Дехто не боїться висоти. Вона для них звична як повітря. Вони знають, що вона утворена повітрям, тим, яким ми дихаємо. Отже висота – це кілька подихів. Я ще не рахувала скільки їх… ще…
Повітря - мій товариш і супутник, мене так і називають – повітряна (гімнастка). І є лише один шлях – тоненька шворочка, де кожен мій крок важливий – він у порожнечі і за ним слідкує публіка. А в кінці цієї доріжки на мене чекають усмішки і оплески, які я дуже люблю. Це підтримує більше аніж барвисті віяла в долонях. Я ціную справжнє, а віяла щовечора доводиться підмальовувати – вони вигорають під яскравими цирковими софітами.
Покладаючись на радість глядачів, я кожне напружене обличчя роблю усміхненим. Це моя робота. Це моя потреба.
Тому, навіть тренуючись, я уявляю в порожніх рядах обличчя. Це неправда, що з висоти неможливо роздивитись лице людини, я знаю, що звідти легше навіть розгледіти душу. Особливо в око впадають старі та діти, вони відкритіші за дорослих. Інколи за час виступу я встигаю відчути внизу цілі драми, хоча частіше лише їхні уривки. Простота і звичність мого образу, з якого я не виходжу, дає змогу мені спостерігати за іншими…Але я не вища лише тому, що над людьми.
автор - Леся Скорик © "Світ слова"
В залі з'явились очі, які я не можу розгадати, я їх шукаю вже третю виставу. Вони є. глядачі теж це знають – оплески дзвінкіші. А я вдивляюсь.
Він прийшов за куліси з квітами. Я нарешті розгадала таємницю його очей.
Тепер чекаю що вистави, щопіслявистави і щодовистави. Вслухаюся в себе і не відчуваю публіку, тому спираюся на його погляд.
Сьогодні його очі не підтримали мене, він дивився на іншу. Я танцювала, як завжди. От лише віяла здалися заважкими і я пошпурила їх на арену. Після вистави віяла приніс молодий і гарний хтось. Все збиралося початись знову: очі в залі, квіти за куліси. А я шукала рятунку в публіки. Зад аплодував.
Він вернувся. Таким як раніше, ніби нічого не сталося. І другий лишився.
Висота – це кілька ковтків повітря. Я люблю її відчувати, а не вимірювати. А ще люблю очі, що підтримують. Проте зараз боюся поглянути вниз – там очі, що вимагають не дива, не кроків на шворці – четверо очей.
Віяла заважають, втретє починаю нескладну фігуру. Відкидаю віяла, зірвавши шквал оплесків. Завершуючи виступ пішла шворкою – легко, швидко, звично. Очі, що вимагали, щокрок наближались, щокрок. Спочатку достатньо сіпнутися вії – і я затремтіла. Будь-що треба втриматись, самій. Мій рятунок – яскраві підмальовані віяла були за кілька подихів. Я нахилилася, щоб взяти їх.
24.06.1999
автор - Леся Скорик © "Світ слова"