Ласкаво просимо в "Світ слова"

Нове! Подивитись екранізацію твору -  в розділі "Відео. Екранізації": Тигролови (1994)

Завантажити текст повністю можна

ЧАСТИНА ДРУГА

Розділ сьомий

MEMENTO MORI

Над Голубою паддю, над горами ліловими, над буйними нетрями стояв сліпучий  онячний ранок, граючи всіма кольорами веселки. Мільярди перлин мерехтіли на  сьому, випромінюючи маленькі сонця, розсипаючи спектри, на лапатім листі дубів   ліщини, на травах, на квітах, на тисячолітніх, укритих мохом пнях і колодах і  а вершинах височенних кедрів та осик... Вони мерехтіли там особливо, як  огнисті краплини; часом одривалися нечут-но і лет''ли вниз, блискаючи межи  товбурами і прошиваючи синій холод глибоких сутінків гущавини.

Буйна роса була на всьому, тяжіла гронами, згинаючи стеблини трав та одгортаючи  елюстки квітів. Було напрочуд тихо. Ні шелесне лист, ані ворухнеться травинка.

Тільки веселкова мерехкотнява...

Наталка стояла на кладці з рушницею і, трохи зігнувшись, дивилась у воду  ерухомо, — пильнувала т а й м е н я, що від двох днів заволодів увагою цілої  хньої колонії і що його вони завзялися встерегти, змагаючись між собою.

Здоровенний таймень. Він жив межи великими кам'яними брилами в водяній прірві і  ише іноді показувався на чистих мілинах, бентежачи мисливські душі, але не  авався ні на які хитрощі — зникав враз, як тільки тупне хтось на березі, ніби  ідчував небезпеку. Весь інтерес цього надзвичайного полювання полягав у тім, що  айменя тяжко було підстерегти, а ще тяжче було встрелити в воді: тільки пущена  сторч куля могла досягти мети. Пущена ж під кутом куля тьохкала об воду, робила  икошет і дзижчала геть як несамовита, ніби від болю, що забилась об воду. Та  аймень не давався ані на постріл сторч, ані під кутом.

Наталка заповзялась на нього особливо — така вже вдача: як що заволоділо її  ерцем, то вже край. Тепер ось заволодів її серцем таймень... Стояла, як статуя,  к нежива, і дивилась, не моргаючи, в глибінь. По обличчю, по очах їй бігали  онячні зайчики, ніби намагаючись її розсмішити або зіпсувати полювання, —  міхотливі зайчики, віддзеркалені хвилями.

В такій же позі і теж з рушницею стояв Гриць на скелі, що випнулась далеко над  одою.

Григорій, що облишив уже цю розвагу... Не тому, що до неї треба було китайського  ерпіння, а тому, що був такий чудесний веселковий ранок, а ще, може, тому, що в  ого дівчиська по очах і обличчі пустували надзвичайні сонячні зайчики,  ерекочуючись, мов плями живого срібла. Сидів собі отак на перекипеній банді  осеред осяяного сонцем подвір'я, підставив під сонце розхристані груди і  ивився на той цілий світ сліпучий. Тиша була на світі, і тиша була на серці, і  ерехтіння-мерехтіння...

Чомусь згадувався Врубель з його веселковою палітрою. Царівна Лебідь... І той  озбитий “Демон” з поламаними крилами і печальними очима... Тільки ж ні! Нема  ого генія, щоб передав ось цю буйну симфонію блиску і спектрального шалу, і  ієї радості — буйної радості життя й цвітіння, — ані отих невидимих крил у  ерці, що виростають... А надто ж того воскресіння, отого пришестя людини на цей  віт, — і вже не в світ нудьги, брутальності і одчаю (те все зосталось позаду,  к в тумані), а в світ веселкового сяйва, безмежного радісного спокою і щастя...

Дивне почуття володіло ним. Воно ним володіло вже від багатьох днів, відколи він  ірнув у цей первісний, незайманий, напівказковий світ і ставав помалу сам його  асткою мимо своєї волі — часткою цього блиску, і шалу, і радісного спокою, і  ілої цієї симфонії буття, що поза нею, здавалось, немає вже нічого іншого і  іколи не було. Почуття те дивне стосувалось минулого. Його не було. Так, було  ише марево, був химерний сон. Туманна фікція, видимість світу. І він був там ще  оді, коли ще не народився на світ взагалі, коли ще не жив, як людина, а жив, як  нша істота. Раптом!..

Що це?!. Далекий грім? Вітер?.. Знову...

Григорій схопився, відчувши, як в нім закалатало серце.

Вітер виростав в ураган з блискавичною швидкістю. І раптом скажено загриміло,  аревло, аж по задвигтіла земля, пішов вітер по нетрях і по всій Голубій паді, з  ерев посипались блискучі сонця — цілий зоряний дощ...

Потрясаючи землю, потрясаючи нетрі, низько над кедрами заклекотали машини —  елетенські, чорні проти сонця, потворища.

Літаки! ! . Шість... вісім... вісім... чотиримоторових велетнів!

Собаки заскавуліли і кинулись врозтіч. Потім позбігалися на пагорбок і зчинили  есамовиту гавкотняву. А Рушай сів на хвіст по-вовчому, підняв пащеку і тоскно  авив.

Літаки прогриміли над табором і вже летіли низько над паддю, перехиляючись то на  дно крило, то на друге. Щось, далебі, шукають... Вісім велетенських невиданих  ут птиць пливли по блакитній долині, заглушаючи все своїм ревом, а під ними, по  арях, по зеленаво-синьому, сріблястому від роси килимові пливло вісім тіней:  першу — великих чорних... потім менших сизих... фіалково-синіх... синіх..

Пролетівши падь, літаки звернули упоперек і так само пішли низом, перехиляючись.

Далі... Далі...

Приголомшений Григорій стояв посеред двору як вкопаний. Відчував, як у грудях  кажено билося серце. Так, ніби його кинуто з височенної скелі на землю, в  ровалля. Змішане почуття тривоги, здивування, скаженого руху, неспокою... —  іла буря найдивовижніших почувань та асоціацій опанувала ним. Помалу буря  ляглась, а натомість росло невиразне, бентежне передчуття чогось страшного.

Вовчий інстинкт прокинувся, як у того Рушая, і віщував недобре.

Він тормосив чуба, хмурив брови і стояв так посеред двору, дивлячись в блакитний  брій, де в сонячній імлі зникли літаки. Мов загіпнотизований.

Навіть не бачив, як осторонь, оддалік стояла Наталка і широко розкритими очима  ивилась на нього. Дивилась з тривогою, притиснувши руку до грудей.

