http://www.zoofirma.ru/

ТИГРОЛОВИ. Розділи 5-6. Іван Багряний

Зміст статті

Ласкаво просимо в "Світ слова"

Нове! Подивитись екранізацію твору -  в розділі "Відео. Екранізації": Тигролови (1994)

Завантажити текст повністю можна

Розділ п'ятий “П'ЯТНУВАННЯ”

Другого дня зранку чистили зброю. Весело лаштувалися в далеку дорогу, на промисел, виконуючи Сірків наказ: “Як на промисел рушати, то найперше — треба зброю в порядку мати”.

Тож не в жарт готувалися до поважного діла, як на війну йдучи. Посідали на призьбі напроти сонечка, порозкладали причандалля перед собою на траві — і закипіла робота.

Кожен чистив свою. Наталка вінчестера. Старий Сірко теж вінчестера. Гриць свою “японку”. А Григорій — трилінійку. Гвинтівка була новесенька, але Григорій розібрав її до шрубика. Хотів перевірити, чи все в ній в порядку та й для вправи — чи не забув, як те все робиться.

Старий Сірко поглядав якийсь час збоку пильно — чи в добрі руки потрапила іграшка, а потім посміхнувся задоволено і почав розповідати межи ділом, як то він тую “іграшку” дістав.

— Ти, синку, не думай, що то так собі. Ти знаєш, що то за гвинтівка?

— Ну ж?..

— То від самого, можна сказати, найбільшого генерала — від самого Блюхера гвинтівка. Еге ж...

І розповів дід про те, як вони підписували оце контракт з ОКДВА на м'ясо оленяче, вепряче тощо. Як він зустрівся з Блюхером і як той Блюхер, що з ним вони зналися ще від громадянської війни, відтоді, як били разом всю білу контрреволюцію та “япошків”, — отже той Блюхер, зрадівши несподіваній зустрічі з  старим ветераном революції, подарував йому — ветеранові тобто — оцю гвинтівку.

Звелів якомусь великому начальникові принести її зі склепу на “гостинець від нього ветеранові революції та й знаменитому мисливцеві на цілий СССР!”

А, передаючії власноручно та урочисто гостинець, ще пак і рече:

“Візьми! Та не підкачай. Даю в надійні руки цю геройську зброю”.

Дід заскалив око і враз весело зареготався чомусь. А по якімсь часі мовчанки закінчив:

— Вгадав, вражої мами!.. Хороший він чоловік, їй-бо. Свій чоловік той Блюхер.

Он як. Григорій не втерпів, щоб і собі не засміятись, але з іншої причини. А може, й з тої самої, що й дід. Власне, засміявся при думці: “Як часто само життя створює каламбури, такі, яких і не вигадаєш!.. Дійсно, гвинтівка це не проста і дійсно потрапила в надійні руки. Чи справдить же він надії...”

Він підіймав її вгору і дивився крізь люфу на сонце, дивився на блискучу спіраль всередині, офарблену в спектральні кольори. Клав на руку — чи добре збалянсована. Бавився, як іграшкою.

Наталка поглядала скоса, закопиливши скептично губу. “Хіба так з рушницею поводяться? Чого він заглядає в неї, як сорока в кістку?” Сама вона орудувала з вінчестером, мов досвідчений вояк, — швидко розібрала до дрібничок, вправно все перевірила та вичистила, змазала... І вже збирала докупи.

Григорій перевірив гвинтівку і дійшов висновку, що має добру рушницю. Добру тим, що була вона старого випуску, точно і чисто зроблена і не була ще в ділі. От тільки не пристріляна ним. Але то ще буде час. А тим часом... Охота була побавити Наталку, — бач як задрала губу насмішкувато. Він возькався з закривкою   “ніяк не міг дати їй ради”. І так її тикав, і сюди завертав, — а вона все розпадалася, не трималася купи... Аж-но Наталка почервоніла, далебі від сорому за нього.

Та старого не проведеш, — ворушив усміхнене вусом, мовляв: “Дурій, дурій! Не  ачу я...” Проте не втерпів і запитав:

— А чи ти ж стріляв коли, чи вмієш? Га?.. Чи вмієш?..

Григорій почухав голову:

— Не пробував. Може, й умію... Не святі ж горшки ліплять...

— І то правда.

Прочистили і позбирали. Погримали трішки закривками. Потім перевірили набійниці,  онабивали їх — кожен до своєї рушниці — боєвими патронами повні. Набійниці були  обре приладовані проти дощу й роси, та й до щедрого полювання, — насаджувані на  емінь по чотири й по п'ять, вони вміщали велику кількість набоїв.

А як все вже було пороблено і прилаштовано до вимаршу хоч зараз, старий Сірко  одивився з-під долоні через падь та:

— А катни-но, Грицю, он туди... — махнув рукою ген на той бік під синю сопку: —

Та візьми крейду... Крейду не забудь!..

Гриць вже знав, про що йде. Метнувся до комори, а тоді скочив на буланого і  одався через падь, туди, де ген під синьою сопкою, зіходячи на неї по сонячній  алявині, стояли рядком старі високі кедри. Туди було щонайменше 600 метрів. Там  іскочив з коня і став щось ворожити... По якімсь часі веселий примчав назад.

— Поп'ятнуємо трохи, — пояснив Григорієві. — Не знаєш, що то таке? То наші  трілецькі вправи. В “п'ятно” стріляти, значить. В пляму. Попробуємо, а то,  оже, позабували.

— Е-е.. — згадав щось старий. — Бач, а ще одно провірити! — Пішов до хати і  иніс щось в новенькім чохлі.

Подав Григорієві:

— А глянь-но, синку, це Наталчине, але чи то щось путнє?..

В чохлі був цейсівський, семикратний, військовий бінокль. Григорій витяг його.

“І не вражий тобі дід! То ж не бінокля він хоче провірити”. Оглянув. Покрутив.

Подивився за падь: на кедрах було крейдою понамальовувано звірячі голови...

Правий бік бінокля темнив.

— Добрий бінокль! Лише одна лінза попсована.

— А що то таке “лінза”? — це дід.

— Та оце ж скло. Ось подряпане, бачите?..

— Отож така в нього господиня... Тут Наталка відібрала бінокля:

— Таке-е... Це зовсім добрий бінокль. Крутять...

— Авжеж. Тим-то ти ним так добре й орудуєш. — Це Гриць. А дід:

— А глянь же та й скажи, що то там понамальовувано. Щось біліє, а не розберу.

Наталка приклала бінокля до очей, довго ворожила з ним зосереджено. Знизувала  лечима. А далі відняла його і глянула пильно так та:

— Тю! Та там роги понамальовувано! Оленячі голови!..

Всі зареготалися, і сама Наталка теж. А Гриць по-батьківському:

— Бідна дитино! Аж упріла, видивляючись в ту мороку.

— Коли ж він неправильний...

— Я ж кажу... Давай лиш сюди, бо ти своїми очима тільки струмент портиш. — Дід  ідібрав бінокля і передав Григорієві. — А тепер заряджати. Ні, стривайте! Ти,  инку, будеш дивитися, як ми будем мазати. А як щось цікаве вглядиш, — скажеш...

Так ото біліють, значить, оленячі голови? Добре. По сезону...

— Ложись! — скомандував враз по-військовому. Всі брикнули посеред двору на траві  ядочком. І дід теж. Зліва крайня — Наталка. Потім Гриць. Потім дід. А потім

Григорій. Собаки теж полягали рядочком збоку, новисолоплювавши язики і  ашорошивши вуха, — дивилися на людей, очікуючії.

— Заряджай! Стріляти по п'ять разів лише. Права оленяча голова — Наталчина.

Потім — Грицева і так за порядком.

— Стріляємо всі разом чи по черзі? — поцікавився Гриць.

— По черзі. Перша Наталка. Та не хапайтеся, вражої мами... Не псуйте куль.

— Авжеж, — вставила Наталка в тон. — Заб'ємо кедрину — кандьор буде. Починаю!..

— і глянувши скоса на Григорія, що пильно націлився з бінокля по мішені, раз по  аз вистрілила п'ять разів. Швидко.

— Тю-у!.. — зробив Гриць при кінці, імітуючи свист кулі. Собаки схопилися і  инулися вперед, але Наталка вклала їх назад криком. Вони лежали, дрижачи від  етерплячки. А Гриць:

— Пішли по молоко! Всі! От мазилка... Об'являю себе ударником і йду по сметану.

Пішов!..

І так само раз по раз одстріляв своє. З тією ж швидкістю. Григорій дивився  ильно в бінокль, але нічого не міг зауважити, лише після останнього пострілу  ось бризнуло збоку на ялиці.

— Одбив, Грицю!

— Що?

— Гілку.

— Неправда, то ріг одлетів. Старий хитав головою:

— Що ви робите, дітки! Таж по тім боці сопки так ваші кулі свистять, що там  орозбігалося все живе й мертве.

А стара Сірчиха вийшла на ґанок і стояла, підперши рукою підборіддя:

— Мати Божа!.. Подуріли!.. І що вони виробляють?!

Як на війні, прости, Господи...

Після Гриця стріляв старий Сірко. Він дс5ре вмостився і, не кваплячись, випустив  воїх п'ять куль, після кожної примовляючи: “Пішла, мила!”

Наталка, що пильно дивилась, як стріляв батько. вкінці серйозно зауважила:

— Таке-е. Спортили ви дерево, тату! Воно б ще росло.

— Смійся, смійся. А воно, може, й не спортив, дочко.

Останній стріляв Григорій. До правди, — він хвилювався. Бував він на різних  трільбищах і не був новаком в стрілецькім ділі, на всякій зброї мисливській і  емисливській, як кажуть, зуби з'їв. Мав навіть колись ворошиловські значки і на  сяких змаганнях стрілецьких пописувався знаменито. Але тут, на цім іспиті, на  ім виїмковім змаганні, хвилювався. І рушниця нова, не вивірена, і іспит  кладати треба незвичайний, змагатися з стрільцями, яких, далебі, ще не  устрічав у житті.

Коли б йому хтось колись запропонував змагатися з дівчиною в стрілецтві, — він  осміявся б і взяв би те за злий жарт. Але тут бачив, що може бути побитий, і то  аме дівчиною. “А що як гвинтівка “мотає” або забирає вбік?” Аж піт йому на  олонях виступив. Ну ж ну...

Поставив рамку на “600”. Прицілився пробно. Раз...

Вдруге...

Наталка серйозно: “От, бач, як треба...” Це, власне, і врятувало справу,  аладувавши враз його, як тугий лук.

Раз по раз він вистрілив п'ять разів. Так же швидко, як перед тим Наталка і Гриць.

За останнім пострілом всі враз схопились — стрільці й собаки — і подалися  трімголов через падь. Старий Сірко ледве поспівав верхи. Наталка летіла  опереду, перестрибуючи пеньки й колоди, як та дика коза. Спершу вона була за Грицем, але обдурила:

— Грицю-у! Постривай, щось скажу! Гриць загаявся, і Наталка зі сміхом пролетіла  имо, а за нею Заливай, голосно гавкаючи.

— А тепер доганяй, ха-ха-ха!.. Не будь дурний! Старий Сірко тюпав верхи на  уланому:

— Бісової віри... Ну-ну, чисто тобі гурани! — І сміявся задоволене. То є плем'я

Сіркове!

Наталка була вже біля кедрів. Перша. Обдивилася всіх “оленів”, намальованих на  овстих кедрах, і стояла, надувши губи та длубаючи пальцем в батьковій мішені.

— Я ж казала, тату, що ви спортили дерево. Гляньте... В оленячій голові було  'ять дірок, одна біля одної майже.

В Наталчиній мішені — чотири кулі лягли кункою посередині. П'ята ген вгорі  лучила в ріг.

— Все-таки не пропала, — потішав батько. — І ріг на щось здасться... Добре...

Добре... А Гриць:

— Та то я його неправильно прималював. Ця куля пішла геть!

В Грицевій мішені п'ятої кулі взагалі не було, лише чотири продірявили голову в  ізних місцях.

— Добре. Добре, — бубонів старий Сірко. — Казав, — не спішіть, бісової віри.

Пропала куля.

Григорій здалеку поглядав на свою мішеню, і йому душа втекла в п'яти. Жодної  ірочки в мішені. Підійшли.

— Ого-го! — ляпнув Гриць рукою по плечах Григорія. — От це да, так да!

В оленячій голові не було жодної дірочки. Зате над головою, півліктя вище, ніби  то жменею ткнув, — п'ять куль.

— То да! — похвалив старий Сірко. — Я ж так і знав... лягли купкою. А з другого  оку розвернуло стовбур геть-чисто, повиривавши шматки.

— От хто справді спортив дерево!

— Знаменита гвинтівочка, знаменита! Ач, як довбе!.. Спасибі Блюхерові! — тішився  тарий Сірко. — Знающий стрілець. Добрий з тебе цілок, синку! Що трохи вище  зяло — то нічого, то рушниця забирає трішки вгору. Робитимеш поправку. Рушниця,  к дівка, — треба до неї приноровитися. Призвичаїшся та як отак кластимеш кулі —  іщо від тебе не втече. Я вже бачу. А гвинтівочка — дай Бог здоровля тому

Блюхерові.

Назад так само наввипередки. Але тепер організовано. Спершу вишикувалися в ряд і  опросили старого бути за суддю. “Добре!” Сірко об'їхав конем навколо змагунів,  ажно оглянув їх, а тоді став збоку, як генерал на параді; підняв руку і подав  оманду по-військовому:

— Біго-о-м... Марш! — і махнув рукою.

Змагуни зірвалися і пішли навзаводи. А за ними собаки...

Тепер Наталці не треба було вдаватися до хитрощів, — вона летіла тріумфально  опереду. Григорій, що “теж колись був бігуном”, даремно намагався перегнати.

Ні таки, вона бігає, як коза.

А мати спостерігала все те з віконечка і сміялась:

— Подуріли!.. Зовсім подуріли разом з дідом. — Старій було весело дивитись на  их, що “подуріли” та й стрибали по паді, як гурани. — Що то є молодість! — І  илувалась та тішилась з дочки, що вийшла переможцею.

На тому змагання — ця своєрідна Сіркова олімпіяда — не скінчилась. Повернувшись,  трільці почали виробляти ще різні стрілецькі “коники”. На те благословив сам

Сірко сентенцією, мовляв: “Гулять так гулять! Стрілець мусить стріляти. А  ачиння, хвала Богові, у Сірка ніколи не бракувало, — того й рід вийшов  трілецький. Анум лиш, наробім ще шелесту!..”

І вони наробили ще шелесту.

Показували по черзі тріки, розваги для.

Гриць стріляв гільзу, покладену на стовпець, — на 50 кроків стріляв її в денце з  ойового. Після пострілу гільза цвірінчала десь.

Григорій, стрельнувши для проби кілька разів у стовпчик і звіривши остаточно  ушницю, стріляв у підкинену бляшану банку від пороху, набиту піском.

Та найцікавіший нумер демонструвала Наталка. Вона “сікла локшину”, так називають  исливці цю оригінальну і трудну вправу.

Встромила свій мисливський ніж в пень лезом до себе. Підсунула пень до товстої  ідвалини коло комори. А тоді принесла з хати бердану, що стріляла кулями без  болонки, і, одмірявши 50 кроків, стріляла лежачи в лезо ножа. Вистрілила десять  азів...

Обабіч ножа в підвалині було по 8 половинок куль. Вони глибоко повлітали в  убову підвалину.

Це і називалось на мисливській мові “сікти локшину”. Лише дві кулі вгрузлії  іляком зліва.

