Кохання манить, бо воно прекрасне
Мов незбагненне щось манить.
Але як часто воно гасне
Дарує щастя лиш на мить.
І в тихій меланхолії світанок
З росою падає моя сльоза.
Чом ти погожий, любий ранок?
Чом то не смерть і не гроза?
Чому посміхатись мушу,
Коли сплюндровано мій храм?
Коли спустошено нагло душу
Я нікому її не віддам.
Нащо спитати я розкрилась?
Щоб знов було усе не так.
Що полюбила, не втаїла.
Ціна тепер - ламкий п'ятак.
Чому всі журні ті питання
Звертаються тіні моїй.
Ніхто не помітив благання.
І знову: плакати не смій.
Я буду, я буду всміхатись,
Мов дикий поранений звір.
Ласкаво з любов'ю прощатись.
У цьому мені ти повір.
Я далі піду помирати
у хатці, де чорна трава.
Ніхто вже не зможе спитати,
Чи мертва я вже, чи жива.
автор - Леся Скорик © "Світ слова"