Не літаки приголомшили те “дівчисько”. Літаки її здивували, але й тільки. Ні,  алебі, щось інше вразило її. Якийсь інстинктивний відрух, чи, може, страшний  догад, а чи десь незбагненний жах, — хтозна...

Вона дивилась на нахмурені Григорієві брови, на стиснені щелепи і намагалася  укою стримати серце.

А ранок стояв сонячний, мерехтливий, запишаний перлами і веселковими барвами.

Усміхнений, золотий ранок.

Тунгуз Пятро Дядоров

Того ж дня в обідню пору до табору завітав ще один несподіваний гість.

Саме збиралися обідати, як завалували собаки і кинулися в гущавину. Наталка  пинила собак криком, — вони повернулися і полягали біля неї, гарчачи та  аставивши вуха в нетрі, що вкривали схил сопки.

Там по крутому схилу, чіпляючись за кущі, спускалась людина. В хутрянім  апелюсі, у ватяних штанах, в жупані з голої, обшворганої козулячої шкіри,  ідперезанім мотузкою; через плече набійниця, при поясі ніж, а рушницею  бпирався, як палкою.

— Глянь! Глянь!.. — здивувався старий Сірко. — П я т р о!.. Д я д о р о в! А бий  ебе коза хвостом!

Гість виплутався з кущів і підійшов, розпливаючись в широку радісну посмішку  ілим своїм квадратовим, косооким обличчям. Присадкуватий і добродушний, він  ідійшов упевненою ходою, як додому, і далебі щиро тішився.

— Зиздрасте... — тикав кожному свою шкарубату руку.

— Зидрастє, батіка! — і аж зажмурився від втіхи, коли старий Сірко дружньо  бхопив його ручищами за плечі і потряс, — старі добрі друзі! “Це ж Пятро

Дядор”. Обернув тунгуза до хлопців: — Перший мисливець у цілому світі. Ну-ну,  обрий гість!..

— Зиздрасте, Наталика... Здрастє... — коло Григорія тунгуз завагався і подивився  апитливо на Сірка. Той підморгнув йому: “То теж наш!”

— Зиздрастє, капітана!.. — подав він руку Григорієві. Григорій потис ту  унгузьку руку; вперше в житті він мав з тунгузами до діла, але потис приязно, —  подобалось йому те косооке і наївне дитяче обличчя. Лише здивувався, чого це  ін називає його “капітаном”.

— Та то вони всіх так, кого вперше бачать і хто видається їм за начальника або  загалі за росіянина, — пояснив Сірко.

Тунгуз поставив гвинтівку до дерева і, обтираючи рясний піт з обличчя, сів на  олоді. Оглядаючи всіх своїми косими, ніби попрорізуваними осокою, усміхненими  чима, відсапувався. На голові йому цупке русяве волосся стояло їжаком, над  ерхньою губою кілька волосинок замість вусів, на підборідді так само кілька  олосинок.

Далі, не кваплячись, витяг кисета і люльку, натоптав люльку махоркою і закурив,  ередаючи кисет гостинно іншим.

Сірко теж набив люльку.

— Ну, як же живеш, Пятро?!. Розказуй. Чого це ти никаєш? Чом не пантуєш?

Тунгуз, все обтираючи рясний піт, похитав головою і аж зажмурив очі:

— Їроплану їскаім!

Говорив він, як і всі тубільці, смішною, покаліченою російською мовою.

— Їроплану їскаїм, — повторив скрушно вже і важко віддихнув.

— Яку “їроплану”!?

— Упала... Мало-мало літала і упала... їскаїм.

— Чого ж вона впала? Хай вона сказиться! Оттакої!

— Пороха мало... Порох горі — їроплана леті. Порох кончай — їроплана падай.

Капут! Літала-літала і... “чш-ш-ші-к”. — І аж показав захоплено рукою, як то  она “чш-ш-ші-к” — штопором вниз, і прицмокнув язиком.

— Коли ж вона впала і де?

— Десять-і день... — і безпорадно розвів руками, бо невідомо, де впала, і ніхто  ого не бачив. — їскаїм.

— А чого ж це ти її їскаїш, хай вона згорить?

— Нада. Начальника много і шибко кричи. Шибко большой начальника...

І розказав Пятро, що хоч “їроплана” і не його, але він мусить шукати. Всі мусять  укати. Він обійшов уже сотні кілометрів за ці десять день, і все марно. А оце  айшов, мимо йдучи, у гості, провідати. “Як пантовка? Добре?..” І з жалем зітхав  а хитав головою. Пропала його пантовка. Не можна. Шукати звеліли. І всі так.

Багато людей отак никає, шукаючи ту загадкову “їроплану” по проваллях та по всіх  етрях на величезному просторі. І ніхто не бачив, як вона падала і де вона  адала і навіть яка вона з себе є та “їроплана”.

Підняли отак людей по всіх тайгових селищах і розігнали їх на всі боки —  укайте! — і, не знайшовши, не веліли вертатись.

— Так це ти так ніколи й додому не вернешся! — покепкував Сірко. — Хай їй біс,  ій “їроплані”!

Тунгуз зітхнув і безпорадно розвів руками, мовляв: “Що ж” — і додав:

— Начальніка велі... Шибко кричи. Шибко сердитий начальник. — Помовчав,  рицмокнув язиком і похитав головою розпачливо: — Пропадай панти!

Йому співчували. Запрошували обідати, перепочити, заночувати. Тунгуз від усього  ідмовився. Посидів ще трохи. Потім попрощався, надів капелюха, взяв гвинтівку  , сховавши люльку, щез, як і прийшов. Пошелестів десь нетрями. Зник.

— От так... — Сірко помовчав і сердито сплюнув чи на ту “їроплапу”, чи на тих  ридуркуватих начальників, що “шибко кричи”, і кивнув у той бік, де поплентався  аївний лісовий чоловічок з дитячим обличчям:

— Золотий чоловік, пантовщик — яких мало! І от такий, можна сказати, хрест несе.

Мало, що дав Бог жіночку, так ще й “їроплану” кинув. Що там за дурна “їроплана”   що там за дурні начальники!? — Сірко від усієї душі співчував тунгузові.

— Живе тим, що заполює. Купу діток має та ще й жінку таку от... красуню.

Московка там одна. Що гарна, то вже гарна, вража дочка, тільки ж і не дай Бог...