Старий Сірко спостерігав, спостерігав все те та й собі не витримав. Став  оказувати, “як він колись стріляв, як був молодим”. Він вийняв з кишені кілька  ідяних грошин по три та по п'ять копійок і звелів Грицеві кидати їх по одній  гору... Згадав, як вони колись бавились (мисливці цебто) замолоду. Було,  оз'їздяться на базу у Владивостоці здавати панти, та й давай дуріти, —  акуплять горілки, боєначиння на цілий рік, повиводять зід місто на сопку і там  лаштують стрільбище, — стріляють по грошах в лет на могорич. Ось так...

Гриць кидав угору п'ятака, а старий Сірко бистро ловив його на мушку. Після  острілу п'ятак щезав. Лише чути було, як він десь сюрчав після зудару з кулею.

То було весело. Регіт стояв на подвір'ї, коди старив Сірко після кожного  острілу примовляв зітхаючи:

— Ось так колись і я стріляв, як був молодим.

Ось так Сірки бавились собі знічев'я. Ні, відбували муштру навесело перед тим,  к вирушити на довгий час в тайгу, в далеку дорогу, на суворий і тяжкий  ромисел.

П'ятнували.

На те, мовляв, старий Сірко, щоб око було метке, а рука тверда, а рушниця щоб  була вірная.

Розділ шостий

В ПРАЛІСАХ СІХОТЕ-АЛІНЯ

На марші

День лишень перепочили коні, і старий Сірко загадав збиратися в дорогу. На  ромисел, на пантування. Сам він тільки погейкував та загадував, а все робилось  кось само собою. Мати з Наталкою наготовляли всього, чого треба було. Збирали й  акували в мішки, торбинки і торбиночки — борошно, свічки, оселедці, хліб  віжий, цукор, кирпичний чай. Наливали в боклажки та в сулії олію, спирт, гас,  ед... Клали, де треба, сірники, кресало, голки, нитки... Мати все приказувала

Наталці:

— Ти ж дивись — те буде там, а те там...

— Добре, добре, мамо, — там розберем. А забудемо, де чай, то горіхом заваримо...

Скільки того й діла!

Переглядали намет, вирізували онучі, ремонтували ічаги, одягу промислову...

Чистили салдатські “манірки”, саперні лопати... До голки й нитки запакували ще й  марлю, — навіщо то вона буде потрібна пантівникам.

Григорій теж мав їхати і чим міг допомагав. Старий Сірко, правда, бурчав:

— Та облиш, синку: то не чоловіцьке діло. На промислі — то вже так, а тут є  тому...

Але Григорієві було приємно брати участь у загальному клопоті, в такому  езвичайному готуванні. Збори, як у якусь довготривалу експедицію. Тут тобі і  орошно, і цинки з набоями, і рушниці, і вухналі, і якісь накомарники, і  ажанки, і сокира, й пилка-ножівка, і багато таких речей, що він їх уперше бачив   не розумів, що воно й до чого, ходив разом з матір'ю то в погрібник, то в  омору... Пересипали сіль, овес, борошно, наливали з великого дзбана спирт,  ідили мед, розстеляли брезенти, перепорожнювали і знову наповнювали сакви.

Різали шкіру...

За день усього наготували, а наступного дня уже мали й вирушати в дорогу.

На світанку, коли засіріло, коли ще тільки на світ почало благословитися, біля

Сіркової хати в'ючили коні. В хаті блимав вогник. Четверо добрих коней — сірий,  уланий, вороний і гнідий — пирскали коло ґанку і стояли слухняно, звичні до  акої операції, їх спритно нав'ючували, пильнуючи, щоб було порівну.

А коли все було приторочено і припасовано, люди пішли снідати.

Випили по одній і по другій. “Дай, Боже!” І мовчки, наполегливо їли, не марнуючи  асу. Стара упадала коло них і журилась.

— Уже б ви й мене з собою брали, абощо, як мені самій тут нудьгувати.

А Наталка (вона теж їхала):

— То їдьмо!

— Еге, їдьмо. А дома хто буде?..

— Чого це ти, бабо, заквоктала? — обізвався старий Сірко. — Нудно їй. Нічого,  онудьгуєш — ліпше нас шануватимеш, як приїдемо.

— Ніби я вас погано шаную... Наїдайтесь гарненько. А ти чого, Наталко? Їж,  итино. І ти, синку (до Григорія)... — Ти не дивися на них, їж добре... Там, як  оїдете, цього вже не буде, там катзна-що їстимете. Таке, що його тут і собаки б  е їли.

Грнцько засміявся. А Григорій, щоб догодити матері, їв за трьох. Та й усі їли  івроку. Стіл був застелений скатертиною і заставлений, як на Великдень... Пили  аливку і їли оселедці з оцтом. Потім гарячий борщ, локшину з білими пирогами,  ите м'ясо з картоплею. Далі: пироги з рижем, з м'ясом, з квасолею. А на закуску  олодке — мед і солодку брусничну...

Потім повставали, перехрестились до ікон і стали збиратись. Старий давав жінці  акази, при якій нагоді як їй треба повестись та що треба зробити вдома.

На відході посиділи урочисто хвилину, поскидавши шапки.

— Ну, з Богом!

Весело попрощались з матір'ю.

Небо тільки трохи зарожевіло, як із Сіркового подвір'я рушив похід.

Попереду собаки вистрибом. Три здоровенні звірові пси. Потім два Грицьки з  ушницями за плечима, обидва в добрих ічагах з закоченими вниз халявами (це поки  е вступили в росу), в легкім, але добрім мисливськім одязі. Потім двоє  ав'ючених коней — сірий і вороний. Потім Наталка в “уніформі”, подібній до  ітунського комбінезона, зробленій з “чортової шкіри”, але з непокритою головою:  она несе свою шкіряну “динамівку” в руці. Потім ще двоє коней — буланий і  нідий. Всі йдуть черідкою.

А позаду старий Сірко, йде, підпираючись “сажанками”, як костуром. Він, як і  сі, в ічагах. На нім засмальцьовані штани, така ж старенька куцина, а на голові

— той самий старомодний кашкет, що йому, мабуть, стільки літ, скільки й самому

Сіркові.

Перейшовши річку, повернулись на схід і пішли нагору стежечкою, підіймаючись  омалу навскіс схилами на Сіхоте-Алінь.

А на ґанку стояла Сірчиха і нишком хрестила їх. Проводжала очима, поки видно  уло...

Перед тим як пірнути в нетрі, Наталка обернулась і помахала здалеку уже невидній  атері рукою.

В повітрі було свіжо, навіть холоднувато, як узагалі в цих місцевостях улітку.

Над паддю, над річкою, що вилась внизу, і в ущелинах гір ворушились тумани,  ідіймаючись помалу-помалу, ніби спросоння.

Небо, заставлене химерними мурами Сіхоте-Аланя, рожевіло.

— Буде ясний, гарячий день, — обізвавсь Грицько. Але на це ніхто не відгукнувся.

Хилило на сон. А в кущах десь прокинулась і, либонь, перемерзши, намагалась  ігрітись мрійноголоса пташка. Віщувала ранок. Співала якось чудно — не то  яблик, не то соловей. Невидима, перелітала десь межи кущами слідом —  роводжала. Григорієві спало на думку подібне — з дитинства знане: ...ідеш  тепами, а дзвінка жовтобрюшка перелітає поруч з билини на билину, гойдається на  ерхівках або полиню і дзвонить: “Тінь-тінь-тінь-тінь-ті-інь!”

І це точнісінько так. Григорій посміхнувся на згадку.

А пташка супроводила їх одиноко в мертвій, прохолодній тиші, все повторюючи свій  ескладний, але мелодійний, ніжний мотив. І бадьорий такий, задерикуватий. Ніби  ажала успіху, приказувала щось, навчала.

— Це, щоб ти знав, тутешній соловей, — пояснив Грицько, ідучи попереду. — А  наєш, що вона співає? Ось слухай: “Чи пить? Чи не пить? Чи так погулять?”

Григорій засміявся:

— Ай справді!

Пташка ж, ніби глузуючи з Грицька, повторила те саме зовсім близько: “Чи пить?

Чи не пить? Чи так погулять?..” Тільки ніжно, мелодійно, а останніх два слова  испівувала одним духом і на додаток аж клацала срібним язичком, ставлячи знак  апитання.

Обабіч стежки росло багато квітів, подібних до рож, коли листки і квіти  станньої зменшити вдесятеро, а стебло так лишити. Вони знайомі Григорієві з  ерших днів його мандрів, але він тільки недавно узнав, що звались вопи “кипрей”   що вони найкращий медонос, мабуть, у цілому світі. Узнав він також і те, що є  ут безлісні сопки, укриті лише цими квітами, як степ пшеницею, і що туди всі  ивозять пасіки здалеку, за сотні кілометрів.

Собаки то бігли попереду стежкою, то спинялись і ждали хлопців та коней,  трибали коло Наталки та коло діда. Тоді знову виганялись наперед. Гостровухі,  ирокогруді і страшні на вигляд, як вовки. Два сірої масті з рудими остинками, а  дна руда з чорним загривком. Хвости у всіх мов поліняки.

— Ти тямиш щось у собаках? — спитав Грицько, коли собаки знов вибігли і почали  асати по плаю, перекидатись, хапаючи жартома одна одну страшними пащами.

— В путніх дещо тямлю.

— В яких це путніх?

— Ну, в мисливських. У вижлах, у хортах...

Грицько посміхнувся:

— Тих я не знаю. А от таких, як це, ти бачив?

— Ні. Це якісь страховища — арештантів водити.

— Так от знай, що цим псам і ціни немає. Перше — таких собак, як оці, то,  абуть, і в цілім краї немає. Мисливці, звичайно, мають псів, а особливо гольди,  унгузи та якути — там на них навіть їздять і, мабуть би, й орали, якби вміли та  уло де хліборобити, — але таких, як оце, немає ніде. Оті два сірі — Заливай та

Рушай — то якутські лайки. А оцей рудий — це Нерпа — гольдячка, лайка теж... Але  е в тім сила, а в тім, що це звірові собаки. Вони тобі візьмуть гуртом вепра за

“штани” і триматимуть, поки ти прийдеш і доріжеш його ножем. Та й ще не в тім  ила, звірових собак знов-таки не бракує. А от ціна оцим головне в тім, що вони  игрятники. Взагалі, як правило, немає в світі собаки, щоб від одного духу  игрячого не кидався зі скавулінням під ноги людині, від жаху. А ці — навпаки.

Вони, мабуть би, й диявола задавили. Батько їх з цуценят вимуштрував. От у цім  хня й ціна.

Без них ми — ніщо. А з ними хоч до дідька в зуби! А розумні стерви! Ти ж глянь —  они розуміють, що це ми про них говоримо, ач як скіряться. Заливай! — покликав Грицько, і страшний широкогрудий якут підбіг, зазираючи в очі. Усе в нього, як у  імецької вівчарки, але на масивних лапах, груди, як у вепра, а очі іскряться й  ерехтять, повні буйної сили, безоглядної сміливості і вірності. Грицько  оплескав його по страхітній морді.

— Це Наталчин дружок!

При слові “Наталка” пес зупинився і пропустив хлопців, очікуючи господиню.

— За неї він задавить усякого, як кошеня. Я раз хотів її одлупити, а вона  рикнула: “Чужий!” — то було! І ти скажи, яка твар!.. Колись його підідрав вепр.

Ти бачиш, одна нога в нього трохи крива, — переломлена була, і черево було  озпороте. Батько махнули вже рукою. Але Наталка виходила. Бабралась із ним та  анькалась, як із людиною, — от він і звик до неї. І кажу тобі — він, доки й  ивий, цього не забуде. Багацько було охочих його купити. Давали по п'ятнадцять  исяч, та батько й слухати не хочуть. Правда, якось вони нібито здумали були  ого продати: кривий, кажуть, і сякий, і такий. Тільки ж батька іноді не  озбереш — жартують вони чи насправді кажуть. Боже, що то було! Наталка каже:

“Віддавайте й мене на придачу”.

Заливай вибіг наперед. На гострі вуха йому був надітий Наталчин “динамівський”  олом, застебнутий під підборіддям. Пес виступав поважно та гордо.

— От. Починаються штуки. Але це жарт. А то пошле його з тайги додому, і він  днесе що треба, а звідтам принесе що дадуть. І ніколи не було, щоб загубив або  то відняв. А Наталчиної речі нікому, особливо з чужих, не дозволить узяти...

— А вчили його на тигра як! Наталка, було, покладе під тигрячу шкуру свій  еревик або хустку, тільки щоб не бачив, а тоді: “Ой, Боже мій! Заливай! Рятуй! Шукай!..” Страшно було на нього дивитися. А з тієї шкури клоччя летить на всі  оки. Чудасія. Ті теж добре вивчені, але цей у них — ватаг, без нього вони, як  оскалі без генерала.

Нетрі дедалі густішали. Стежка вже йшла густющими та височенними травами,  ур'янами, крізь непрохідні стіни віття та ліан. Буйна роса ллялась на одіж і на  олови, мов хто хлюпав крізь решето.

Поки видряпались на перевал, були всі мокрі, як хлюща. Хлопці підождали решту.

Сонце сліпуче било в очі, виринаючи з-за далеких сизих гребенястих пасом.

Розмальовувало стрімке бескеття і всю панораму різноманітними фарбами, як  еніальний маляр. Григорієві перехоплювало дух від подиву. По нетрях реготали  ивірки десь на вершечках кедрів, зустрічаючи сонце, і сміхотливі луни стрибали  аввипередки по урвищах, по нетрях, гуляли в палички-стукалочки.

У Наталки голова була мокра, на носі і на віях мерехтіли росинки, а в очах  ерехтіли сонячні, щасливі іскорки; стояла і дивилась на сонце, а обличчя  ожевіло, цвіло, як рожа, таке ж дивне і таке ж незнайоме, як ці нетрі й сонце,  ивірки й радісні луни...

— Ну що, може, перепочинемо? — запропонував Грицько, дивлячись, як із ічага з  ірочки чвиркала вода.

— Ні, вже як купатись, то купатись, — сказав старий Сірко. — Поки нема паута,  удемо йти, путь далека. Стежечка розходилась на два боки.

— Беріть ліворуч! — звелів старий.

— Ага, це на Голубу... — зрадів Грицько, повернувши наліво. Ішов знову попереду   поясняв: — Голуба — то така падь, долина одна, ми її звемо Голуба. Далеченько.

Там наші найкращі солонці. Там найліпше пантувати.

— Ти ліпше поясни, що то таке “солонці” і з чим його їдять, — попросив Григорій.

— А ти хіба не знаєш? — щиро здивувався Грицько. — Хоча правда... Ну, солонці —  о така солона земля, а її так і їдять без нічого. Ізюбри їдять.

— А що таке ізюбри?

— Та ізюбри ж... ті, що на них панти.

— А що таке панти?..

Грицько засміявся недовірливо...

Стежка йшла становиком, тут було вільніше, просторіше, не було такої буйної  рави і не так густо дерев та кущів. Було добре видно обабіч залляті сонцем  алявини. Йти було далеко. Два Грицьки, як і раніше, попереду; на чистих місцях  шли поруч...

— Та ти не смійся. І не дивуйся так. Бачиш, я на своїм віку полював качок,  усей, зайців, вовків, лисиць, кроншнепів, валюшнів і дудаків, але...

— А що то таке — валюшні та дудаки? І оті як їх — кроншни, чи що?

— Ну, от бач, — засміявся й собі Григорій. — Отож не кепкуй, а розповідай мені  се доладу, щоб я знав.

— Добре. Солонці — це такі місця на гарях та марях... Ну гарі — це вигорілі  етрі, а марі — багна, по-вашому, тільки гірські. От часто проходять в нетрях  ожежі і вигоряють величезні клини, іноді на сто верстов... Отож на марях та  іля них на схилах сопок часто буває природна солона земля — це й є солонець.

