Зустрічались кожен день. Сумував він кожну ніч. Все було як у людей, Неподолана лиш відстань. Він молив: спустись, прийди. Рвався він – я полечу. Проте сонце йшло кудись, Насвітивши досхочу. Хочу будь таким як ти. Хочу сяяти здаля. Поцілуй мене, візьми… І заплакав як маля. Сонцю уже сотні літ. Йому справ до нас нема. З нього лиш сміявся вітер Й говорив, що все дарма. Так минали тижні-дні. Так пройшло його життя. Він ослаб і геть змалів. Та не мав він каяття. Кожен ранок він просив. Кожен вечір він ридав. І нарешті заслужив. Свого щастя він діждав. Цілувало сонце так, Що він став ясний-ясний. Вітер крила йому дав, Засміявсь: «Лети малий!» Він щодуху полетів, Забуваючи себе. Він кричав: «Я це здійснив! Я іду! Ти жди мене! … Тихо падає листок. Помирає тихо він. Не побачив він нічого. Окрім сонця у житті. 17.11.03
автор - Леся Скорик © "Світ слова"
|
Фото повністю
|