— Як же він таку жінку гарну доп'яв отакий-о красень? — поцікавився Григорій  нічев'я, бо сам думав над тим, що то ж і ті літаки вранішні, далебі, теж за  ією “їропланою” нишпорили. Авжеж. А на серці було якось зле. Відчував, що  тікав він, утікав, але.. Все це десь за ним назирці посувається. — Як же він ту  расуню доп'яв?

Питав знічев'я, так собі, і навіть і в голову не клав, як не клали й інші, що  ая красуня ще десь так вплутається в їхнє життя.

— А так... — і розказав старий Сірко, як доп'яв цей Пятро Дядоров найпершу  расуню серед усіх старовірів і скільки він з того лиха має. Бідолашний чоловік.

Чоловік-дитина.

— Була, бач, така дівка, краля мальована, “Фійоною” звалась... А піди, Наталко,  н буланий заплутався на долині.

— Та я, тату, і так знаю ту історію, — знизала плечима насмішкувато, одначе  стала і пішла собі геть, гукнувши Заливая: — Будуть там усякі дурниці  оворити... Ходім! — і подалась геть.

— ...Отож крутила з парубками... Поки накрутила... А цей помирав за нею, Богу на  еї молився. Буває так. Ну й взяв за себе небогу. А вона ж як цариця, а він бач  кий. От і має! Це все одно, як спарувати козла з зозулею. І ні стиду в неї, ні  орому. Пятро, бач, “їроплану їскає”, а жінка, либонь, десь “шибко” великого  ачальника гостить... Тьху!

Слухали, чи не йде ще хто.

В нетрях було спокійно і тихо. Хто б подумав, що по тому океану десь  ідбуваються великі події, що там нишпорить така сила людей і що десь там якась

“їроплана” запалась.

Думалося, що в зв'язку з тією “їропланою” ще хтось завітає на Голубу падь, до  хнього табору. Або й ще щось трапиться. Григорій був нашорошений, хоч і не  одавав виду.

Але ніхто не заходив більше і нічого не траплялось. Так і не трапилось. Врешті і  е забулось. Потонуло в зеленому шумі, в сонячній повені. Зітерлось. Щезло.

Так щезають луни, перекочуючись горами і нетрями, зникають десь там за паддю

Голубою, замовкають. Так плине місяць вночі по хвилях, плюскотить і втікає десь  а водою...

Час собі йшов замріяною ходою по безбережному зеленому океану, осяяний сонячним  лиском, сповнений буйної, веселкової молодості, озвучений гомоном птахів і  вірят, і шумом кедрів вгорі, і таємничим шепотом листу, заквітчаний-закосичений  вітом.

Час ішов по нетрях, час ішов по жилах — рухав у них кров, змушував серце  ремтіти так, як тремтить лист під промінням сонця в діамантових росинках...

То йшла молодість, і ні до кого їй нема ніякого діла. То йшло життя, тріумфуючи.

Життя — як мерехтливий сонячний простір, як безмежна, заквітчана падь Голуба.

Історична довідка

Якось два дні поспіль ішов дощ. Не дощ — злива африканська. Старий Сірко був у  оброму настрої. Ще два дні перед тим він поглядав на небо, нюхав повітря,  ослухався, як йому крутить у нозі, і підняв усіх несподівано на гарячу роботу —  агодити “заїздок”, попросту сказати — тин через річку впоперек. Був він  становлений на якорях-каменях, а з берегів міцно укріплений зв'язаними  олодами, що простяглись через усю річку і що на них тин, власне, й тримався. А  ризначення того тину — ловити рибу. Посередині дірка, а над діркою ставиться  еличезну “морду”, чи, як кажуть в Україні, вершу. Влітку ставлять її устеньком  а течією, взимку — проти течії. Це тому, що влітку риба йде вгору на мілини,  зимку спускається вниз на більшу глибінь.

На більших річках і заїздки великі, і верші такі, що їх коловоротом викручують;  апхається туди іноді з десяток пудів риби. Це все розповідав уривками старий

Сірко, поки лагодили заїздок і приміряли нову “морду”. Потім почепили “морду” на  ереві: піде дощ — піде риба на теплу воду, тоді й мали її ставити.

І таки пішов дощ. Отже, точний Сірків барометр не помилився. І то за два-три дні  перед.

А як пішов дощ, — всі сиділи на ґанку в святковому настрої і спостерігали, як  ажкі потоки з неба поливали дерева й кущі, прошивали їх наскрізь, аж збивали  ист з осик і старі бирки з кедрів, а на паді клали траву покотом.

Дівчина — мрійний водоспад — вже не плакала, вже ридала, тужила, морем  озливалась.

У річці ревла вода, піднімаючись дедалі вище; камені, що стирчали на ній зверху,  езали один по одному під водою.

Старий Сірко радів: Бог щастя післав. Змив землю, змиє лист, змив сліди, —  аведе новий лад. Пантуй, діду! Та й рибка попливе.

А часу вільного було мало. Та ці люди не вміють нудьгувати. Якщо вони можуть по  івдоби сидіти, витріщивши очі, на однім місці нерухомо, то на ґанку або в хаті  идіти під таку музику небесну — одна втіха. У молодих настрій був мрійний,  умовитий, хороший, а в старого ще й ліпший. А дощ! Аж пищить! Не пищить — на  исячу тонів заливається.

Спершу був громовий. Як мигоне, — покотить-покотить десь гуркотом та як ударить!

Та як припустить лити! Аж земля двигтить.

Старий Сірко перехреститься та:

— Слава Богу, аби лиш не мимо. Оце десь розчахнуло когось, хто більше нагрішив.

Грім б'є, аж дим стелиться по Голубій паді. Потім громовий перейшов у добрий,  бложний. Лив рівно, шалено і сюрчав-шелестів, ніби безліч пасів оберталося на  елетенській трансмісії.

Річка набубнявіла, кипіла, ворушилась крізь мереживо — крізь водяну запону, як у  умані.

— Коли б тільки заїздка не замчало де... — єдиний клопіт у Сірка. — Отакий дощ,  ітки, я бачив ще в Індії. Давно колись, ще як молодим був...

І залитий хвилею спогадів, під монотонний акомпанемент дощу, старий Сірко  озповідав про дивну мандрівку навколо світу, та про життя на Україні колись, та  ро дику землю, де вони потім висіли, куди їх закинула доля.

Напала на діда балакучка. І можна було б цілу книгу списати, надзвичайну книгу  ро те, як жили колись Сірки на Полтавщині, коло славного города Переяслава, —  атьки Сіркові жили. Та як і діди, і прадіди ще жили — в Запоріжжі козакували,  а Крим і в Туреччину ходили, на “ночвах” море перепливали, та страху усім  аганяли, та ще й на галерах не раз бували і звідтіля утікали...