Отож звір ізюбр, та й коза, та й сохаті люблять ту землю їсти, особливо тоді,  оли в них ростуть нові роги, що звуться панти. І найбільше ходять ізюбри на ті  олонці, що на гарях, бо там просторіше і безпечніше — видно все навколо. І  одять тільки вночі і то влітку, саме тоді, як тії панти ростуть. Ну, панти ці  уже цінні, тільки ж панти ізюбрині... Або плямистого оленя. Та плямистого оленя  же майже немає. А ізюбр — це не плямистий олень, лише рудувато-сірий, їх тут ще  уже багато, а вигляд мав він... Та от побачиш сам.

— І все-таки я й не розшолопав, що то таке панти?

— От, їй-бо! Ну, ось... Ізюбр самець щороку змінює роги. В лютому — березні  биває геть старі і стає безрогий, а за літо виростають нові, і вже восени на  ас “реву” або парування у нього знову великі, красиві роги. Тоді самці б'ються  а самиць. Поки роги молоді і ще м'які, вони мають у собі якусь велику силу, як  іки проти усіх хвороб. Дуже добре на цьому знаються китайці. Туди, в Китай, їх   збувають за золото, ці роги молоді. Це й є панти. Ними й цінний ізюбр. І  тріляти ізюбрів абияк тепер заборонено. Ні на м'ясо, ні на шкіру, тільки на  анти, і то оце лише один місяць. Та й не кожному можна пантувати, а лише хто  міє це робити та має дозвіл. Раніше, розповідають батько, стріляли цього звіра  сі, хто здумав, куди здумав і як умів. Перепсували силу. Але ж і було його! Ну,  епер уторопав?.. Бачиш, так просто цього всього не розповіси, щоб було ясно.

Потроху сам побачиш і все узнаєш.

— Стривай! Ти кажеш, що солонці — то природна солона земля. А мати та й Наталка  азали, що ви їх солите...

— Авжеж. Земля виснажується ж. Був це, скажімо, прекрасний солонець, що його  обре знали і відвідували звірі, ще й до того ж добре припасований і зручний для  антівки. Бо новий солонець хоч і знайдеш, та пантувати на цім скоро не будеш...

Бач, пантувати — це значить стріляти ізюбрів ради пантів, але лише самців, бо в  інок та дівчат роги не ростуть... Отож, щоб було зручно, треба на новім солонці  авести свій лад, пристосувати його. Будують добре заличковану халупу, щоб у ній  идіти, виглядати і звідти стріляти. А що пантують лише вночі, то треба, щоб  алупа була десь дуже близько. Але ізюбр такий хитрий звір, що його трудно  дурити. Оце заличкуєш наче й добре ту халупу, а він все одно і близько спочатку  е підійде. І так рік, а то й два, аж поки не звикне, поки тая халупа не  икликатиме вже ніякої підозри. Тож найкраще, як є старі, “безпечні” солонці. А  об звір ходив завжди, їх підсолюють. Цю весну ми завезли на одну тільки Голубу  івтонни соли... І посолили... Ну, тепер ясно?

— Ясно.

— Бо воно таке, що не зразу його й зрозумієш. Ми тут звикли, повиростали, і все  ам здається таким звичайним і простим, а тобі, мабуть, тут багато чого  евтямки. Та я й сам іноді дивуюсь... От, скажімо, мар... Вода ж тече згори  низ, а от маєш: високо в сопках — і багно. Та яке багно! Буває по двадцять  ерстов завдовжки і таке, прости Господи, що, не знавши, як шурхнеш, то вже  азад довіку не вилізеш... Раз ціла експедиція загинула, — загналася вночі на  ар... Лихий їх поніс! А от чого вона буває?..

Тут уже Григорій почав роз'яснювати здивованому Грицькові, чому буває така мар.

Про вічну мерзлоту та інші чинники, що спричинюють це химерне явище... Грицько  лухав, дивувався і ніяковів:

— От, бач. То ти мене, виходить, дуриш, — сам знаєш, а розпитуєш.

— Ні, ти ж сам сказав, що мені багато чого невтямки. І таки невтямки, мов  итайська грамота.

Так хлопці йшли і гомоніли собі. Григорій про все розпитував, а Грицько охоче  озповідав, виказуючи величезну, своєрідну обізнаність мисливця-натураліста в  сіх питаннях: топографії, географії, рістні й звірні, техніки мисливської і  ибальства, стрілецької справи і траперства. Це — дитя нетрів. І він, далебі, і  ам не знав, як би він почував себе десь в інших умовах.

Досі його єдиним другом і супутником (поминувши батька) була лише Наталка. Але з  ею вони мало розмовляли, — ні про що, все було однаково відоме, разом  ереживане. А там, де потрібна була мова, там обходились кількома короткими  ловами.

Наталка йшла на кільканадцять ступнів позаду в інтервалі межи кіньми, бачила, як  лопці жваво та весело розмовляли, розрізняла чуйним вухом обидва голоси, ловила  міх і окремі слова, але до них не підходила.

Сонце почало припікати. В гущавині ще стояла прохолода, а як переходили голі  лаї — сонце засипало гарячим приском, палило. В нетрях стояла тиша, як у  еркві. Де-не-де стукне клюй-дерево або перелетить сойка чи якась менша пташка.

Але пташок у лісі мало. І ніби доповнюючи цю нестачу, раз перелетіла якась  віринка з дерева на дерево. Зірвалась з високої ялинки і, розчепірившись, мов  ажан, пішла-пішла вниз, вниз, а потім з розгону вигналась вгору і вчепилась за  товбур осики, подряпалась швидко вгору.

— Що то, Грицьку?

— Та летяга ж. Білка така летюча, середня сестра між вивіркою та бурундуком.

А раз Григорій бачив, як на осяяній сонцем галявині, межи деревами по буйній і  осяній траві гуляли високі граційні тварини. Поглядали на похід і не  олохались. Аж чудно, ніби в зоопарку.

— Глянь! Що то?

— Та козулі ж...

— Такі високі?!

— А хіба ще й низькі бувають?

— Плохі які... Чи дурні якісь...

Грицько засміявся:

— Плохі і дурні, кажеш? Спробував би ти їх побачити восени або зимою! Зараз вони  озкошують, ніхто їх влітку не полохає, а в цих же місцях то й зимою не часто,  т і не бояться.

А козулі й собі дивились на химерні тварини — що воно таке? Потім, не  ваплячись, пішли уповільненими стрибками і зникли.

— Тут їх до лиха. Та й іншої тварі тут до ката, от тільки не вглядиш їх просто.

Козулі ще сяк-так, особливо котрі неполохані. А от інші — обережні та чуйні  біса. Вони нас бачать, а ми їх ні. От десь стирчить собі сук і стирчить. І  одину дивись, а він собі стирчить і не ворушиться. Сук — і все. А воно — роги  охатині або ізюбрині, а сама звірина стоїть, стерво, за пнями або за колодами і  изирає одним оком. І щезне, мов тінь, не вглядиш, де й коли. Ге, треба  ерпіння, та хисту, та й відваги, щоб тут щось заполювати.

У повітрі десь почало дзижчати, щодалі, то більше. Назустріч полетіли комахи,  одібні до ґедзя, тільки сизі. Григорій оглянувся — над кіньми вони, комахи тії,  ились уже, як бджоли, і то звідти чути таке гудіння. Наталка ламала клечання і  бвішувала ним коні.

— Паут пішов, — сказав Грицько з досадою. — От іще зараза, скажи ти! Не дав  ивотині ходу вдень. Це лихо. Це чума. І для всієї тварі в лісі. А до зупинки ще   далеко, до джерела.

Починається війна. Хлопці зупинились і почекали на коні.

Коні шалено хвиськали хвостами, били ногами, пирськали, мотали головами. Собаки  япотіли вухами, люто клацали зубами. А паут вився хмарами, так, ніби хтось рій  ипустив з вулика і він хоче отут сісти. Комахи хоробро нападали на коней та  обак, з льоту падали на них і впивалися в шкіру, — вмить налипали купами... А  юдей не чіпали.

— Тобі — буланий, мені — чорний! — скомандував Грицько.

І вони йшли й воювали з паутом. Бігали навколо коней... Де вдарить рукою, там  ляма крові відразу з розчавлених кровосмоків. Тут вдарить, там уже інша, ще  ільша купа насідала... Дійсно, як кара Божа! І таке стерво — не встигло сісти,  игнуло — і вже нажлуктилось. Не допомагає ні клечання, ніщо. Більше б'єш —  ільше з'являється.

— Тпрру-у! — скомандував дід. — Не буде діла! А шукай, дочко, дьоготь!

Знайшли дьоготь і понамазували коням найуразливіші місця. Коні не стояли,  анцювали, відбороняючись від комах. Дід бурчав:

— Ти лихо... Ще ж і далеко, а треба б дійти, бо з'їдять.

Буланого Наталка розмалювала так, що з буланого став він муругий, як зебра.

Рушили. Оскаженілі паути вились роем і, роздрочені дьогтем, вже нападали й на  юдей. А коням лізли в очі, в ніздрі, у вуха, сідали на губи, миттю сідали на  зик, коли десь губа відслонялась... Де тільки не було дьогтю, туди й лізли,  осереджуючи тепер напади величезних армій на невеликих площинах. Фронт, бач,  коротився.

Собакам було легше, бо були вони в добрих кожухах, але допікали паути й їм.

— І ти скажи! — сердився Грицько. — Оце сьогодні лютують сизі. Тоді щезають —  'являються жовті... А потім знову сизі — та дрібні, та злючі. Чи й у вас є там?

Нема? Щасливий народ там. А тут їздити вдень не можна. А тварина дика скільки  ідолашна терпить! Оце зараз ізюбр десь сидить у воді, тільки морду видно та  уха стирчать. Сховався від паута. І що він робить, той паут! Особливо козулям.

Буває, в марті вб'єш цапа, облупиш, а там попід шкірою хробаки ворушаться. У  ивої тварини — і хробаки, га! А він ото з літа жигне та й покладе під шкіру  єчка, а з них за зиму налупиться ота погань і живе там до весни. А в марті вже  орушиться, над нею ж на шкірі утворюються моргулі. Потім хробак проточить дірку   моргулі та й випадає і стає оцим чортовим паутом. Шкіра ж така ні к бісу не  одиться — вся в дірках, мов решето.

І періщив з усієї сили долонею по паутах. Всі так.

Руки у всіх були закривавлені, ніби в різників.

Незабаром стежка пішла вниз. Пішла вглибину. По якімсь часі вся валка спустилась  а дно глибокого розпадку. Там панувала півтемрява і прохолода. На самім дні  зюрчав по камінні струмочок.

Вода булькотіла, поспішала, щось розповідаючи на ходу камінцям та корінню.

Паутів стало менше, зовсім мало. Але ще були. Тільки ж це щастя, порівнюючи до  ого пекла, що лишилося позаду. Було тихо і спокійно. Тут стали на перепочинок  о моменту, коли можна буде їхати, коли паутині банди втихомиряться. Хлопці  озв'ючили коні, поставили їх в найбільшу гущавину, а самі полягали горічерева  а каменях.

Старий взявся майструвати сішки. А Наталка умилась, взяла вінчестер і пішла по  озпадку.

— Ведмеді полохати? — посміхнувся Грицько, лежачи хрестом. — Стривай-но! Ходім,

Грицьку, й ми по рябки!

Хлопці швиденько забрали рушниці і догнали Наталку. Григорій взяв дубельтівку. В  озпадку було мокро і півтемно, мов на смерканні. Сюди не добивається сонечко.

Величезні кам'яні брили, пін, вітролом — все позаростало сивим мохом.

Трохи йшли гуртом — нема діла. Тоді розійшлись, — ану хто швидше здобуде на  шку, хто мисливець, а хто ні? Григорій пішов праворуч. Виліз на становик і  пустився на другий бік, увесь час пильно приглядаючись до прикмет — примічаючи,  уди йде, щоб не заблудити...

Вгорі закихкотіла вивірка. Григорій задрав голову і довго дивився з цікавістю на  ершечок кедрини, намагаючись углядіти ту веселу звіринку. Обмацав очима кожну  ілочку, кожен сучок, кожну торішню бирку. Нема. Шелеснуло десь, зашкряботіло,  ле вивірки нема, так причаїлась. А як опустив очі, глянув навколо — і не зміг  же зорієнтуватися, звідки прийшов і куди йому йти. Почав шукати по кишенях  апірця — почепити на гілочці, щоб була мітка. Але в цей час гримнув постріл (за  унами не розібрав, з якого боку), і щось хуркнуло крилами, майнуло і сіло на  уху осику. Пара рябків! Один витяг чубату голівку і завмер, а другий  ішов-пішов по гілці, дослухаючись. Григорій підвів помалу дубельтівку і  истрілив двічі поспіль. Один рябок упав униз і затріпотів у гущині, а другий  аче теж вбитий, бо пішов навскіс, боком-боком, на крило, либонь. Упав.

Григорій, примітивши місце, де впав другий, — рудолисте, пишне якесь дерево, —  айшов у гущавину, підібрав першого, що ще бився в бур'яні, розсипаючи дрібне  іре пір'ячко, і був подібний до степової куріпки. Потім, відшукавши очима  удолисте дерево і наставившись на нього зором, пішов, переступаючи через кущі  а колоди. Дійшов — нема. Крутився, приглядався — нема. Знов десь пролунав  остріл. Але луна торохтіла з усіх боків, і годі було добрати, де саме  тріляно... Довго крутився, шукаючи, але марно. Нарешті помітив пір'їну на  ілках. Обдивився на тім місці пильно — рябок сидів у гущавині, припавши до  емлі. Піймав...

Тепер і назад би. Але звідки прийшов і куди йти, не знав, розгубився. І так ліс  а схил гори, і так, і туди ріг виходить, і звідти. Ліс і ліс. Шукаючи рябка,  ін окрутнувся разів з десять і закрутився завсім. Пішов ліворуч. Ішов-ішов,  оздумав, вернувся. Пішов праворуч — і теж вернувся! Туди к бісу! Крикнути?

Незручно, соромно. Теж мисливець! На три ступні відійшов і заблукався. Пішов  росто. Довго йшов, уже б спускатись, уже мав би бути табір, а нема. Вернувся. І  о більше кружляв, то більше відчував, що заблукався безнадійно. Аж піт  иступив, але не від страху, а від думки, що навіки себе осоромить, — ось-ось  ам кинуться і почнуть шукати. Але прибрав себе до рук. Спокій насамперед. І  асміявся — яка дурниця. Вийняв хустку, почепив її на кущ, щоб помітно здалека,   почав від неї робити коло, пішов спіраллю... Ага, ось пір'я, де впав перший  ябок. Добре. Нагнув високу ліщину і заломив вершечок, ще й кору обідрав, щоб  іліла. Глянув угору — може, по сонцю визначить, де схід, де захід, бо йшов,  ибонь, зі сходу. Але сонце було десь за кряжем, невідомо де, а на малюсінькій  иній латочці вгорі ані хмаринки. Тоді від ліщини почав розкручувати нову  піраль. А далі пішов просто на становик. Тьху! Ось тут же він ішов, траву  рим'яв, мох порушив... Спустився на другий бік. Довго стояв, слухав. Невже  аблукав знову? Коли щось трісь! трісь... Заливай! Понизу, принюхуючись до  ліду, біг пес його старим слідом.

Григорій постояв тихенько, поки пес зник, а тоді пішов швидко в протилежний бік,  аме туди, звідки біг пес. “Це ж вона шукати послала”, — майнуло в голові.

Добре, що розминулись... Коли це — близько гомін. Зупинився. Завмер. Чути, як  ріщить вогонь, пахне димом. Чутно голоси.

Дівчина:

— Ясно — заблудив... — А в голосі така щирість, аж серце Григорієві тьохнуло.

Грицько:

— І таке! Цей заблуде!

Дід:

— Не скажи... Я он в сорок літ заблудив, я! І коло самісінької хати! Та й мало  е пропав.

Дівчина:

— Ходім, Грицьку, пошукаєм. Або стрельни, лишень, тож твій дружок, ти ж із ним  ак гомонів сьогодні...

