і стає безрогий, а за літо виростають нові, і вже восени на ас “реву” або парування у нього знову великі, красиві роги. Тоді самці б'ються а самиць. Поки роги молоді і ще м'які, вони мають у собі якусь велику силу, як іки проти усіх хвороб. Дуже добре на цьому знаються китайці. Туди, в Китай, їх збувають за золото, ці роги молоді. Це й є панти. Ними й цінний ізюбр. І тріляти ізюбрів абияк тепер заборонено. Ні на м'ясо, ні на шкіру, тільки на анти, і то оце лише один місяць. Та й не кожному можна пантувати, а лише хто міє це робити та має дозвіл. Раніше, розповідають батько, стріляли цього звіра сі, хто здумав, куди здумав і як умів. Перепсували силу. Але ж і було його! Ну, епер уторопав?.. Бачиш, так просто цього всього не розповіси, щоб було ясно.
Потроху сам побачиш і все узнаєш.
— Стривай! Ти кажеш, що солонці — то природна солона земля. А мати та й Наталка азали, що ви їх солите...
— Авжеж. Земля виснажується ж. Був це, скажімо, прекрасний солонець, що його обре знали і відвідували звірі, ще й до того ж добре припасований і зручний для антівки. Бо новий солонець хоч і знайдеш, та пантувати на цім скоро не будеш...
Бач, пантувати — це значить стріляти ізюбрів ради пантів, але лише самців, бо в інок та дівчат роги не ростуть... Отож, щоб було зручно, треба на новім солонці авести свій лад, пристосувати його. Будують добре заличковану халупу, щоб у ній идіти, виглядати і звідти стріляти. А що пантують лише вночі, то треба, щоб алупа була десь дуже близько. Але ізюбр такий хитрий звір, що його трудно дурити. Оце заличкуєш наче й добре ту халупу, а він все одно і близько спочатку е підійде. І так рік, а то й два, аж поки не звикне, поки тая халупа не икликатиме вже ніякої підозри. Тож найкраще, як є старі, “безпечні” солонці. А об звір ходив завжди, їх підсолюють. Цю весну ми завезли на одну тільки Голубу івтонни соли... І посолили... Ну, тепер ясно?