А потім і онуки на галерах попливли тим морем Чорним... Рідну землю покидали,  клін їй складали, береги сльозами поливали і довго-довго руками та шапками з  оря Чорного махали, у краї чужі, далекі, за тридесять земель-морів, на край  віту мандрували, щастя-долі шукали. Мимо берега турецького, ще й мимо Босфору  ропливали, Царгород-Стамбул і всю Туреччину обминали, де діди й прадіди на  аках та палях загибали, бо султанові страху нагонили... А потім якоюсь

“канавою” в інше море вибирались і увесь світ кругом на обмин об'їздили. Коло

Індії їх дощі обливали-мочили, біля Цейлону вітри пекли-сушили. В Бомбеї вони  оду пили, в Сінгапурі сльози лили... Китай обминали, — на голому чердаку купою  ежали, пальці гризли і сльозами запивали... Та віри в щастя своє щербате і в  илу свою двожильну не теряли. Ні, ні!

Отак і пливли. Здорово мандрували.

І чого тільки, чого не надивились, не набачились!

А в край дикий, аж під Японію, як прибули та на землю як стали, то все його  ляли-проклинали. Чи їли, чи спали, — все свій край далекий, ясний споминали.

Для початку з половини перемерли. А далі позвикали. А позвикали — то й зажили!

Ого! Ще й як зажили!

Ось так...

Дід, правда, розповідав докладніше, але в цьому ж стилі, — задумливому. Ще й  риправляв усе добрим гумором.

І слухали його дивну казку-бувальщину нове покоління славного роду Сіркового —

Сірченко й Сірківна. Ще й нащадок гетьмана Дем'яна Многогрішного.

А дощ — аж сюрчить.

А над паддю Голубою вже небо виясняється.

Співуни

Іноді на дозвіллі Грицько з сестрою співали пісень, лежачи горілиць на березі.

Григорій в цей час неодмінно був чимсь зайнятий: то байду смолив зі старим

Сірком, то сідла лагодили, то ще що-небудь.

А брат з сестрою співали собі. Починали вони з:

За тучами, за хмарами

Сонечко не сходить...

У Наталки був хороший, сильний голос. Вона вела свою партію, як прошву золоту  ила. Сміливо, щиро, як і все робила так. І аж луна котилася та завмирала ген  есь на Голубій паді, і замовкали нетрі, коли вона виводила оте:

За лихими ворогами

Мій миленький не ходить...

“Чи відчуває вона серцем зміст тих слів? — думав Григорій, — Ні, ясно”.

Проспівавши, мовчали. Потім Наталка зачинала своя улюблену: |

Ой, летять-летять

Два соколи через сад...

Грицько вторив, і його лагідний тенор, як той сокіл, вився коло дівочого  естриного голосу. Гарно.

Старий Сірко послухає-послухає, скрутне головою задоволено і сам підтягує.

А кінчали вони неодмінно піснею про мисливця. Це тутешня, зеленоклинська. І  наменита вона тим, що її тут співають усі і кожен по-своєму — українці,  оскалі, білоруси і навіть тунгузи. І у всіх вона виходить однаково гарно.

Химерна пісня.

Співається в ній про мисливця-молодця, що ходив-бродив по лісах, на коні їхав  айгою та й побачив, як на траві спала красуня дивна. Та й як він з нею повівся  о-лицарському. І мотив у ній особливий якийсь, своєрідний.

Співали її Грицько з Наталкою трохи жартівливо. А як доходили до слів, як той  трілець

Задрижав, з коня упав.

— Боже мій, голубонько! —

Тихо проказав...

Наталка додавала:

— І Богу душу віддав.

І щиро дивувалась:

— А чого ж він з коня упав? І чого то він так задрижав, що аж гепнувся? Убився,  абуть, ажи?

Грицько сміявся, але пояснити не міг, чого то так, бо й сам не знав, як то можна   коня впасти, побачивши хоч і вродливу дівчину.

— Либонь, їздити не вмів або ж був випивший, — висловив здогад, пригадавши, як  ой придуркуватий і п'яний Радівон все їздив на коні задом наперед та все падав.

Заколот і капітуляція

Григорій носив у серці ту хворобу, що його напала, — кохання до химерної лісової  івчини Наталки — і боровся сам з собою. Кохав, але... здається, безнадійно.

Отим-то й воював з тією хворобою з усією наполегливістю тверезого розуму. Він  ликав його на допомогу, той тверезий розум, і всю свою міцну вдачу й учиняв сам  ад собою суд.

Розум повставав проти серця:

— Галло! Гей ти, дурний шматок м'язів! Що ти ще тут маєш говорити? Май глузд! Чи  и собі здаєш справу, хто ти і що ти? І чи ти ручиш за завтрашній день? І чи ти  аєш право ставити на карту щастя інших?!. Галло, май совість! Егоїзм твій — то  воя приватна справа. Мовчи! Замри! І не надокучай мені, будь ласка, бо...

Серце утікало до водоспаду. Григорій ніс його туди і там просиджував цілими  одинами. Як на суді. Тверезий розум — за прокурора. Та гай-гай... Хоч серце  іби й згоджується з тим, що каже розум, скоряється, але від того не перестає,  адушене грубою силою, потихеньку квилити.

Борюкався сам з собою, не знав, як бути. Піти уторованим шляхом і добиватися  риязні, залицятися, зваблювати, задурювати він не смів і не міг. Та й ба, всі  асоби з випробуваного запасу всесвітніх залицяльників тут були б безсилі. Це не  а людина, це щось інше. Відтоді, як він з першого ж дня опікся, він більше не  асмілювався. Вона ж... Вона — так йому здавалось — навіть у голову собі не  лала того, що з ним діялося. Вона — дитя ще незайманого спокою. Вона,  давалось, навіть не розуміла, що воно таке, те кохання. Та й потім — що він їй   хто він їй? І навіщо він їй? З його становищем він просто не мав права. Хто  ін? Вепр, що сховався в хащах від мисливців. Без права на життя, без пашпорта.

Вепр! Завтра його наслідять, і треба буде кидатись напропад, ламаючи кущі  оловою. Або йти грудьми на видиму смерть. І якби дівчина відповіла на його  очуття, то це було б велике нещастя для обох.