Грицько:

— Та ти ж послала Заливая! Він знайде його і приведе, як арештанта.

Але дівчина дістала вінчестер і стрельнула.

— Ого! — це Григорій, спокійно ідучи кущами, ніби й не він. — Аж два зразу  пало! Хто це так стрельнув? Вийшов до вогню, а в руці два рябки. Всі  засміялись.

— Ми вже своїх ось поскубли, давай і твої сюди. Григорій сів з дідом скубти  добич.

— А де ж Заливай? — здивувалась Наталка.

— Який Заливай? Він же з вами був... Через хвилину прибіг Заливай і приніс у  убах Грицькову хустку. Дівчина намняла йому вуха, сміючись:

— Обдурили нас.

Потім байдуже взяла хустку і повісила на кущі:

— Од кого це наш мисливець так утікав, що й хустку загубив?

Григорій почервонів.

Поки обід варився, всі пороззувались, помили ноги, порозвішувавши ічаги, попрали  нучі — кожен свої — і теж порозвішували сушитись. Понапували коней і задали їм  івса. Почистили рушниці.

А по обіді якийсь час відпочивали.

— От бач, — ніби згадав дід щось, лежачи на в'юках та дивлячись угору. — Вас два

Грицьки, і нам треба якось вас так звати, щоб не плутати... Таке хоч нумеруй. Як  и ж зробити?..

Довго жартували, вигадували всякі нісенітниці, та нічого не могли вигадати.

Особливо смішив усіх Грицько, пропонуючи всілякі найнеможливіші назви. Мовчала  ільки Наталка, — сіла собі коло води на камені і, спершись спиною об дерево та  мочивши ноги в струмочок, дивилась задумано на хвильки, слухала, як плюскотить  ода, обминаючи перепону.

Кінець кінцем вирішили “чужого” називати Григорієм, а свого, як і перше, — Грицьком. Потім нав'ючили коні і рушили далі.

Надвечір, перейшовши величезну мар, вийшли на новий кряж, на становик і йшли  овго ним на північ. Йшли швидко, поспішали, щоб до смерку дійти до знайомого  жерела і там стати табором. Від довгої і швидкої ходи по сопках всі потомились.

Григорієві піт заливав очі, мучила спрага. І всіх так. Та ще по доброму обіді.

Повипивали всю воду в боклажках, а спрага не меншала. А тут ще почала надокучати  ошка: поїдом їсть. Наталка виявилась найхитрішою — нацупила свій шолом,  астебнула вуха — і байдуже, тільки плеще себе по носі. Одежину на ній ніякий  омар не прокусить. Та й звичні вони. Дід, той тільки відмахувався і йшов  опереду. Тепер він уже йшов попереду, бо смеркалось, і треба було знати дорогу.

Григорія ніби хто кропивою жалив, — він шалено тер то в однім місці, то в другім   відчував, як набігали пухирі. Уже їх було рясно. Ніби віспа вкрила лице,  уляло під пальцями. Проте він терпів героїчно. Коні важко дихали, натомлені,  михали ніздрями, відбиваючись від мошки.

Зустріч з Морозами

Сутінки спускалися швидко, ніби змагаючись із старим Сірком, щоб не дати йому  авидна дійти до зручного місця для ночівлі, не дати йому до темряви пройти  тановик і спуститися в якийсь розпадок, де б тік, такий бажаний для змучених  андрівників, благословенний струмочок чи ключ.

До ближчого такого розпадку було яких кілометрів з десять. Сірко квапився,  озвиваючи темп.

Але їм не судилося дістатися до такого благословенного комфорту.

На найбільшому розгоні Сіркова група нагло зупинилась. Сталась подія, що все  ерерішила по-своєму.

Назустріч, зайнявши стежку, таким же темпом рухалась інша група, теж далебі  оспішаючи пройти становик заким не споночіло і дійти на ніч до мешканевого  омфорту у вигляді розпадку з дзвінким струмочком кришталевої води, отої  азкової цілющої вологи, такої чудодійної і привабливої для змучених людей і  варин.

І ось, на самісінькій середині становика, на найвищій його точці, вони  устрілися...

То була надзвичайна подія. Такі події в цім безмежнім зеленім океані, в цій  ісовій безлюдній пустелі трапляються не часто. Але трапляються.

Попереду теж ішов дід з костуром і з берданою за плечима. А за ним черідка тяжко  ав'ючених коней, кілька людей і кілька собак. На однім коні — молодиця з  емовлям, сидячи по-жіночому упоперек сідла, на в'юках, і. тримаючи немовля на  рудях.

Межи кіньми, обхвиськуючи то одного, то другого гілкою, — босонога ставна  івчина, з обличчям розмальованим висхлими патьоками поту так, що й не розбереш

— чорнява вона чи білява.

Позаду — цибатий, чорновусий, ще молодий чолов'яга з почепленою навскоси грудей  винтівкою...

Зустріч була для тих і для тих великою несподіванкою. На повному темпі обидві  рупи зупинилися...

Перші привіталися і залементували собаки. А потім люди.

— Тпр-р-ру! — зарепетував Гриць, одурівши від здивування і радості. Впізнав  найомих. “Морози!!, їй-бо, Морози!..” — А бий тебе коза хвостом, як каже наш  ато! Куди це ти, кирпата, так спотикаєшся прудко? Агов!..

— А-а-а!.. До тебе, до тебе ж!.. Здоров — ха-ха-ха! — жених! А де це ти так  озігнався?! Чи не свататись?.. Вигуки. Сміх. Вибухи здивування і радості.

— М о р о з и!..

— С і р к и!..

Морози зустрілися з Сірками. Гора з горою не сходиться... А два роди — два  ревніх і славних роди навіть в такім океані, в таких безмежних нетрищах не  могли розминутися.

Григорій з величезним інтересом спостерігав сцену, таку несподівану і таку  езвичайну. Морози зустрілися а Сірками! І де?!.

Та, далебі, в цих загадкових і фантастичних нетрищах можна сподіватися і таких  ечей, а то ще й несподіваніших.

— Це Морози, — пояснив хапливо, в двох словах Гриць помежи скалозубством до  истроокої, замурзаної і гостроязикої дівчини. — Живуть на Голих Горах, у дідька  а запічку. Дід — батьків кум, а мій і Наталчин хрещений батько. А ото — зять,  ять-приймак... А ото — Ганна Морозівна, заміжня вже... А ото — Марійка, ба яка  остра, як швайка... І вже ми з рік не бачились, як на весіллі у Ганни гуляли,  а й досі...

— Агов, Марійко! Десь ти носом землю рила, що така замурзана?..

— Та на тебе ж глядячи!..

Діди, знявши шапки, урочисто чоломкались за тайожним, та й за козацьким звичаєм.

А їх випереджаючи, туди ж жінки, озвучуючи вечір дзвінкими поцілунками.

— От-такої!!. — це Гриць розпучливо. — Куди ти преш, Марійко, куди ти преш,  ілуватись, кирпата?!. Я ж ось!..

— Тю-тю-у... Ото ти такий?.. Ха-ха-ха!.. З отакими-о губами?!. Іди, там он моя  обила, ха-ха-ха!..

Босонога, розмальована потом дівчина, що виявилась веселою русявкою та ще й

Марійкою Морозівною, стрекотала, як сорока, закрутивши Наталкою. А очима — до  лопців. Надто витріщилась на того Григорія і зашепотіла щось до Наталки, аж-но  а її бринькнула по губах.

— Та поцілуйся, поцілуйся вже з ним, Марійко! — вмовля молодиця з немовлям, що  ї дівчата взялися зсаджувати з коня. Молода й вродлива, вона була сама ще як  івчина, спритна до жартів, до молодечого скалозубства. — Пожалій вже його, а то  ого завидки беруть, глянь-но на нього...

— Хай він сказиться. Ще покусає. Ба як ірже! Огиряка...

— Та то він так. Хвабриться. А сам ще зелений і нічого не тямить, і цілуватись,  абуть, не вміє. Ажи?.. Іди, дитино, я тебе навчу... — і зайшлася реготом зі  пантеличеного Гриця. — А ось з цим, — повела бровою до Григорія, — з цим би і я  оцілувалася... Це твій жених, Наталко, чи що? Ну й ну! Доп'яла, дівко... — і  орушить бровою до Григорія, сміється загонисте.

— Ганно, Ганнусю, — заяхидничав Гриць, — і чого це ти лізеш поперед Марійки? Що   тебе за очі завидющі, а руки загребущі? Не роби дівчаті збитків, а собі лиха  а й нам страху...

— То ото я така страшна?..

— Та ні. Тільки ж як ми поліземо до тебе цілуватися, то перше — Марійка піде та   втопиться, а друге...

— Ігі! Дурню!.. Хто з тобою таким губатим ще цілуватись буде...

— От бачиш. Вже затужила... Брешеш, кирпата, саме до отакого губатого тебе й  ордує...

Кпили. Реготали. Скалозубили. Підійшов і цибатий мовчазний зять до гурту.

А старий Мороз і старий Сірко, привітавшись з молодими, стояли собі на стежці,  омоніли, — про се, про те. Старі друзі, старі приятелі. Ще й родичі. У Мороза —

Сіркові хрещеники, а в Сірка — Морозові. Колись і примандрували разом в цей  рай. І довго жили разом у однім селі. Лише згодом розбрелись, розповзлись так,  о мало й бачились, — жили один од одного бозна й де. А тепер зустрілись,  аділи. Розпитували взаємно про життя-буття та й куди хто мандрує.

Морози їхали з Комсомольська навпростець, до дому. Там дочка Ганна у брата (у  таршого Морозенка, що десь там у лагері) в гостях була, забарилася та й маля  ам породила. Так оце їздили туди забирати її з шпиталю лагерного (“будь він  еладний, прости, Господи!”). Та й інші, свої мисливські справи залагоджували, —  оговір там мав старий Мороз з управлінням лагерів на доставку дикого м'яса; для  сього того начальства, либонь. “Пани м'яса хотять!” Ось так... Оце вже  вадцятий день мандрують Морози туди й звідти.

— Боже! Що ж то в тім світі робиться! — скрушно хитав Мороз головою,  озповідаючи про Комсомольськ — про те місто арештантів, — та й про всі  трахіття тамтешні.

Так гомоніли. А як похопилися, було вже поночі. Пізно мандрувати хоч туди, хоч  уди. Тож вирішили ночувати тут.

Там де спинилися, там і стали табором.

Розв'ючили коней, — навернули тюків велике півколо. Всередині розіклали велике  огнище. Диму такого напустили, що й не продихнеш. Порозвішували зброю й  муніцію на сучках. Нап'яли намета для молодиці з дитям на піч. І так стали  абором. Коні поприпинали поблизу, вкоротивши поводи, — хай постоять, заким їм  астися.

А тоді — мужики дістали саперні лопати і пішли добувати воду.

То була складна проблема тут, на такій височині, проблема майже не до  озв'язання, — проблема води. Ніякого струмка і ніякої іншої води поблизу не  уло. Вся надія на лопати.

Довго копали землю. Накопали кілька ямок метрів у півтора завглибшки, але води  е здобули. Спустили по десять потів, аж-но вся одежа поприлипала, як після  ощу, а води — гай-гай! Лише вогка земля. Плюнули і вернулися до табору. Може,  им часом набіжить. Думали так, але й самі в те не вірили.

Дівчата сиділи, порозкривавши роти, і облизували шерхлі губи, попалені спрагою.

Ті крапелини води, що ще були в одній із фляг, віддали матері, Ганні. Але і їй  е не зарадило.

Вмитися — то було нездійсненою мрією. Напитися — ще більшою мрією.

Перша хвиля піднесення спала. Спрага вбивала гумор, як посуха цвіт. Але що ж  оробиш? Треба терпіти. То і вирішили терпіти. Мовчки. А може ж, у тих ямках та  абіжить...

Гриць ще пробував жартувати, лежачи горічерева на землі:

— Діду Морозе!.. Віддайте мені Марійку, їй-бо! Нащо вона вам здалась така  ирпата? А я б...

— А візьми, візьми!.. Тільки що ж ти з нею робитимеш, синку?

— А я б мав собі де набійницю чіпляти — на ту кирпу.

— То бери, бери. Тільки ж ти не даси їй ради, бо вона, бачив, як брикається в  ене.

— Е, пусте! Вона он уже не брикається, бачите, як рота роззявила, як сорока в  нива... Агов, Марійко! Чи ти думаєш, що зараз дощ буде?..

— Тю, дурню! То ж я на тебе так задивилася!..

— Пробі! То ти на мене так рота роззявила?

— Грицю, Грицюню... — це Ганна благально. — І тобі буде добре, і нам буде добре,

— лови щастя, бо більше такого не буде, чуєш: за пляшку води віддаєм дівку, з  уками й з ногами. Ану ж... Бо як зараз не скористаєшся, то вже навіки парубком  ишишся. Кому ти такий незугарний потрібен!

Гриць сопів, лежачи горічерева, і так само сопів Григорій.

— Добре, — згоджувався Гриць, — зараз набіжить, там, у ямці. Тільки я ще  одумаю. Дорогувато, Ганнусю. За таку ціну я собі не кирпату дістану...

А Марійка і зовсім не була кирпата. Так, трі-ішечки. В дійсності ж вона мала  апрочуд гарний ніс на милому обличчі, — ніс з ромбиком нижче перенісся. Що ніс   неї гарний, вона знала про це, як знав і Гриць. Саме тому Гриць і допікав їй,  о в дитинстві вона таки була кирпата і тоді Гриць так її дражнив.

Вечеря нікому не йшла в голову. Не хотілось. Хотілось пить. Пи-и-ть!

Хлопці ходили кілька разів до ямок, але марно. Вертали ні з чим і знову лягали  ластом.

Найменше терпіли діди, вони собі покурювали та гомоніли. Найбільше терпіли  івчата. Та й хлопці.

Григорієві не було сили терпіти спрагу, як він не намагався. Багато випотів. Але  ерпів. Мовчки лежав за освітленим колом, притиснувшись грудьми до землі, поклав  олову на руки і, удаючи, що дрімає, дивився на все примруженими очима. Слухав,  к розмовляли діди, але не міг зосередитись слухом і думками... Думки, як  орвані хмаринки в небі на гарячому, степовому вітрі... Думав про різне...

Подивляв все, що відбулося за кілька хвилин... А ще подивляв витривалість  ідівську. Так ніби їм зовсім байдуже. Інші, здається, теж не особливо  ереймались нестачею. Нема, ну то й нема. Примирились.

Лише Наталка раз по раз облизувала набряклі губи, що з них нижня репнула  осередині. Але й тільки. Нагнувшись усміхненим лицем над немовлям, що лежало в  атері на колінах, бавилась з ним. Та ще Марійка дійсно розкрила уста, як галка   спеку.

Молодиця сиділа задумана, тримаючи дитинча. Була вона з ним до того хороша, що,  дається, отак би взяв та й намалював її. Отак як є. На цьому всьому тлі. І вже  им самим перевершив би все, що було досі сказано про Мадонну. А вона — тая

Мадонна з диких нетрищ — забула про весь світ і навіть грудей не затуляє,  оправди, божественних, — чи не соромиться, бо знає, що прекрасна, а чи забула  а хлопців. А чи глузує з них. А чи то спрагу хоче напоїти прохолодою ночі...

Немовля щось гулюкає до Наталки, а вона бринькає йому пальцем по губах...

Безподібний малюнок в яскраво осяяному колі на тлі чорної, дикої пущі.

За ватрою в нетрах було тихо і поночі, хоч в око стрель. Де-не-де вихвачувались:  упка листу... гілка... освітлений шмат стовбура...

Григорій мовчки встав і почав збирати боклажки, чужі й свої. Назбирав цілий  беремок.

— Куди це ти, чи не на торг, сину? — посміхнувся старий Сірко.

