Ми виїхали з столиці степів Кіровограда, і шлях стелеться на південь. Туди, у напрямку благословенної Компаніївки, сонячного, напахченого полинами Бобринця...

Врешті, цим шляхом можна переїхати весь український степ і влетіти прямо у запилений Миколаїв. Це там, де Інгул, обійнявшись з Бугом, впадає в лиман. Там, де починалася давня перлина степу — казкова Гілея...

Напівзабута Гілея.

Так називався наш край десять тисяч років тому. Гілея — це по-грецькому лісиста.

Наші пращури дружили з греками. А ті, завітавши до нашої сторони, чарівної країни, назвали її Гілеето (лісистою), бо могутні праліси, густі й зелені, шуміли над лиманами і самісіньким Дніпром, тодішнім Борисфеном, та заходили в глибінь степів, де люті тури вільно ховалися у високій траві та дебелих полинах...

Володарювала усім цим безмежним нашим краєм жінка дивовижної вроди. Звали її греки та інші народи тим же ім'ям — Гілея. То була напівжінка, напівгадюка.

Голова, плечі, руки— все жіноче, ніжне, чарівне. Пишна коса, лебедина шия, очі блакитні, як наше небо. Чорні брови. А від пояса—гадюка.

Боялися мандрівники і завойовники її чарів, її очей і яскравої вроди, обминали всі країну Гілеї, і тому людей тут не було.

Лише Борисфен, та ліси, та степи неозорі, та сайгаки і тури, та птаство і риби повні річки — ото розкішні володіння Гілеї.

Якось з'явився у наших краях побіля Понту, моря Чорного, велетень Геракл.

Мандрував собі преславний звитяжець і, гуляючи, відібрав у потвори Геріона гарних коней, гарячих, баских, вороних. Попаски погнав їх у напрямку Борисфену.

Тут і застала Геракла зима. Одного разу велетень, закутавшись у левину шкуру, преміцно заснув, а коні зайшли далеко у володіння Гілеї. Вона помітила їх, загнала у степи.

Прокинувся Геракл і став шукати коней. Довго ходив степом, аж доки, нарешті, забрів, як пише Геродот, у Полісся,— тобто у місцину, що на самому півночі степового океану.

Перед велетенською, гарно розмальованою печерою уздрів герой Гілею.

Довго стояв він, зачарований її красою. Глибоко вразили її очі, і коси, і білі груди, і ніжні руки, і вкриті зеленою блискучою лускою округлі стегна.

Нарешті мовив Геракл:

—  Царівно Гілее, чи не бачила ти моїх коней вороних?

—  Бачила і зайняла їх, бо столочили вони мої сріблясті трави.

—  Який викуп візьмеш ти, богине?

—  Я хочу, щоб ти став моїм мужем.

З радістю згодився Геракл, бо дуже гарна була Гілея. Зажили вони разом, любо й мило. Народилося в них троє синів: Агатирс, Гельон і Скіф.

Одного разу сказала Гілея своєму мужеві:

— Бачу, Геракле, сумуєш ти за своєю вітчизною. Що ж, , іди собі додому. Я маю трьох синів, і мені більше нічого не треба. Тільки одне прошу порадити: що з ними робити, коли виростуть? Залишити тут? Послати до тебе? Але кого з них поставити володарем країни?