Отак він терпів. Але коли б йому запропонував хто покинути це все і піти геть,  ін не схотів би, та й навряд чи зміг би. Ні, свідомо не схотів би. Бо він був  асливий біля неї. Він відчував, як у нім кипіла і вирувала кров вїд самого  вучання її голосу. Голос той відгукувався у нім дивним, багатим відгуком, з  олем, з мукою. І це було щастя. Болюче, але велике, майже недосяжне для розуму  астя. І розум капітулював.

Слухаючи, як шумить водоспад, він пригадував його назву, пригадував чарівну  егенду про дівчину-удегеєчку і кепкував похмуро сам із себе. “Отак би й тобі  еж... Тільки якби ти став водоспадом, то не мрійна вода б ллялась, а, далебі,  аміння падало б”.

Мавка

Спостерігаючи зовнішній світ, Григорій в цім намагався забутися, особливо в  одини дозвілля. Мавши вроджений нахил до спостережень, виросши серед природи,  ін мав в тім велику втіху. Рослинний і тваринний світ цей ховав у собі багато  акого цікавого, невичерпного, кожен день вражав все новими несподіванками.

Особливо цікаво було спостерігати життя звірят і птахів. Григорій міг лежати,  ритаївшись десь межи колодами, годинами і дивитися, як під крутим берегом в  ам'яних розсипах клопочеться горностай — такий смішний в літнім убранні,  удувато-бурий, як старець, порівняно з пишним зимовим своїм строєм. Він вибігав   щілини десь і шнирив межи каміннями, ворожив щось біля купки наритої черв'яком  емлі, вилазив на коріння і бігав по нім сюди-туди. Щось він там господарював...

Григорій пригадував все, що знав колись з зоології, ботаніки та орнітології, і  амагався знайти всьому пояснення, підвести під всі явища, а особливо під  оведінку звірят та взаємини між ними достатньо законне обгрунтування.

Пригадував теорію рефлексів Павлова і шукав у всьому закономірності та смислу.

Часом назирці йшов за козулею (сарною) з малим козенятком, стежив за ними геть  ілі кілометри, посуваючись, мов тінь, од дерева до дерева, од куща до куща,  амагаючись підглядіти, як те козеня почувається на цьому новому для себе світі.

Особливо цікаво було, як те козеня натрапило на жабу і стало над нею,  озкарячивши ноги; довго дивилось на неї здивовано, витріщивши свої наївні очі з  овгими віями, такі, як часом бувають у гарної дівчини; далі не втерпіло і  изьнуло жабу язиком. Зовсім як мале дитя. Жаба підскочила, мов опечена, а  озеня ще дужче! Почало високо стрибати на місці — чи від здивування, чи від  аленого ентузіазму...

А раз, никаючи отак далеко від заїмки, понад річкою, натрапив на слід полоза.

Про цю велетенську гадюку з сім'ї давунів він багато читав і чув, але не бачив.

А тут враз натрапив. Власне, натрапив на суху шкіру, так званий “виповзок”, що  ежала, як величезна панчоха, межи гіллячям. Сам полоз, очевидно, був десь  облизу. Це тут він, линяючи, скинув своє старе убрання, а сам, напевне, десь  ут і живе, бо таку операцію він проробив рано по весні біля того місця, де  имував, тобто біля домівки. Зашаруділа трава і загойдалася в напрямку до річки.

Григорій кинувся назирці, намагаючись обійти... Щось шелеснуло і плюснулось в  оді. Завмерло...

Обережно, тихесенько, щоб не злякати, розсунув кущі і перехилився.

І враз ніби його хто нагло вдарив під серце. Аж дух захопило. Захвилювався,  озгубивсь...

...На камені, по тім боці, зігнувшись, як лозина, і мерехтячи на сонці голим  ілом, стояла мавка і викручувала мокру косу... Вода плюскотіла, збігала срібним  трумочком. Наталка! Гола і дивна, як мавка лісова. Вигиналась, сяяла блискучими  осинками на тілі в сонячній купелі...

Григорій враз заплющив очі, круто повернув і — геть! Геть!.. Швиденько, як  лодій, пішов. Ні, втік...

Боже мій! Як же де він так! А що, як вона бачила? Йолоп! Ідіот!

І довго блукав по околиці. У висках товклася кров, гуготіла. Блукав і не  аважувався йти до табору. Аж поки не почали його кликати. Чути було й Наталчин  олос. Приклавши руки ,до уст, вона змагалась з Грицьком, кричали вдвох — один;  рубо, друга — тоненько, насмішкувато:

— Інженере!!! Агов!

А як снідали, Григорій намагався не дивитись на Наталку, намагався зосередитись  а їжі. Але ніяк не міг зосередитись. Дививсяі на руки, а в очах — мавка  икручує косу і мерехтить… Насуплювався і не дивився туди, де була дівчина.

Сидів, як на гарячому. А Наталка навпаки — весь час пильно поглядала на нього  истими очима. Аж якось зустрілася поглядами... Григорій почув, як у нього душа  охолола; почервонів. Наталка подивилась якусь мить мовчки — і одвернулась.

Невже вона бачила?

Але ні. Не може бути! Очі в неї не такі. Чисті, задумливі і наче здивовані..

— Ти не хворий, синкуї — спитав батько, помітивши, що Григорієві щось не теє.

— Ні, ні... то так... Згадалась дурниця одна...

— А ти не думайі. Хай йому хрін. Хай Ленін думає.

— Та він же, тату, вмер давно, кажуть, і в мавзолеї лежить.

— Отож, що лежить. Йому тепер нічого робити, то хай лежить та й думає, бо є над  им.

Сміх. Увечері того ж діня вони втрьох сиділи на колоді, що лежала через річку,  к кладка, супроти хати. Григорій на прохання Грицькове похмуро розповідав про  нші краї, про інші ліси, про степи широкії, як море. Про весну з жайворонками,   солов'ями, з зозулями, з одудами та з безліччю інших співучих пташок. Про  ерепілок у пшеницях, про всяку всячину, що за нею так стужилося його серце, і  артома імітував пташиний спів.

То кував зозулею, та так, що аж старий Сірко вийшов з хати, здивований. То бив  ерепелом, то одудом, а то вдавав соловейка. Трохи не так, але дуже подібно.

Наталка поглядала збоку, чудувалась, але не вірила, щоб так птахи співали. То  ого ж вони тут не співають так? Лише — “чи пить, чи не пить?”.

Грицько схопився і подався геть, щось згадавши. Григорій замовк. Враз почув себе  езпомічним, залишившись на самоті з дівчиною... Слухав, як йому гуде в висках,   серце стукає, як колись уперше на велелюдній залі перед промовою. А коли  бізвався, сам не впізнав свого голосу.