Григорій і собі посміхнувся:

— Та таке...

А Грицько витріщив очі:

— Ні, справді? Шо це ти надумав? А Григорій просто:

— Піду по воду.

— Тю-у!.. — Грицько аж схопився. — Чи ти не той?!. Та ти що? Бог з тобою!

— А чого ж? Тут води — можна Дніпрогес рухати, — і отак мучитись?! — Цеє кажучи,  іймав на собі Наталчин погляд і це ще дужче його під'юдило.

— Облиш, сину, — сказав старий Мороз. — Перетерпимо якось... Бо тут води нема й  лизько. А до того ще й ніч. По тайзі не ходять. Це не в огороді і не в городі.

Та Григорій не піддавався.

— А все-таки спробувати можна... — Подивився на Сірка, що сидів, посміхаючись в  уса, і нічого не говорив, почепив гвинтівку на шию і ступнув у темряву.

— Ну, то підожди й мене! — крикнув Грицько. Моментально назбирав пляшок штук із  'ять, в тім числі три великих, літрових, Марійчиних, почепив карабін на плечі:

— Нерпа! За мною!.. — І пірнув у темряву за Григорієм. Десь пошелестіли вниз по  рутому схилі.

— Самашедший — сплеснула руками Марійка. — їй-богу, самашедший!..

Аж Наталка засміялась. Цибатий зять підтримав Марійку:

— Чудне... Я такого ще не видав. — І скептично скривився, наче йшла мова справді  ро ненормального. Старий Мороз знизав плечима в тім же дусі. А старий Сірко  овчки пихкав люлькою і посміхався в вуса. “Авжеж не видав!” І тільки юна та  орнява мати з немовлям, ніби виголошуючи його думки; прорекла переконано, з  ирою надією, співчуттям, упертістю:

— Д і с т а н е!.. О, то, видать... — і покрутила головою, та, не дібравши більш  ідповідного слова, закінчила несподівано: — Ідол, видать!.. Тільки глянути на  ього...

Але то без найменшої нотки осуду, а навпаки, включаючи туди все захоплення і  адію на втишення пекельної спраги і злість на чоловіка...

— От теж... Макоцвітна... — буркнув цибатий зять Морозенко.

А хлопці — десь як у воду канули. Проглинула їх темрява, і ні слуху, ні духу.

Ані шелесне ніде, ані гукне...

Чекали. Ходили ще раз до ямок, — чи не набігла? Немає... А хлопці пішли і мов  апалися. Час минав тягуче і повільно. Година... Дві... Ні слуху, ні духу.

Збайдужілі, втомлені люди подумували, чи не вкладатися спати. Про вечерю не  аїкнувся ніхто.

Наталка поклала під голови сідло і лягла під рясним дубом. Лежала так і дивилась  риплющеними очима на вогонь. Біля неї ліг Заливай, поклав голову на лапи і теж  ивився на вогонь — пряв очима, як круглими люстерками.

Марійка вмостилася на в'юках горічерева.

Було пізно, та сон не брав нікого. Діди і цибатий зять сиділи коло вогню, зрідка  ерекидуючись словом. Спрага і втома і їм теж відбила охоту до розмови. Та вже,  алебі, і не спрага володіла думками кожного...

Молодиця тривожно позирала на всіх, але мовчала. Ачей вже перейшло за північ.

Втому заступила тривога.

Старий Мороз сердито сплюнув. Мало що трапляється в таких нетрищах та такої  лупої ночі!.. “Подуріли, прости, Господи!.. Ну й народ пішов!”

А старий Сірко сидів собі, без кінця попихкуючи люлькою, і дивився на вогонь  айдуже. Лише глянув на Мороза та:

— Еге ж!..

— А що то за один? — не переміг-таки цікавості зять, спитав нарешті, ніби  енароком, лежачи на череві та позираючи з-під насуплених брів на полум'я: — Що  о за чудак?.. Видать, не тайожний.

— А не тайожний, — згодився Сірко, постукуючи люлькою об поліняку та натоптуючи  ї помалу знов.

— А хто він?.. Чи не зять? А мабуть, що так!.. Десь за вогненним колом тихенько,  ле злісно пхикнуло. То Наталка, розсердившись, либонь.

— Ні, — пихнув Сірко, — не зять...

— Видать, нетутешній? — байдуже допитувався цибатий.

— А. нетутешній... — так само байдуже згоджувався дід.

— А хто ж він?..

Дід подивився на цибатого співбесідника, не повертаючи голови, і так само на  тарого Мороза, — подивився насмішкувато, помовчав, а тоді серйозно так,  езапеляційно:.

— Кревняк один... З центру...

— І партєльний, може? Тож, видать...

Сірко помовчав. Подовбав пальцем у люльці та:

— Ні... Бери вище! — подумав хвильку... І додав гордо і трохи заголосно, з  ритиском:

— Інженер, о!

— Овва!..

Зайшла павза. Цибатий відчепився, збитий з пантелику чутим не раз уже, але  авжди незрозумілим до кінця, грізним словом. Те чуже і таємниче, як чаклунське  амовлення, грізне своєю таємничістю слово всіх приголомшило.

А Сірко курив собі і навіть бровою не зморгнув. Не зморгнув навіть тоді, як  піймав на собі блиск здивованих і воднораз докірливо витріщених доччиних очей  відти, з-за світляного кола. А дівчина закусила репнуту губу і, зітхнувши  умно, одвернулась лицем до дуба, притислась зручно щокою до сідла. Спить. Не  пить. Лежить нерухомо.

Заливай враз нашорошився, підняв голову... Шось зашаруділо в темряві. Ближче.

Пес наструнчив вуха і загарчав. А потім спокійно поклав голову на місце. Інші  си, що були схопились на ноги, взяли з нього приклад, лише наставились на  тежку...

З темряви виринув Григорій і підійшов до вогню з гроном боклажок. Боклажки були  окрі, — вода з них капала, блискаючи проти вогню. Чуб у Григорія був теж  окрий, а обличчя спокійне.

Коли б він бачив, як подивилась на нього з темряви пара блискучих очей, його  ужу постать уздрівши. Старий Сірко позіхнув, ворухнув бровами:

— Купив, кажеш? Добре. — І спокійно та голосно:

— От бач. Твоя правда, Ганно!

Всі посхоплювались зачудовані. Так нібито запотіла з боклажок не звичайна вода,   ота казкова, цілюща, жива вода, що воскрешає мертвих.

Наталка підвелась із свого сідла: Григорій подав їй одну боклажку з водою. Другу  одав Ганні... Дівчина припала спраглими устами до бадьорливої вологи, а очима —  о Григорія, і хтозна, чим до чого дужче... Навіть забула на цей раз гордо  хикнути.

— А де ж Грицько?

— А я думав, що він тут уже. Та ми ж разом ішли і туди, і назад. А потім  асперечались. Він каже: лівіш, а я — правіш. Він уперся, і я уперся, і  ирішили, хай нас Бог розсудить, хто правий, хто як хоче, так хай і йде. І Нерпа   із ним... Отакої!..

Григорій знову чіпляє на шию гвинтівку, що був уже зняв, і наміряється йти  укати.

Аж тут назустріч із темряви Нерпа. За нею — Грицько. В руках лише дві великі  ляшки, а сам іде — регочеться. Почепив зброю на сук, сів на землю та аж за  ивіт береться.

— Та чого ти іржеш!?. А де ж пляшки? — це Марійка. Грицько махнув рукою в ліс:

— Піди позбираєш. Ха-ха-ха! Ну... Ну, знаєте, такого ідола ще, мабуть, і не  ачили, як оцей наш Григорій… Пішли. Темно, як у пеклі. Сюди поткнешся — лобом у  ерево, туди — ребрами в пень. А ногами ніяк не виплутаєшся. Ну, думаю, хай  рішки пройде, а там прохолоне — та й назад. А він преться десь попереду, все  низ, як ведмідь, тільки гілля тріщить. Нерпа боїться іти вперед, треться біля  іг, а він ломить... Коли це чую — шарах! Брязь-брязь, брязь! — Полетів через  олоду. А я дряпаюсь позаду — ноги потрапляють у розсипи, в щілини, — як гавкнеш  есподівано вниз — аж кості тріщать, зуби клацають. Тупцюємось. А все вперед  омалу. Я його не бачу, і він мене ні. Злість мене бере. Ну, думаю, ще трохи та   буде він проситися. Де там!

Наткнулись на скелю, — мацали, мацали, — ні туди, ні сюди. Зрадів я: от, кажу,  ема ходу.

А він попер убік десь, потріщав униз-таки. Боже, скільки ми разів падали! Тільки   чуєш — шарах! Трісь-трісь-трісь! Боклажки або гвинтівка бряжчать хіба ж так!

Там десь і пляшки всі, піди позбираєш, Марійко... Як тільки ми ший не позвертали  бо костей не поламали!.. Ідемо — а води все нема. У мене вже очі на лоба  иперло. І став я тоді проситись: “Ходім, — кажу, — назад, хай йому чорт! Так ми  ік ітимемо, а води не знайдемо і назад не вернемось”. А він сміється: “Дурний,

— каже, — не може ж цей схил тягтися аж до Японії. Найвища гора в світі яких  ісім-дев'ять кілометрів, а це горбки. Зараз буде дно, а на дні завжди вода”.

Пішли. Довго дерлись. Це вже кілометрів з чотири. Коли це чую спереду: “Ага! Ось  ут скоро”.

Зійшли на дно. А на дні так же видко, як і вгорі. Тільки бур'ян густіший та  рава, як очерет, вище голови така, що не продерешся, та купки. Лазимо,  потикаємось. Нема води. Потім набрели на ковбаню... Як ми туди не вшелепались!?

Коли це як не гуркне, як не затупотить якась сатана — і пішла тріщати. Нерпа  аскавчала та під ноги. Що то без товариства та в такій темряві! А воно, либонь,  едмедяра або вепр, а мо', й ще що... Попробували — а вода стояча та смердюча. Я  лиснув і виплював. Разом тобі і чай, і узвар. “Ходім назад”, — кажу. “Ні, ходім  алі”. — “Не піду”. — “Ну, сиди тут, хай тебе вова з'їсть”. — Постояв, послухав   пішов сам.

Коли це чую, скрикнув, а далі гомонить із кимось... Я прожогом туди, визволяти:  умаю, на яку сатану двоногу набрів. Останні пляшки мало не побив, падаючи.

Приходжу на голос і вже чую: вода плющить-дзюркотить, а Григорій бовтається в  ій. “З ким ти тут гомониш?” — питаю. А то сам із собою...

— Тпру, — спинив Григорій, лягаючи за вогненним колом. — Ти ліпше розкажи, як ти  оду Марійці ніс.

— Ха-ха! Ще, пак, туди я пляшок твоїх. Марійко, більше половини доніс.

Понапивались ми, понамочували голови, повмивались, відпочили і ще понапивались  ро запас. Ну, понабирали води. Оце, кажу, з двох Марійку напуватиму, щоб  ридобритися, а це — іншим... І ти скажи — мабуть, така твоя доля. Всі пляшки  вої потовк, падавши. Це у мене ребра днів зо три болітимуть. Але пляшки, що  ... Пропав твій посаг, дівко! Але за таку воду треба платити, от. Ну, так і  оповзли сюди. Я думав, що я йду вірніше, а він, виходить, як вовк...

— А от скажіть, тату, — звернувся Грицько по павзі до батька, — що воно за знак?

Нерпа ж добрий пес, а не йде вперед, хоч ти вбий. Як хто наврочив.

Батько, позіхнувши, скептично:

— Де ж ти бачив, щоб хоч який собака такої ночі та в таких нетрях сам ходив? Тут  уху звіриного багато! Звір уночі бачить добре, а собака кепсько.

— А ми з Григорієм зовсім нічого не бачимо, а кілометрів з вісім відчухрали.

Поки Грицько розповідав, Наталка з Марійкою почепили казанки і чайник над вогнем   заходились готувати вечерю. Всі ожили. Заворушились. Загомоніли. Морози  істали спирту, оселедців, копченого сала. Сірки теж не лишились позаду,  озтрясаючії сакви.

І ось на розстеленім брезенті опівночі забенкетували Сірки з Морозами. Загуляли  а всіма звичаями-обичаями. Пили за тих, що тут, пили за тих, що дома, — за  тару Морозиху з Сірчихою. “Хай брикають!” Пили за тих, що померли: “Хай  арствують!”, “Земля їм пером...” І за тих, що ще не народилися, але неодмінно  ародяться... “З такими от дівчатами та й з такими соколами-хлопцями!..” Пили за  сіх... За щасливу дорогу вперед і за щасливий поворот назад. Пили. Примовляли.

Пригублювали... Ганна пригублювала до Григорія, рухаючи бровою. А Наталка  ригублювала до старого Мороза, прикусюючи репнуту губу, бо не могла дзвінко  ареготатись...

Весело пили, за традицією, за козацьким звичаєм... І орудували ножами за  трілецьким, мисливським звичаєм — кожен своїм, — краяли, кромсали м'ясо, хліб,  ибу... І орудували щелепами так, як тільки в тайзі можуть орудувати при вовчих  убах і при вовчому, хижому апетитові... їли — не їли, молотили, стирали все, як  а жорнах...

Григорій сидів насупроти Ганни, що так лукаво ворушила бровою, і, дивлячись на  ї знаменитий, такий типовий полтавецькнй профіль в золотих арабесках полум'я,  лухав примовок, приговірок і ніяк не міг відпекатись від вражіння, що це вже з  им було десь. Та й знов, либонь, відбувається там, десь в надворсклянському  узі а чи на Пслі. Десь на гулянці Троєцькими святими — це вони “кашу варять”...

Порскають коні, хрумкаючи на пасовиську... Зараз ось задирчить деркач, віщуючи  анок, зійде сонце, і вони, запрігши коні, рушать додому...

Ватра палахкотить, мечучи іскри вгору. На освітлених деревах, що обступили  івколом, розвішана зброя — гвинтівки, вінчестери, набійниці... рюкзаки...  інокль... На землі розкидані сідла, саперні лопати, в'юки... Лежать і никають  островухі, страшні вовчури... Напнуто військовий намет...

Ні, це не в Слобожанському лузі! Це зовсім на другім кінці землі... А люди — ті  амі. І не ті самі. Такі й не такі. Всім такі, лише одним не такі, — поглядом,  иттєвим тембром, іншою якістю. Ці — суворі і загартовані. Безжалісні стрільці,  еселі і безпощадні звіролови, мускулясті диктатори в цій зеленій, первісній  ержаві, хижі і горді завойовники цієї, ще не загнузданої стихії. Життя геть  ипекло з них сантимептальні риси і вайлувату ліниву млявість, насталивши їх,  игартувавши в безперервнім змаганні за своє існування...

По вечері молоді поснули, де хто впав.

Лише діди, запаливши люльки, сиділи ще і гомоніли собі коло вогню. І цибатий  ять з ними.

Григорій одійшов і ліг у темряві на мішки. Був дуже втомлений. Та не міг  аснути.

Старий Мороз розповідав про Комсомольськ. Спершу Григорій не дослухався туди, бо  ув серцем деінде, — там, під рясним дубом. Воно, те серце, підійшло туди  ишком, навшпиньки і стало в головах у тієї насмішкуватої, мов заворожене, не в  илі ані ступити далі, ані піти геть... Чув шелест там. Уявляв голову, покладену  а тверде сідло, але не міг уявити обличчя — заплющила чи не заплющила очі?

Либонь, спить собі... Хай спить...

А діди тихо бубоніли. І лише помалу дійшов до Григорія жаский зміст тієї  озмови, полохаючи сон, що почав був підкрадатись. Старий Мороз розповідав про  істо каторги, про пекло новітніх канальських робіт, вигачуване костями  країнськими, — про Комсомольськ. Це вони туди їздили... Та й раніше, відколи  ільки почато там рити перші кар'єри в дикій пущі, теж там бували. Часто.

