Сіра весна прозоро малює бруньки,
Хукає в руки, пензля вмочає у синь
Землю вмиває, струснувши сльози гіркі
Заметілей зимових і хуртовин.
Дим фіміамом возносить сонную увись
Палить обноски шатів осінніх багряних
Буде ще свято. Буде! Але колись
Нині ж весна прибирає, вигоює рани
Скипає біль у очах, в руках утома.
В повітрі чи холод, чи голод
Люблю тебе, оця сіра тендітна весна
Час коли бачиш як все тягнеться вгору
Час коли ждеш й кожна риса дрібна
Брунька, листочок чи квітка віщує вже скоро.

12.03.99
автор - Леся Скорик © "Світ слова"