— Наталко, — мовив потиху. — Чого ти така?

Дівчина зиркнула спідлоба, ніби холодною водою облила.

— Яка ж я?

— Ніколи й не обізвешся до мене, все наче сердишся... Відчував, що говорив  урниці.

Вона не зразу відгукнулася на це — мовчала, спустивши очі. А потім обізвалась:

— Чого б же я сердилась? Ще що вигадай...

Сиділа, обіпершись рукою об колоду, і та її рука була близько від Григорія. Він  бережно, ніби не навмисне, присунув свою руку.

— Ет! — скинулась дівчина нервово і відсмикнула руку. А потім скочила на ноги і  виденько пішла геть. Коли вона зникла, Григорій пішов понад річкою, так, без  ети. Потім заліз у воду, занурив голову... Хотів так себе заспокоїти.

В гирлі Мухені

Пантовий місяць кінчився. Пролетів, як день. Стали збиратись назад. Прощай, падь

Голуба. Щастило нині, дай Боже й на той рік!

Сірко з Наталкою посідлали коні, нав'ючили, впакували панти і, доручивши все  станнє хлопцям, поїхали.

А Грицько з Григорієм, діставши відповідний наказ, зробили спліток — невеликий  літ, поставили на нього чотири кадовби з солониною, прип'яли ззаду байду,  апакували її сіном, напнули зверху намети і попливли вниз річкою Мухенею.

По трьох добах безперервної плавби, після безлічі дрібних і більших пригод  істались до гирла. Там, де впадав Мухень в Амур, стояв заготівельний пункт

“Дальзаготхутро”.

Завідувач — рудий вусатий дядько на прізвище Мокієнко — забачив їх ще здалека,  пізнав Грицька і вже скірився назустріч:

— А, будь ти турецький!.. А це хто?

— Брат у других, Григорій, — познайомив Грицько. Більш Мокієнко і не розпитував.

Тут не заведено дуже цікавитись, їм-бо, кінець кінцем, байдуже. Будь ти хоч  ултан турецький, аби путня людина.

Мокієнко був з людей старого гарту — гостинний і привітний, з чуттям власної  ідності. Сірки були і не його контрагенти, однак Мокієнко, знавши добре Сірків

(колись дружком був на весіллі), шанував їх і охоче взявся виконати доручення,  опомогти.

Йому залишили м'ясо, щоб він повантажив його з першим черговим пароплавом угору,  а Хабаровськ. Кадовби заднили. Мокієнко виніс чорнило та квач, і одразу ж за  аркували вантаж — написали, куди, кому, що і від кого. Потім виписали ще й  акладну, як належить, і заліпили в пакет, зазначивши в ній те саме, що на  адовбах, ще й інші подробиці. Це вже Мокієнко, — він був акуратний і хоч писав,  к курка лапою, і не любив взагалі писати, та любив відвантажувати. А тут ще  реба було прислужитись приятелеві.

Так хлопці виконали батькову умову з ОКДВА, відправили м'ясо.

— Блюхерові за гвинтовочку! — сміявся Гриць. — Мокієнко допильнує.

Сам він “висуванець” з мисливців і більш любив сам промишляти, аніж сидіти на  ій “факторії”.

В нього хлопці заночували. Мокієнчиха — літня жінка, привітна й весела — добре  анувала гостей. Та все розпитувала про домашнє. А їй, бач, нудно. Сини десь на  антовці, дочка у Владивостоці на курсах хутряного крамознавства. Мати  оказувала хлопцям, пишаючись, доччині фотокартки: весела, чорнява дівчина (в  атір удалася), то в мисливськім убранні, то в пишній оленячій досі (виставила  іс і пряде очима), то в городському — панна хоч куди. Мати пишалась, а нишком  итирала сльози:

— Боже, де той Владивосток! Мучиться дитина з тими науками.

Бурчала на “старого”, що задумав “занапастити дитину”.

Крім хлопців, на заготпункті ночували ще два цікавих типи. Цікаві тим, що були  'яні і все розповідали один одному (бо Мокієнкам давно вже набридло слухати),  к вони вчора увечері стріляли і як їх ведмеді “мало не поїли”. Один з них був  олова гольдяцького мисливського колгоспу імені Хагаєвича, з р. Хунгарі,  осіянин, на прізвище Судаков. Другий — з-за Амуру, з річки Анюй, — голова  коїсь сільради, Тищенко Макар, українець. Обидва дебелі, міцно збиті, обидва

“не любили випити”, тільки один — Судаков — низенький, забайкалець з походження,  ругий — здоровенний амурець, лубенець з походження. Вони щирі приятелі, хоч  озділяла їхні хати тут територія, на якій могла б вміститись ціла, скажім,

Польща. Приятелі, бо й Судакову серед гольдів нудно, і Тищенкові на Анюї, де  ого держава (сільрада) простяглась на яких чотириста кілометрів, а в ній лиш  вісті чоловіка підданців, і розкидані так, що дідько їх знайде, коли, скажім,  реба край випити, — теж невесело.

Раді, що зустрілись, вони закубрячили. Але почали не тут. Вони, бач, ходили по  етрях і скрізь шукали літака. Такий наказ вийшов — усім шукати. А як то робота  арудна (знайди його, де він упав у цій проклятій гущавині), то вони ходили і,  е тільки були добрі люди, — там і пили медовуху або спирт. І хоч людей було  ідко, зате пили подовгу, — пробували, в кого міцніша. Отак учора надудлились в  ривого Терешка, вони... “ішли собі на смерканні і шукали літака”.

— Коли гульк, — оповідав Тищенко, — стоять? Чорніють! Лишенько — ведмеді! Ми за  ердани — і давай поливати. Били, били... таку стрілянину зчинили! А далі я й  итаю: “Судаков, скільки дураков?” — “Два!” — каже Судаков. Бо ми ж тії пеньки  ак порешетили... Судаков притакував п'яно головою:

— Верно, Макаруша!.. Ето і єсть головокруженіє от успехов... Стрєльньом-ка!

І вони “стріляли”, черпаючи спирт просто з туязя. Уранці хлопці вирушили назад,  гору по Мухені. А діставшись до вершини, уже пішли пішки додому. Тією самою  тежкою. Григорій прагнув скоріше додому.

Розділ восьмий

ОСІНЬ У ТАЙЗІ

Коли достигає виноград

Непомітно минало літо. Промайнуло, як один погожий день, і надходила осінь.

Золота осінь, коли достигає виноград у тайзі, коли набряклі червоним соком грона  ого обтяжують лози, випромінюючи сонце увібране в себе і відбите в блискучих  осинках.