Контракти з “Бамлагом” на м'ясо мали... І багато чого бачили... Бодай не діждати  іколи. Ге, надивились вони та й наслухались... А тепер і син рідний там...

І розгортав старий Мороз страхітливі картини, підглядені образки жаскої,  аторжанської епопеї...

Про колони виснажених арештантів на лютім морозі... Про безліч стероризованого,  а повільну смерть приреченого люду, а надто про силу-силенну “своїх людей” —  емляків з далекої тієї України нещасливої... Про голод і цингу... Про  адлюдські терпіння і труд каторжний, а надто взимку, при 50-ступневому морозі  апівголих, напівбосих людей, чесних трударів — полтавських, та  атеринославських, та херсонських “куркулів”, “державних злодіїв”, суджених “за  олоски”, та й всяких “ворогів” — вчених, вчителів, селян і робітників,  бородатих дідів і таких же бородатих юнаків, що й не розбереш, скільки людині  іку... Про жорстоку смерть без похоронів, як худоби, — смерть від знущання,  олоду, пошестей і журби... Про здичавілих собак, що тягають мерзлі людські  олови і руки межи бараками... Про чуті арештантські пісні і тугу без слів (бо  авно виплакані)... Про неймовірні самогубства...

Григорій слухав, зціпивши зуби, понуро, і сон тікав від нього. Він до болю чітко  являв ті арештантські колони і цілу ту, колосальних маштабів, арештантську  рагедію, цілу ту пекельну епопею того прославленого Комсомольська... А в уяві  ринало пережите самим... Брязки тюремних затворів... Зойки мордованих...

Етапи...

По тілу виступав холодний піт, як від пропасниці. Напнуті нерви бриніли, так, як  ринить часом дріт восени на стовпах серед понурого степу, — тоскно, тривожно. А  ід Мороз бубонів...

Він ще розповідав і про те, як останні місяці почало вже те “НеКеВеДе”  обиратись і в тайгу. Про “розкуркулювання” та обеззброєння старовірів. Про  исилку десь цілого селища старовірського. Про арешти, яких досі не чувати було.

Про закон щодо зброї, про заборону користатись нею та її тримати її без дозволу  пеціального...

І кляв на чому світ стоїть. Аж зять цикнув і показав очима туди десь, де лежав

Григорій. Сірко, димлячи люлькою, махнув рукою, мовляв: “Не бійся, дурню, то  вій чоловік, то інженер”. А Мороз кляв:

— Зброї їм!.. Хазяї теж!.. Та ми вік тут прожили, їх не бачили, та й їх не  итали. Де вони були тоді, як тут і нога людська, християнська не ступала, га?!.

Іроди!.., — І хитав головою скрушно. І зітхав:

— Пропав світ! Не дадуть віку спокійно дожити. Ой, не дадуть...

А цибатий понуро:

— Трясця їхній матері! Ще не в одного очі на лоба вилізуть... То ще  одивимось... — Та й розповідав про те, як у них, на Голих Горах, брали братів

Кирпиченків. П'ять років пошукували і не могли дати ради. А вони вчотирьох мали

“штаб” там, де сам дідько не дістанеться. І цілий “цехавуз” зброї та припасів  сяких... Аж поки їх не вистежили та не оточили... Це минулої зими. Три дні  илися... Але не взяли ні одного. Билися, як на “пазиції”... А тоді Кирпиченки з  оєм перейшли в Китай...

У Григорія все переплуталось в голові... Лише одно не могло заплутатись ніде та   загубитись — гостре відчуття, що доля його не відстає від нього. Що то вона  енеться за ним. Вона вже давно тут. Чигає та й готовить йому й на цій землі  сякі несподіванки...

І так, ніби хто зрушив шар попелу над купою пригаслого жару, звільнив його та й  очав роздмухувати той пекельний, всепожирающий вогонь в його серці, що тут був  ритух в цім едемі зеленім, — вогонь всесокрушающего, але... і безсильного  ніву. Отого гніву, що стискав п'ястуки до хруску і змушував серце скиглити, як  ала дитина, ні, як в'язень на тортурах, якому насіли на руки й на ноги і  аткнули уста ганчіркою...

Так лежав Григорій і думав свої думи. А вони — то летіли вихором, то пливли, як  орні, понурі хмари... Пливли по опаловому небі над тривожною землею... над  'ятежною землею... Освітлювані мовчазними загравами... Пливли...

Так незчувся, коли й заснув. Сон таки взяв своє, налігши всією силою.

А як розплющив очі — вже світало. Ватра давно погасла. Стояла тиша. Лише  орскали коні.

Тихенько повернув голову... Під столітнім дубом лицем угору лежала Наталка. В  оловах сідло. Дівчина лежала нерухомо і дивилась широко розплющеними очима  росто себе вгору і лише зрідка кліпала — з віт падала роса.

* * *

Ще сонечко не позолотило вершини найвищих дерев, як Сірки розпрощалися з

Морозами. Швидко зібрались і рушили, кожен за своїм маршрутом. Морози пішли на  івдень, Сірки — на північ. Квапились кожен по своє. Люди нетрищ такі ж  іловиті, як і всі інші.

На місці залишилась тільки купа попелу і велика, випечена навколо, чорна пляма  аборового попелища. Як пам'ятка. І буде та пляма довго чорніти, — місяці, а то   роки. Хтось, ідучи, зупиниться над нею задумливо, а то й стане табором і ще  аз розкладе на ній вогнище, але ніколи не вгадає, ніколи не вичитає з тієї  лями точної її біографії: як саме, з чиєї волі та й з якої пригоди вона постала   що тут відбувалось, і що тут говорилось та й що думалось. Ні, не вичитає  іколи, що це тут зустрілися були Сірки з Морозами. А вже зовсім но вгадає, що  ув тут і такий — нащадок славного роду — закинений з далекої-далекої землі  имерною долею. Кидав тут у вогонь гілляччя, лежав тут горічерева і так багато  а коротку ніч передумав.

Та пляма лишилась сама по собі, і ніхто на неї навіть не оглянувся, відходячи.

Хіба лише Григорій, та й то більше пильнуючи, чи не забули чого, аніж з  озмислу. Всі були невиспані, але бадьорі, лише мовчазні. В ранковім повітрі  уло холоднувато, і той холодок ранковий бадьорив, змушуючи людей і тварин  ухатись шпарко. Але не тільки це підганяло. Поки не припекло сонце та поки не  іднялися на крила паутині армії, кожен квапився пройти якнайбільше. А там можна  уде добре виспатись на привалі.

Сірко знов ішов позаду, замикаючи процесію, а Гриць з Григорієм попереду.

В однім місці хлопці бачили смішну річ... Вже сонечко підбилося вгору і  озіклало золоті плями, як шовкові хустки, на галявинах, на стежці, на каменях.

Хлопці йшли далеко попереду, як раптом натрапили на велику гадюку, що лежала на  тежці. Сіра, з чорними плямами, лежала вона на золотій латці сонячній і грілася  обі. Зачувши кроки, враз широко розкрила пащу. Але не підняла голови до хлопців

— до небезпеки, як то гадюки завжди роблять, а поклала її на землю. Хлопці  дивувалися. Але ще більше здивувалися, коли побачили, як в ту розкриту пащу,  ов у нору, почали шмигати манюсінькі гадючата, рятуючись від небезпеки. Такі  анюсінькі — завбільшки з циганську голку.

Хлопці почали реготатись. А гадюка, закривши пащу за останнім гадючам, гайнула в  раву і щезла в кам'яних розсипах з блискавичною швидкістю.

— Марш-марш! дітки...

Старий Сірко квапив. Йшли без зупинки. Налягали, поки не припекло. Йшли  тановиками вздовж, спускались впоперек і переходили паді, потопаючи в росяних  равах і бур'янах, підіймалися на інший становик...

І не було тим нетрам кінця-краю, і не було, здавалось, краю тій дорозі, тим  андрам до тієї загадкової паді Голубої.

Перепочивши і поснідавши та трохи поспавши, знову рушили. Далі. Все далі і все  а одному місці — зі становика на становик, а тоді в долину і наче назад на той  амий становик. Йшли по високих хребтах та по глибоких проваллях і темних  щелинах, — раз сонце зліва, раз справа, а раз зовсім померкало десь за  ервісним пралісом. І такий він був темний та вогкий, що навіть паута в нім не  уло. Такими ущелинами приємно було йти. Хоч би й всю дорогу!..

Кілька разів переходили марі, — люди й коні йшли обережно перше провіреною  тежкою, майже слід в слід, пильнуючи, щоб не оступитися. Один необережний крок

— і клопоту не обберешся, якщо не втопишся раніше, аніж тебе вирятують.

Стежка, що була перші дні така добре втоптана, помалу зійшла нанівець. Згодом і  овсім пропала. Йшли, далебі, навпростець. А хідня навпростець — дуже важка тут.

Перемагаючії великі труднощі, посувалися дуже поволі. Але посувалися. Тепер уже  тарий Сірко йшов попереду. Тільки він один міг вивести з цього зеленого хаосу і  овести туди, куди треба.

По якімсь часі натрапили на нову, добру стежку і, перепочивши, пішли, як раніше.

Швидким, бадьорим темпом...

До Голубої паді дійшли третього дня під обід. Заким дійшли, ще раз ночували на  тежці, але вже біля води, у вершині річки Мухень. Власне, ніякої річки там і не  уло, ще так лишень, річечка чи джерело. Але мальовниче. Падала та річечка  трімким водоспадом серед надзвичайних у своїй первісній красі урвищ і  уміла-шуміла. Їх, таких водоспадів, безліч по нетрях.

Тут і отаборились. Розіклали величезну ватру. А що тут мошка не давала жити —  той клятий гнус, та й комарі, — то понапинали ще й накомарники — такі наметики  аленькі для кожного окремо, від комарів. Позалазили туди, кожен у свій,  опідгортали поли під себе і так лежачи, невидні, гомоніли.

Глянути збоку — чудно: горить вогонь, лежать собаки і гомонять люди, але людей  ема. Лише чотири білі куреники.

Діалог під на комaрниками

Тут, власне, і відбувалися справжні хрестини Григорієві, і то в такий  ригінальний спосіб. Дідів голос з-під накомарника:

— Наталко! А де ти діла вухналі, дочко? Либонь же ти їх ховала...

Наталчин голос:

— Ні, то ж Грицько, тату.

— Ага!!. — це Грицьків голос з-під куреника, тріумфуючи; — От тепер угадай,  отрий з нас! Сірків голос:

— Котрий, дочко?

— Та... — і із смішинкою: — “Інженер” же, чи що. Під Григорієвим куреником  дивоване:

— О!?.

Сірків голос:

— Що ти верзеш там, мала?..

— Хіба то я верзу, тату?! Ви ж учора хвалились Морозам: “І н ж е н е р”, мов...

Сірків голос ніяково:

— А-а-а... — а далі, розсердившись та й посміхаючись воднораз: — От дурна  орока...

Під Григорієвим куреником сміх.

Дід:

— Чого ти смієшся, сину? Що дід такий дурний? Таке, бач, трапилось...

Наталка сердито:

— То він, тату, сміється од радості, що потрапив в такі великі пани.

— Ні... — озвався Григорій серйозно: — Я сміюся... Сміюся я, батьку, що ви таки,  абуть, угадали...

— Як то!?!

— А так... Я таки справді інженер. — О!!. — аж виліз дід з-під куреника. — А ви  ажете — дід дурний! Го-го!.. — але не бачачи нікого зі співбесідників і  аатакований гнусом, заліз під куреник знову: — А ви кажете, дід дурний.. (Не  нати чому саме, але старий Сірко радів надзвичайно). — Бач, воно ж зразу видно,  о щось не так, то пак... І по якій же ти, сину, часті?..

Павза.

— Авіаконструктор, — нарешті почулося з-під Григорієвого куреника, не то з  ітханням, не то з нерішучістю. “Чи сказать, чи не сказать?”

Незрозуміле і несподіване слово спричинило мовчанку. Чути, як гула мошкара.

Нарешті Наталчин голос, вагаючись, але не в силі перемогти зацікавлення і  дивовання тим чудним словом:

— А що то таке — авіа... Як-як пак?.. Ага — кон-н-стр-рук-тор?! Чи так? Боже,  зик можна звихнути! — а сама десь далебі аж почервоніла, що така “дурна”.

— Так, — підбадьорив Григорій і пояснив: — Авіаконструктор — інженер, що вигадує   будує літаки.

— Боже ж мій! То чого ж ти мовчав?! — захвилювався Гриць. — То ти й літати  вмієш!?.

— Вмію, Грицю. — Павза. А далі, ухиляючись від розмови, насмішкувато, кепкуючи з  амого себе: — Ось бач аж куди залетів...

Старий Сірко закректав, збагнув, що хлопцеві щось не теє.. Щоб урвати розмову,  ід виголосив як резолюцію:

— Здорово! їй-бо, здорово!!. Хотів раз дід збрехати — і не вдалось! — всі  асміялись. — Ну, гаразд, синку, раз уже так, що моя вигадка вийшла на правду,  о ми тебе так і зватимем — інженером. Добре?

Резолюція була ухвалена одностайно. Титул всім сподобався, за винятком хіба  амого Григорія, але його не питали, — він мусів підкоритись для загального  обра, “інакше буде плутанина”.

— Інженер... інженер... — повторила Наталка кілька разів про себе, щоб не  абути. — Заливай!!. — їй, певно, хотілось пожартувати а чи ввести в курс справи  ірного свого друга, але роздумалась. — Ні, нехай завтра... То, брат, для тебе  яжка річ, — промовила дрімливо до камарада, що підбіг до куреника і стояв,  оркаючи лапою одстовбурчене ворухливе полотнище.

А інженер, тобто Григорій, лежав під куреником горілиць, і зажмуривши очі,  ослухався до ноток в тім голосі. “Кепкує дівчисько. Сорока.

Кон-стр-рукт-тор”... — І посміхався, як вона розгублено тягла те слово, що “язик  ожна звихнути”. А ще посміхався на думку: “А що якби це дівчисько та отак узяв   переніс в той інший світ, — в світ лабораторій, наукових кабінетів, в  рохітняву заводу... в рев моторів... в мерехтіння пропелерів... в шум тисяч  ітаків у повітрі... Тільки уявити її здивування! А то ще й піднести її ген і  амчати у небо за хмари... за хмари...”

В вуха гула мошкара. Вже в накомарнику їла поїдом. Оце серед гудіння зовні  ідокремлюється тонюпький голосок, гострий, як шило: “Дзі-і-інь... Дззі-і-нь...”

Ближче, ближче. Вже в'ється над носом а чи біля вуха. Манюньке, а викликає  ривогу, мов велетенський літак. Мотор гуде зі дзвоном: “Дззі-і-і...”

І враз пропелер встромлюється в шкіру!.. Сатана! Де вона знаходить дірку в  овісінькім накомарнику!?!

Дід не витримав перший, а з ним і Наталка, — вискочили з-під накомарників:

— Інженере!.. Грицьку!.. Вечеряти!!.

Ось так, власне, відбувалися христини. Відтоді Григорія здебільша звано

“інженером” і тільки зрідка Григорієм.

Надь Голуба

Другого дня к обіду, після, здавалось, безконечних спусків та петляння по  тановиках, прийшли, нарешті, на Голубу.

Під сопкою, над широченькою, бистрою річечкою стояла споруда — комора не комора,  ата, крита берестою (березовою корою). Двоє вікон дивились на широку і,  давалось, безкраю, справді голубу улоговину, що йшла десь униз і ген аж під  иньо-фіалковим пасмом повертала вправо. І голубіла-голубіла. Коні заіржали,  іби прибули додому. Собаки пішли по нишпорках. А падь голубіла, заллята сонцем,  рійна і приваблива віддаля, як замріяна дівчина. Вона була вкрита морем лісу,  ле де-не-де лисіли плями — галявини лук. Просто перед хатою, по той бік річки,  хили сопок та берег річки також були покриті буйною травою. Лиш, де-не-де по  раві стирчали похило і просто голі стовбури, а подекуди чорні ожуги.

