http://www.zoofirma.ru/

Поет на смертному одрі

присвячеється Василеві СТУСУ.

Поет на смертному одрі,

І сяє в грати стужнє сонце.

Мовчать брати, товариші,

Що говорить..? А він лиш стогне

В його устах лежать слова,

Що збились парою у хмари.

"О де ти, нене? Чи жива?"

- сльоза мала упала в нари.

Його немає тут. Не ждіть

Що він озветься. Не озветься,

Нетлінний дух тут не лежить

Він там вита, де любо серцю.

З чиєї вини? З чиїх гріхів?

Отут в Сибіру, в казематах

Вмира повільно щирий син

Котрого Україна мати.

І його дух на Божий Суд

Постане чистий і сумлінний.

І кат постане... І минуть

Ці дні забвення... Час кончини…

Його уже не врятувать

У серці лишилась лиш пам'ять

Вона воскресне. Таврувать

її вже скоро перестануть.

Поет на смертному орді

Лежить на нарах в казематі.

Чи є там Бог ось угорі?

Чи буде, як йому карати?

Поет на смертному орді,

І перед ним стає знамення.

І ти живий, в золотім огні

Постане з пут твоє імення.

 

автор - Леся Скорик © "Світ слова"

Теги: вірші, громадянська лірика, поезія, василь стус

Додати коментар


Захисний код
Оновити

http://www.zoofirma.ru/