Після пантування хлопці пробули вдома лише п'ять днів, то й ті п'ять днів косили  раву на старій пасіці, кілометрів за десять, “за харч”, мовляв Грицько,  епкуючи. А накосившись досхочу, Грицько з Григорієм вибули вдвох на верхів'я  ічки Іман.

Старий з дочкою порався вдома на пасіці — брали мед. А потім зібрався везти  анти та й дещо зробити для осінньої й зимової “кампанії”: то умови поскладати,  о взяти авансом шкіри, чобіт чи там ще чого. А хлопцям звелів з'їздити на Іман  а й поробити все, що треба. А що треба, то вже Грицько знає.

За ці дні вдома Наталка ще більше наче зчужіла — сторонилась Григорія. Чи то  умисне, чи то так виходило, але все десь обминала і була якась задумана, сумна  іби. Тож Григорій зрадів нагоді помандрувати десь подалі. Хай, може, воно в нім  ляжеться, лихо оте його, хвороба ота. А коли хлопці від'їхали, забравши з собою

Нерпу з Рушаєм, Наталка стала ще сумніша. Іноді така сердита, що навіть на

Заливая гнівалась. Заливай лишився вдома, хоч поривався був разом з іншими  обігти, та господиня його не пустила.

А подеколи на неї несподівано находило, і вона дуріла чи пустувала, як мала  итина. Стрибала з Заливаєм на річці по камінцях, поки котресь не плюхалось у  оду з усього розгону; гуляла з ним у палочки-стукалочки, а то й стрибали разом  ерез високу лату наввипередки. Чисто дівча мале. Або ставала на колоду і,  риклавши руки до вуст, викликала мавок у горах, дражнилась, — кричала дзвінко і  ослухалась, як її голос повторювався безліч разів. Заливай і собі гавкав, а  ому відповідало кільканадцять псів одразу. Здивований пес аж поривався туди,  иро переконаний, що це з ним перегавкується ціле собаче товариство.

А то десь зникала на цілого півдня — десь лежала чи блукала в лісі, а приходила   вогкими очима і тиха така, слухняна, лагідна.

Мати бачила все, дивилась на дочку пильно, зі смутком, але нічого не говорила.

Розуміла — дівчина на порі, от і нудиться. Такий вік дівочий. Сама не знає, чого  й треба. Теж була такою.

А раз мати запропонувала їй:

— Може б, ти, доню, поїхала до тітки в Київ та погостила. (Така думка — там і  лопців, і дівчат доста, хай покрутиться межи людьми, подуріє). Пам'ятаєш, як ти  здила торік улітку, саме оце, як виноград достигав?

Наталка обійняла матір і засміялась:

— Ні, мамо! Чого я там не бачила? Я хочу бути коло вас.

— Відколи це ти стала такою мамійкою?

— Отак! Чого це думають всі, що я така сердита та негарна? Хіба я така, мамо?

— Та ні. Тільки ж і не мамійка ти.

— А от і мамійка! Мені іноді вас так шкода. От ми їздимо та й їздимо, а ви самі  дома. І скучаєте, ажи? Як і я іноді без вас...

— Дитино моя хороша, — раділа мати. — А може, таки поїхала б до тітки?

— Ні, ні, мамо! Ні, ой ні, ні!

І обіймала матір, і обертала навколо себе.

Весела робінзонада

А хлопці їхали собі на південь схилами Сіхоте-Аліня. Їхали довго (чотири дні),  оки не прибули на місце. Крім рушниць, харчів тощо, мали при собі ще дві коси  римкнуті.

Там, де в Іман впадає широка та буйна притока Араму, нижче річок Улахези та

Санчихези, стояв на невеликім джерелі невеликий барак. Це давня Сіркова заїмка.

Тут хлопці й отаборились. І жили собі безжурно, весело. Як два Робінзони. В  айзі була пустеля щодо людей, — на сотні кілометрів не було ніякого житла,  іба, може, де живий який манза-звіролов. Лише за сто кілометрів угору було  елище старовірське, невелике, хат на десять, що звалось Диди. “Хто куди, а я в

Диди” — жартував Грицько. А вниз — до самої залізниці майже, — пустеля, на цілих  вісті кілометрів. Там, нижче на Імані, багато лісозаготівельних бараків, але  літку вони пустують, і лише зимою набивається туди люду. Але то там. А тут і  зимку пусто, лісозаготівлі сюди не доходять. Хіба тільки яка експедиція проїде  гору, або старовіри по льоду поїдуть вниз до міста Імана.

А нетрі тут первісні і незаймані, як, далебі, ніби в цілому Зеленому Клині. А  ослинність як у субтропіках, думав Григорій, спостерігаючи флору. Він  ригадував географічну карту, і виходило, що вони десь на рівні Сочі або

Севастополя.

Отут і жили. Нікуди не квапились, пеклись на сонці, годували комарів та гнуса,  овили гачком рибу (для сміху), стріляли качок іноді для стрілецької вправи.

Качок було тут чимало. Насідають рядочком на смужці ріні, межи бистрою водою та  ущами, і пишаються. Котрі були ближче, хлопці не чіпали, не цікаво, котрі  алеко, метрів за триста — чотириста, — стріляли “всидячку”. Особливо цікава  ула качка, так звана клоктуша — японська качка, дивна своїм оперенням.

Так і жили, тішились. А межи цими ділами так, для розваги, виконували батьків  аказ, — косили сіно по сопках, по галявинах над Іманом і заготовляли с а м о л   в и, — пастки такі. А як у них календаря не було і поспішати було нікуди, бо в  ию ніхто не гнав, то вони й не квапились. Накосившись або нагрібшись, сиділи  дома, проти сонця голяка і стругали химерні палички з зубчиками та плескаті  ілочки з зарізами. В цілому два таких кілочки і прутик становили пристрій, т.  в. тунгузьку насторожку. Проста і воднораз так хитро придумана, що аж дивно.

Склади два кілочки, поклади межи ними прутик з вирізами, а тоді підстав під  олоду — колода, підперта цим пристроєм, стоїть і стоятиме хоч рік; та досить  оркнути за прутик, як кілочки розпадаються і колода падає. Це тунгузька плашка.