Хата з ґанком і прибудовою. Коло хати стіжок торішнього сіна, окремо дашок на  товпчиках і конов'язь. Під хатою лежала перевернута догори дном байда.

— Ось ми й дома! Тпру! Агов! Хазяїн дома?

У відповідь з-під байди вискочив хвостатий звірок, з добру кішку, і з усіх ніг  инувся навтьоки.

— Харза! Ха-ха-ха! Держи її! Та постривай, щось скажу!..

Але харза не стала “стривати”, мчала, як помело. Собаки з лящанням подались  авздогін, та харзу мов вітром піддало — метнулась на дерево і подалась верхами.

Собаки, задоволені, що так добре налякали непроханого сторожа, повернулись  азад.

Тут уже мисливці розташувались, як дома, бо таки це й була справжня їхня  оспода. В хаті була добра селянська піч, складена з дикого каменю, дощана  ідлога, широкий піл.

Перепочили, і закипіла робота. За годину навели такий лад, немов тут увесь час  или. Помили, почистили, упорядкували все. В вікнах уже стояли квіти.

Пишні, різнобарвні, яскраві дикунки. Це вже Наталка. Поки хлопці порались з  'юками, вона збігала за річку, на луку. Пишні саранки, дикі ромашки, і мак,  'юнки, І плакун, і ще, й ще — всі, які трапились, прибули гості.

Зброю і весь вантаж склали до комірчини, а звідти повикочували великі кадовби.

Грубі й дебелі, вони порозсихались без діла, їх виставили до річки і поналивали  одою.

З того, що в комірчині був деякий бондарський струмент, Григорій виснував, що  адовби ці роблено тут на місці. Але його здивувало не це, а те, що такий цінний  трумент, та й інші ще цінніші речі, які тут були, як от поперечна пилка, колій,  ідра, великий вмазаний казан надворі, та й байда, — так тут лежали і ніхто їх  е забрав. І вікна цілі — ніхто їх не повибивав, і піч не зруйнована, хоч хата й  е заперта була. Диво дивнеє, як на європейця. Він про це сказав.

Старий Сірко своєю чергою здивувався:

— А як же інакше? Ще що вигадай курям на сміх! Е, синку, тут такий закон, закон  еписаний. Тут раніше було хоч рушницю залиши у шатрі, хоч хутрину, хоч що хоч,

— лежатиме місяць — ніхто не візьме. Бувало, й зайде хто, — переспить чи дощ  еребуде та й піде. Було... Та й тепер ще, слава Богу, поки без великих змін.

Так же колись і на Україні було... Чи, мо', й тепер?..

— Авжеж, там із шатром занесуть, з живого шапку знімуть, а то й з головою разом.

— Он як! Дійшли науки, значить!

Затопили піч — перевірили, чи не завалилась де.

А впоравшись з усім, старий заходився надворі варити обід. Наталка повела коні,   хлопці пішли десь “на широке” купатись.

А теє “широке” — велике бурхливе плесо під водоспадом. Водоспад же — хоч під

Дніпрогес. З триметрової височини стрімголов падала прозора стіна. Вода гнала  аввипередки, аж наче зі сміхом. Дійшовши до низу, вона кипіла і гула, а далі  озходилась на всі брки, поспішаючи десь до нової, чергової такої забавки.

Хлопці пірнали, дуріли. Вода була холодна, і це було приємно.

— Оцей водоспад, знаєш, як зветься — спитав Грицько. — Ніколи не вгадаєш...

— Дивлячись, хто давав назву. Ну, скажем… який-небудь Анюй або Улахеза, якщо  рестили китайці, або ще водоспад імені Дерибаса, як по-новому.

— Ні, не так! Він зветься Дівчина. Чомусь усі мисливці так звуть. А гарно?

— Гарно.

А сам подумав: “Дійсно. Грайливий і сердитий, буйний і лагідний, ніжний і  вабливий у своїй дикій красі... Ще б добавити: “дівчина Наталка”.

— Є така байка, — розповідав Грицько, — тілький хто її вигадав, не знати. От:  ула дівчина удегейка, красуня. мавочка. І любила одного чужинця. Любила —  овчала, нічого не сказала. А як він пішов десь геть і не вернувся, вона пішла в  іс і, заплакавши, впала навколішки, свого Бога благала, щоб завернув. І ждала,   плакала... Та так і лишилась ждати далі. Та її став тоді на цім місці водоспад  цей. Дівчина тужить, все плаче... Так розповідають. Брешуть, звичайно?

Григорієві було шкода руйнувати прекрасну легенду, і він промовчав. Потім  ідтримав:

— Чому ж! Мабуть, правда.

Коли повернулись, обід був готовий. Дід із Наталкою теж після купання посвіжіли   в доброму настрої чекали їх.

— Сьогодні вже шабаш, — оголосив дід по обіді. — До завтра — свято. А завтра  ідемо на розглядини.

Хлопці ходили ще до річки вкосити трави і носили її оберемками, щоб вистачило  оням на ніч.

Наталка блукала з Заливаєм і з біноклем, — все кудись видивлялась. То стояла в  гущавині і дивилась, як хлопці косять, то цілу годину спостерігала вивірку, а то  ивилась у воду, лігши на березі, — дивилася пильно туди в бінокль, ніби там  тозна й що побачила. В біноклі мерехтіла веселка. Заливай насторожено дивився  еж у воду, лежачи поруч і нашорошивши вуха. Аж Наталка засміялась і турнула  ого в річку. Потім вони бігали разом наввипередки по урвищах, стрибали через  аміння, ловили колонка, якого застукали на голім березі коло річки. Довго  трибали за ним. А він, як в'юн, рятувався героїчно. А вже як загнали його на  ерево і він, почепившись на гладкому стовбурі метрів за два від землі, жалібно   перелякано дивився вниз у страшну Заливаєву пащу, як уже лишилося його тільки  зяти, Наталка враз одкликала пса:

— Ходім! Нехай утікає. От налякали ми його, га! Хай попадеться нам узимку, як  уде багатий.

На нічліг хлопці влаштували собі окрему квартиру під стіжком, бо ж “у хаті  ушно, інше діло стіжок”. Це мала бути їхня домівка.

Коні на ніч поставили біля конов'язя.

Пантовка

Другого дня, як сонце оббило трохи росу і як “увесь звір, мовляв старий Сірко,  же заднював”, посідлали коней і всі четверо виїхали на оглядини. Перед тим  ильно помили коней від решток дьогтю, почистились самі. Григорій хотів  аквацювати ічаги дьогтем, але Наталка суворо заборонила, а батько пояснив:

— Звір полохається. Треба, щоб поменше непевних запахів. Це ж пантівка, дітки.

Не зіпсуйте каші! Особливо звір чуйний до запахів людини та запаху пороху.

Через те пильно почистили зброю і не пішки пішли, а поїхали верхи, щоб не “слідити”.

Собак залишили вдома, поприв'язувавши. Їх не для цього полювання взято сюди.

Григорій хвилювався, як справжній мисливець, та ще перед таким невідомим  полюванням. Проте полювання вдень ніякого не було. Вони в дорозі виполохали  війко вепрів. Іншим часом жоден би не втік, а зараз ніхто й не здумав зняти  ушницю, навіть не тюкнув. Потім бачили сохатого, що по шию стояв у воді. Старий

Сірко зупинив копя в гущавині, і всі також. Почекали, поки сохатий десь пішов  обі. Сірко промурмотів:

— Вражої мами, шляєшся тут, спав би...

Так проїхали кілометрів з вісім, здебільша мовчки. І приїхали на солонець.

Спершу оддалік довго оглядав його старий Сірко в бінокль, а переконавшись, що  ічого тім нема, куди вів дивився (а дивився десь просто себе на широку  сно-зелену галявину), поїхали.

Солонець, як побачив Григорій, — це низове узбіччя голої сопки, подекуди покрите  уйною травою, а як де — мочарами. Вгорі непрохідні нетрі, а внкзу схил  ереходив у болотяну низину, там текла річка, утикана камінням. Далі простяглась  езконечна мар, а на марі голі стовбури, як щогли потоплених кораблів. Всі вони  бсмалені, — чорні ожуги над чистою ясною зеленню.

На самий солонець не виїздили, оглядали його по черзі в бінокль. Перший оглянув  атько і задоволене повів бровами.

— Ось глянь он туди, — шепнув Григорієві, подаючи бінокль.

Григорій побачив серед зелені в кількох місцях чорну землю, повигрібану,  отоптану. Згадав Грицькову розповідь:

— Ото звір їсть ту землю.

Потім батько показав йому в другий бік. Григорій довго дивився і нічого не  ачив, а нарешті помітив збоку, недалеко від чорних плям, але між кущами і  ітроломом, що громадились нижче і сходили аж до річки, якийсь горбик, зарослий  равою і бур'яном, і скорше здогадався, аніж роздивився, що то ж ота халупка,  асідка.

Так вони оглядали хвилин десять. Потім старий десь поїхав сам.

— Подивитись, звідки звір заходить, — пояснив Грицько.

Повернувся батько задоволений. Потім їхали довго річкою вбрід і оглянули другий  олонець, кілометрів за три далі; оглянули так само оддалік і так само батько  здив сам ще. А вже по тому повернулись назад, так само тихо.

Лише аж близько табору старий підбив наслідки огляду.

— Мабуть, таки ми недарма приїхали. Це, мабуть, ти, козаче (до Григорія),  асливий такий. Дай Боже!

Дома метали жереб, кому починати пантовку, кому першому йти на цю ніч. Чи  атькові з Григорієм, чи Наталці з Грицьком. Так вони завжди робили, вірячи в  астя, в Провидіння, в “фарт”, — це було традицією. Жереб випав батькові з

Григорієм.

Як сонце похилило на захід, Григорій з батьком вирядились і пішли, захопивши  інокль, сітки проти мошки, сокиру й зброю. Рушаючи, батько зняв кашкета і  ерехрестився.

Перші кілометри батько читав новакові “інструкцію” щодо пантовки.

...Сидіти тихо, хоч би навіть блохи з'їли зовсім. Не чхати, не кашляти — і  ншого нічого не робити, хоч би й цілу ніч довелось... дивитись у віконечко, не  пускаючи очей з солонця, дивитись обома. Стріляти йому, цебто Григорієві,  ершому. Без заперечень! Перевірити щастя.

Але стріляти тоді, коли він йому натисне тихенько ногу. Одні звірі будуть  езрогі — то самиці, боронь Боже, стрелити, бо тоді пропаде солонець. Тоді вже  коро не буде діла, як закривавиш місце. Будуть і рогаті — але то можуть бути не  зюбри, а сохаті або цапи. Стріляти ж лише самця-ізюбра, і то в которого  ідходящі панти, отакі й отакі...

А як сонечко спускалось за кряж, вони вже сиділи в халупі, заправили заздалегідь  інчестер та гвинтівку і поклали у дві маленькі амбразури, нерівної форми  іконечка, продовгі впоперек. Це щоб потім не клацати.

Вечоріло швидко, як взагалі в горах та в нетрях. Не встигло сонечко зникнути, як  же посутеніло та запала темрява.

Григорій дивився ліворуч на сизі кряжі під червоним колом, пересновані червоним  авутинням променів, і думка мимохіть поверталась назад, до табору.

В малесенькій тісній халупці було вогко і трохи душно. Почали докучати комарі і  рібнюсінька мошка. Понадівали сітки, але це мало рятувало. Тонесеньке дзижчання  вичайно починалось зокола, а потім залазило всередину і несподівано пекло  олючим уколом. Гнус їв поїдом. Але Григорій терпів мовчки. Вони сиділи на  ручних пеньках і, не прихиляючись до віконечок, мовчки дивились прямо на  олонець, на бліду латку неба. Час тягнувся мляво, без краю. Та далі хвилини  обігли жвавіше, з дзвоном у вухах.

В нетрях почався рух. Трісне гілка, зашарудить лист. Час плине вже, як кров у  исках, відбиваючи шалений ритм. Григорій тримав гвинтівку, вдивлявся напружено   темряву і нічого не бачив. Кожну хвилину чекав, що дід натисне ногу... Ось!

Вийшли! На блідім тлі неба попливли тіні, стали, задравши голови. Чути, як  михтять ніздрями.

Але дід сидів нерухомо і дивився в бінокль. Чи й він так хвилюється? Григорій  нав, що в нього вінчестер напоготові. Навіть рука на руків'ї. У нього  рекрасний цейсівський бінокль, наведений ще завидна як слід, і він тепер лише  обить маленькі поправки одним пальцем.

Потім вийшла якась здоровенна звірюка і стала ступнів за двадцять, піднісши  огату голову. Григорій так захвилювався, що мало не пальнув, мало не скрикнув:

“Та стріляйте ж, батьку”. Але роздивився — роги, як лопати, такі характерні для  охатого. Пішов, чути, як гребе.

Секунди бігли. Мошка розправлялась з нерухомою жертвою як хотіла, але Григорій  е помічав. О, йому не вперше годувати хижаків! Згадав Бакирівські озера,  ечірні та вранішні перелети, вальдшнепині тяги над Ворсклою в лісі і перепелині  овлі з сіткою та кликуном... І так само комарі, комарі... І прогнати не можна,  об не видати себе. Втягуй лиш голову в комір.

Аж ось щось задудніло. Щось іде стежкою звідти, звідки й вони прийшли. Ішло,  шло — стало. Близько десь. Ось скоро вийде з-за халупи. А воно десь стоїть не  ухається. Довго. Григорій вже думав, що йому почулось.

Коли це як не чмихне, як не затупотить, затріщить... Подалось геть десь.

— А, ідолова душа! — не втерпів, зашипів дід: — Ах ти ж враг такий! Зрозумів...

Тварини, що були на солонці, нашорошились і теж зникли.

Довго по тому вони ще сиділи. Дід уже йорзав сердито... Приходило ще кілька  іней, солонцювали. Але ні разу дід не натиснув на ногу. Так просиділи до ранку.

Вранці покинули тихенько халупу і пішли геть, на табір. Дід пильно обдивився  тежку біля халупи, кущі. Ішов стежкою і приглядався. Приблизно за кілометр став   показав на слід, що виходив з тайги на стежку... Нічого не сказав.

Григорій почував себе втомлено, як побитий, поки не розімнявся. За ніч на нім  се подерев'яніло.

А вже як було далеко від солонця, старий Сірко заговорив:

— От лиха личина. Ну, то ж і пантач був! Та хитрий же! Ото вийшов на стежку і  ашим слідом-слідом... поки не вхопив духу, де був слід свіжіший.. Ну, ми його  се одно обдуримо.

Дома їх узяли на кпини. Обличчя у Григорія розпухло, аж собаки не впізнали. Це й  уло приводом для сміху. І Наталка теж посміювалася. Глузливо, либонь.

Григорій півдня кис у воді, — одтухав. Потім ліг спати, але коли встав і  'явився перед світлі Грицькові очі — той аж присідав з реготу:

— Як китаєць, ха-ха-ха!

Наталка кусала губи, а далі не витримала і собі зайшлась сміхом; зиркне та як  аллється. Григорій подивився в шибку — дійсно, морда! Скивиці і щелепи  онабрякали, ніс роздуло, як кушку, а очей нема — самі щілинки. За обідом усе  отрапляв ложкою мимо казанка. Сміх.

— Нічого, козаче, — потішав дід. — Подивимось, які вони завтра прийдуть...

— Е, в мене вже шкіра як у вола. Не протнуть!

Під вечір пішли Грицько з Наталкою, їм батько звелів іти на другий солонець.

Старий Сірко звечора довго дослухався і вночі часто виходив. Вийде, стане,  ослухає, — чи не стрельне... І знову укладався спати.

Вранці повернулись мисливці і теж ні з чим. Грицько дражнив Наталку, Наталка  лузувала з Грицька. А разом виходило, що нічого путнього не прийшло. Така ніч.

Багато звіра ходить, але путнього не трапилось. Було два прекрасних пантачі, так  е панти “зеленуваті”.

Старий Сірко вислухав звіт і похвалив невідомо кого:

— Добре, дуже добре...

І Грицько, й Наталка — обоє були забрьохані, мокрі, як хлюща, по самі вуха,  евиспані і покусані, але не пухлі. І дивно — Григорієві не було прикро, а,  авпаки, він радів, коли вглядів ще здалеку нормальне, таке строге і воднораз  іжне дівоче обличчя. У самого в нього за ніч пухлина майже зникла, лише  естерпно свербіло.

Знову була їхня черга з старим. Тепер вони повелись хитро. Не дійшовши за три  ілометри до місця, зупинились, пороззувались і пішли брідма річкою. Аж до самої  алупи. А потім, не взуваючись, зайшли збоку і забрались у халупу.

— От тепер подивимось, — бурчав Сірко, — хто хитріший.

Повзувались, налаштувались і стали чекати знову, як і перше.

Знову були кози, потім ще якісь тіні, але далеко, не видко. Але то було щось  ікаве — дід нетерпляче почав йорзати.

Коли десь опівночі затупало знову на стежці і водночас десь збоку ще — не одно!

Те, що на стежці, зупинилось. А збоку повз хатку навкіс пройшла самиця. За нею  амець. Стали, слухають, гребуть. Григорій чує, як у нього тремтять коліна,  апружує зір, а серце стукає, аж у вічу кола плавають. Та дід не дає знаку, не  атискає на ногу. Коли це з-за хатки попри саму стіну пройшло, вийшло наперед і  тало ось тут, ступнів за п'ятнадцять. Видно проти неба, як ворушить головою,  ітко вимальовуються роги, можна навіть перелічити кінці на них... Григорій  авів мушку під пахву і чекав... Вічність... Аж відчув, що йому з усієї сили  авлять на пальці. Тоді він натиснув собачку... Блиснуло! Бахнуло!.. Звір  трибонув... В цю мить вистрілив і дід, але кудись у другий бік, а тоді пошепки:

— Та-ак. Добре, синку. Ну, а тепер давай спати. Тихо лиш, — звір пострілу не  оїться, людей боїться.

І вони полягали спати на купі сухого бур'яну. Але яке вже там спання! Григорій  овертається з боку на бік. Його пік сором, — він бачив-бо, як звір утік.

“Партач!”.

“Прийшов пантач, стріляв партач, і вийшов пшик”.

А як засіріло, вони вийшли. Оддалік, там, де стрельнув дід, лежала рудувата  елика тварина, одкинувши горду голову. Спить. Туди не кинулись, а зразу до  ісця, де стрелив Григорій. Пусто.

— Добре, добре, — бурчав дід.

І пішов уперед, придивляючись до рудих краплинок на траві.

— В пахву битий... Здоровий, ірод...

Вони пройшли з кілометр. Дід радісно кивнув головою.

— Он! Ну, слава Богу.

На самім березі коло річки лежав боком велетень, красень-ізюбр. Хотів напитись  оди, та так і закляк. Голова у воді.

— Добре! От добре! — радів дід Сірко. — Умочив панти, мов знарошне, щоб не  одряпати, не поламати. Молодець.

Григорієві було трохи шкода таку прегарну тварину, почував себе, як убивець. Але  е мить. Здушив у собі це дурне почуття. Дід урочисто зняв кашкет, перехрестився  а схід сонця і взяв сокирку:

— А держи отак.

Сперш ножем провів по шкірі, зробивши велике коло круг рогів, а тоді  о-мистецькому вирубав їх з черепом.

— Ох і ловкі ж! Оце фарт тобі! На. Держи. Григорій узяв. Так оце-о панти? Отакі  они! Роги — не роги, якісь гумові цурпалки. А таки роги, але молоді, по три  агінці лише пустили кожен. Не роги, а сама шкіра, чимсь наллята, а зверху аж  ерехтить, вилискує шерсть густа та коротенька, що нею ті панти покриті.

Тим часом старий вправно і швидко оббілував тушу. Дав усьому лад. М'ясо вже  орубане склав на траву і так накрив шкурою. Тельбухи пустив за водою.

Те саме зробили й з другим. Раніше його підтягли до річки подалі. Це був  олодший самець, але панти мав не гірші, менші, але красивіші, повніші і такі  иметричні, як близнята.

— А це, — розповідав Сірко, — найбільше ціниться. Упоравшись із другим і так  амо пустивши тельбухи за водою, стали чекати. Дід гомонів:

— Колись за такі рівненькі панти китайці платили золотом удвоє проти ваги, тоді  к за звичайні лише половину, а то й менше, і то за не попсовані. А як  опсовані, то, бувало, й зовсім дешево. А чого так за рівненькі та щоб невеликі  обре платили, — біс його зна. Бачиш, панти у китайців — це перші ліки протії  сяких хвороб. От, скажім, як уміючії приготувати, то й старого діда потягне  енитись... Та й всякі хвороби лікують, різні. Тебе ми теж лікували ними. Атож.

Через те вони й ціняться так. Я дещо у китайців вивчився. От. А маленькі,  ажуть, ось чим дорогі: як вельможа вельможі дає хабара, то за найліпший хабар  важають панти. Ото з рукава й підсуне йому нишком. А попробуй ти великі панти  ховати в рукав. Та й сили у молодших більше. Колись китайці скуповували їх самі  ут і навіть полювати ходили, поки наші не віднадили. А тепер власть заготовляє  х організовано та й збуває в Китай за золото... Та чого це наших немає? Ходім,  бо зіпсуються.

Забрали панти й пішли.

— Це вже на цім солонці — хіба як дощ пройде та змиє дух, — тоді буде діло.

На стежці зустріли Грицька й Наталку верхи. Ті навіть не здивувалися, побачивши.

Лише Грицько запитав:

— Хто?

— Та хто ж, як не він, — кинув дід на Григорія.

— Обидві?

— А то ж як. Поганяйте та чепурненько все заберіть.

Сіркове чаклування

Вдома була розвага. Старий, як жрець, заходився священодіяти з пантами. Звелів  апалити піч. Тим часом обмотав панти марлею. Майстерно так. Всі спостерігали, а  тарий повчав.

— Стій, а м'ясо посолили?

— Посолили. Все як слід, ще й нагнітили добре.

— Гаразд. Головне, слухай, ти, синку, це тобі десь здасться. Панти ж, бачиш,  'які, а їх треба зробити твердими, бо засмердяться і пропадуть. То ж раніше їх  аварювали по-китайському. Але то довго й марудно і треба китайського терпіння.

На базі — там “ліктричеством”, так до бази, бач, далеко, сім раз попсуються. А у  ас простіш, по-нашому... А як там у печі?

В печі тріщало. Щедро накладені смоляні дрова горіли дружно. Розпікали.

— Отож, як панти припсувались трохи, їх дутиме і вони репнуть, — тоді треба, як  овбасу, поштрикати їх голкою, щоб зійшла порча. Вони ж бач, повні крові, а кров  сується швидко. Затужавити панти, цебто зробити їх твердими, мало хто зможе, це  елике діло. А от паш спосіб — це секрет. Ми їх, як хліб, печемо...

Коли нарешті піч добре розпеклась, старий велів геть вигребти весь жар, а тоді  сунув у піч руку, потримав, покрутив головою:

— Зайве, хай прочахне. За десять хвилин:

— Ану, Наталко, як там? Можна?

Наталка всунула руку:

— Хтозна...

Тоді попробував дід, скрутнув головою.

— Ану, ти, козаче.

Григорій засміявся:

— Було б же термометр узяти. Яку вам температуру треба?

— Е, термометр тут ні до чого. Тут які панти, таку й температуру треба. Треба  гадати на дух, рукою.

Нарешті дід уловив момент і “посадив” панти. Закрив заслінкою і глянув на сонце — закарбував час.

Після того Григорій з Грицьком ходили на мар “ховати ізюбрів”. Викопали яму з  етр завглибшки і дістались до криги. Суцільна крига. Викопали поруч і другу  аку. Теж крига. Потім допхали сюди кадовби і поставили їх в ці природні  ьодівні. Зверху добре привалили колодами, гіллям і камінням. Добре накрили. Від  онця і від звіра.

А Наталка знічев'я вчиняла батькові допит:

— Ви, тату, обманюєте, що це Григорій убив.

— От, маєш. А то чого?

— А того, що один же битий з гвинтівки, а другий з вінчестера.

— Ну, як ти така збіса хитра, що й батько вже брехун...

— Ні, але скажіть.

— Та я ж сказав.

За якийсь час панти урочисто вийняли з печі. Розмотали марлю... І аж замилувався  тарий Сірко:

— Ні, таки тобі фарт, козаче! Ти взагалі щасливий. Я ж на тебе задумав.

Панти стали наполовину тонші, та зате були уже тверді, як кістка, і чистенькі,  ксамитні зверху.

Грицько з Наталкою ледве дочекались своєї пори.

Щастя, як трясця

— Щастя, як трясця, як нападе, не скоро покине, — казав Сірко. — Ось побачиш,  іло піде. Це фарт. Почався фарт — не зівай.

Фарт — це щастіння, сліпа фортуна. Мабуть, ніхто так, як мисливці, не  окладається і не вірить у щастя. А такі корінні — особливо. В щастя вони  ірять, як у долю, як у Бога, і ніщо тую віру не може похитнути. Мисливці  загалі забобонні. А життя їх підтримує з усієї сили. Коли почалося щастя, фарт

— не лови гав.

Удосвіта старий Сірко розбудив Григорія.

— А вставай-но, синку! Вдень доспиш. Квло хати стояли сідлані коні, вірьовки на  ідлах. Поїхали. Григорій не питав, як завжди, знав, що неспроста. А дід чув  ночі, як тричі поспіль вистрелило. Там, на Голубій. Коли Григорій висловив був  умку, що, може, не вони або й могли обмилитися, Сірко покрутив головою:

— Там Наталка.

І так це було сказано, що ніякого сумніву не могло бути.

— Вона двічі вистрелила. Щаслива вона в мене. Коли приїхали на той другий  олонець, біля берега сиділи Грицько з Наталкою, бовтали у воді босими ногами..

Чекали.

— Чого ви пригнали?! — це Грицько. — Пусте діло! Оця напсувала... Вчинила  трілянину по комарах.

Старий Сірко посміхнувся в вуса: бреши, мовляв.

В хаті було дві пари пантів. А біля річки в траві — дві туші.

Дорогою, сміючись, Грицько розповідав беззлобно, як його сестра піддурила.

Умовилися стріляти заразом. Як стануть зручно, тоді й стріляти... А сама  трелила двічі, “на ходу”... Ну, а він уже пальнув у собачий слід.

Наталка щиро виправдувалась, що не втерпіла та що, “якби не стрелила, — було б  гірше”. І розповідала жваво, з захопленням, як все було. Григорій слухав,  ивився на неї, і йому аж моторошно було трохи: “Яка запальна! Хижа! Ні, не  ижа, — дикунка. От. І в ній кров бурхає так, як і в кожної тварини тут, як у  антери, чи в рисі, чи в тигра”.

Але це було хвилину. Дівчина якось урвала на півслові і далі ішла мовчки вже.

Але задоволена, як переможниця.

Старий Сірко, перш ніж покинути солонець, пильно оглянув його, висловив здогад,  о було цю ніч там щонайменше чотири бики і стільки ж самиць.

Грицько й Наталка признались, що дійсно було аж чотири пантачі і три самиці. І  і, що втекли, були наче ліпші, але ці були ближче.

— Нічого, дітки. Добре! Дуже добре. Тепер пождем. А там Бог дасть, може, дощ. А  ам, може, й ще добудем що.

Золоті арабески

Зіпсувавши солонці, вони кілька день не пантували. Але знайшли собі не менш  ікаву розвагу: “лучили” рибу.

Вдень косили та гребли сіно, запасали на зимовий промисел, а вночі “лучили”  ибу.

Спустили на воду байду. Приробили вилку і жаровню з товстого дроту, що валялась   хижі, до байди спереду.

На жаровню накладали сухих смоляних дров, хмизу, березової кори, ще й брали  апас з собою в байду. Брали трохи гасу, ость, рушниці про всякий випадок, і  трьох — Грицько, Наталка й Григорій — рушали на річку.

Байда тихенько пливла за течією. На носі байди горіла яскрава ватра, — навколо  ід того було ще темніше, — так в темряві та тишині рухалися з дивним  молоскипом. Місцями, де було глибше і де риби було більше, — підкидали палива  е й бризкали гасом. Полум'я вибухало фейерверком, розсипаючи іскри.

Це були дивні ночі. Це була велика втіха для Наталки. А ще більша, може, для

Григорія. Наталка більше була з остю і іншим не хотіла віддавати. Григорій охоче  ідмовлявся від своєї “черги” на її користь, мотивуючи тим, що в нього “руку  рутить”, — і мав з того вигоду. Він сидів на кермі і стернував тихенько дрючком   дивився на неї скільки хотів. Милувався. Впивався, п'янів від того  поглядання. А вона не помічала. Занісши ость навідліг і зігнувшись, мов  антера, вдивлялась гострим бистрим зором у глибінь. Химерні блищики танцювали  а її розчервонілому обличчі, повному невимовного захвату. Пасемко волосся  ріпотіло і золотилось над бровами. Блискавичний удар — і Наталка тріумфує...

Викидає в байду здоровенного тайменя або меншого х а р ю з я. Вибирала все  айбільшу і била влучно.

А Грицько пильнував вогню. Коли він хотів і собі взяти ость, вона його благала:

— Грицю, братику, хай я ще... Ось іще, іще трішки...

Нарешті передавала з жалем йому ость, заступала його коло вогню. Але не могла  терпіти і перехилялась слідом за братом, пильнуючи. Тоді Григорієві важко було  ержати байду рівно, але він напружував усі сили. Коли Грицько давав хука,

Наталка хвилювалась. За другим разом — проганяла і заступала сама. Григорій  адів з того. Спостерігав годинами. Гнучка, як вуж, граційна, як мавка, вона  аїла в собі дивну силу, ця дівчина. Поєднання дівочої краси та чар з дикістю  айже первісною, неприступною.

Ось зігнулась помалу і враз розігнулась, мов сталева пружина з дзвоном. Ость,  робивши рибу, черкала по камінному дну.

А раз помилилась і вгородила ость замість риби в пень. Довго вони крутились на  днім місці заякорені, не можучи висмикнути ость. Десь заїло в сирому дереві.

Наталка хвилювалась, гнівалась, хотіла тут же роздягатись і лізти в воду.

Забула, з ким вона. А коли Григорій мовчки, спокійно поліз у воду, скинувши лише  орочку, вона якось слухняно поступилась йому в цьому. Ба, гукала на нього і  омандувала, — думала що то батько. Енергійно допомагала йому, вказувала, з  кого боку краще йому підійти, тощо. А як Григорій, звільнивши ость, підвівся і  устрівся очима, Наталка вмить спалахнула, здивувалась. Почервоніла, зламала  рови і відвернулась. Дивовижна, химерна дівчина!

То були дивні, чарівні ночі в казкових первісних пралісах, на бистрій  ерехтливій воді, на чорній воді з золотими арабесками.

На світанку вони пхалися проти течії у три пари рук і причалювали біля хати.

Мокрі, втомлені, закурені сажею, але щасливі.

Теги: зно, список літератури, українська література, читати онлайн, завантажити безкоштовно

Додати коментар


Захисний код
Оновити

http://www.zoofirma.ru/