Зручна тим, що кілочків можна наробити цілий мішок і носити з собою, а колод уже   лісі досить. Яку хоч підіпри, — і вже тобі самолов. Знай тільки, де поставити  а як і чим наживити. А то ще є “кульомки”, але їх треба робити на місці... Це  се для дрібного цінного хутряного звіра і такого, що рушницею в цім лісі його  е добудеш, як от колонок, с о л о н г о й, куниця, харза (сестра куниці),  орностай тощо. А заготовляють і кладуть на місце ці всі причандали заздалегідь,  е з літа або з ранньої осени, щоб вони там облежались, щоб набрали місцевого  уху, щоб потім звірок не сахався, як самолов наставлять. Це все розповідав

Грицько своєму помічникові, щоб знав, що й до чого.

Робота була не важка, харчі добрі, — тож хлопці жили собі, як на відпочинку. Дні  першу лічили, робили затіски, потім збились і вирішили чинити за дідівським  равилом — “врем'я само покаже” та “якось-то воно буде”.

Настругавши паличок доста, щодня сідлали коні й їхали непрохідними нетрями, де  ам дідько ногу зломить; у відповідних місцях вирубали метрові товсті колодки,  озколювали їх і так клали, зверху клали набір паличок, а на дереві, поблизу,  обили добру затіску. Так помалу зробили рейд кілометрів на сорок. І нарозтикали  аких паличок та наробили затісок до лиха. Затіску од затіски видно. Оце й діло   них.

Так не огляділися, коли минув місяць — надійшла уже справжня осінь, з прозорим  ебом, з ранішніми морозами, з інеєм на травах, з павутинням на всьому. Достиг  иноград і хлопці щодня набивали оскому так, що не могли нічого їсти.

Бог кохання

А в нетрях уже ревіли ізюбри. Надійшла золота пора — пора кохання. Могутній  ивний бог вийшов на золоті, осяяні вечірнім сонцем бескеття, і в рожевій імлі  адвечір'я оголосив її прихід — просурмив на всі чотири сторони і стоголосі луни  ознесли той клич по всіх усюдах:

“Любіться! Шалійте! Божеволійте! Бийтеся за неї — за любов! Протинайте один  дному груди! Ламайте кості, збивайте роги!.. І беріть, беріть тих мрійнооких  амиць за правом сильного! Любітесь! Множтесь!.. Слава хоробрим! Слава сильним!”

І котились стоголосі луни, реготали потужно в нестямі бескеття. Ревли ізюбри.

Місячними вечорами, млосними ранками, тьмяними, мрійними надвечірками. Шелестіли  етрі, тамували шалені вибухи нестримної жаги і охороняли бої лицарські та  мертельні змагання за право на любов. І лиш рев котився далеко — десь з хряском  илися вогненнозорі коханці і дивилися на них граційні самиці, чекаючи, поки  роллється кров, і гордий, нетерпеливий, шалений від пристрасті переможець  ідійде без заперечень... Чекали й тремтіли, готові. Хвилювались.

По нетрях, по бескеттях ходив бог з золотою сурмою, бог кохання.

Затикав Григорій вуха, а бог сурмив, сурмив у них. Ранками і вечорами Григорій  росиджував цілі години, впиваючись відголосками тієї стихії. Було йому тужно.

І кипіла в ньому кров. І хотілось йому стати і заревти, потрясаючи все,  икликаючи свою долю до бою, і поламати її ребра, потоптати її ногами. В лютім  ападі помсти розтрощити її...

Думи пливли, як плине вода в широкому Імані, — гомонить срібними голосочками,  люскотить, воркоче ніжно, вабить, вмовляє, кличе і утікає, ховається в імлі.

Над падями, над кряжами стеляться тумани, ніби там ходять дівчата і напинають  амітки, хочуть затулити місяцеві очі, — нехай не дивиться: гріх!

Давно було пора додому, і вони були б уже поїхали, бо, мабуть, батько бурчить  же там, та Григорія вкусила гадюка, як босі складали сіно, — тож вони мусили ще  ікуватися. Грицько перелякався був, сам Григорій теж розгубивсь, але не показав  ього. А вкусив щитомордник — страшна, отруйна гадюка. Перше, що Григорій  робив, це піймав щитомордника і розчавив його. А потім став випробовувати всі  удь-коли чуті засоби — такі відомі серед усіх тих, кого гадюки ніколи не  усали. Перше — перев'язав ногу ременем вище коліна так, що вона за яких п'ять  вилин геть посиніла, як печінка, аж Грицько перелякався, а з виразки виступила  рапелинка крові. Потім на команду Грицько відкрив патрон і насипав на ранку  ілий заряд пороху, але запалювати вагався (ану ж, як одірве геть ногу) і  дмовляв від цієї, хоч і вірної, але тяжкої операції. Зійшлись на тім, що

Григорій половину пороху струснув, а половину таки запалив. Йому і в очах  отемніло від спалаху. Але нічого, не кричав, лише трохи зблід. Почекали трохи.

Нога пухла далі й боліла, головне, від того, що набрякла від перев'язу. Не мавши  асобів, Григорій, керований зухвалою, але глибокою вірою в те, що його ніщо не  ере, не брало, то ж не візьме й тепер, — наклав на ногу компрес і розпустив  емінь. І клали сіно далі, але вже повзувались. До вечора нога так спухла, що

Григорій не міг ходити.

Другого дня було гірше. Григорій блював, нічого не хотів їсти, але їв через  илу. Грицько був в одчаї, вимагав негайно їхати, але Григорій заспокоював і  римався спокійно сам. Чотири дні воював організм з отрутою. Це була ціла  рагедія для Грицька — спостерігати і не мати сили якось допомогти. Він висував  илу проектів — їхати в Іман, їхати назад, з'їздити до Диди до знахарки — і  отів все негайно здійснювати, та товариш спокійно, але рішуче забороняв.

Кепкував. Наказував. І Грицько, хлопець неабиякої крутої вдачі, скорявся.

Упевненість і добрий настрій друга його заспокоювали. Кінчилось тим, що Григорій  ув правий — ніякої халепи з ним не сталось. Ще чотири дні — і він цілком  идужав.

Проте багато днів вони змарнували.

Коли вирує кров

Хлопці надумали були вже збиратися додому, як тут прибіг Заливай, а слідом за  им приїхала... Наталка. Кінь під нею був мокрий і аж тремтів, — тож гнала без  талого відпочинку, без зупинок, либонь. А сама... сама була спокійна. Побачила  це здалеку, що хлопці живісінькі, і була спокійна, весела. А до Григорія навіть  айдужа. Не наближалась до нього, уникала зустрічатися поглядами.

Їхавши назад, зупинились на Бікіні, там, де він, склавшись із безлічі  трумочків, тік уже широченькою річкою. Тут стояв курінь. Тут днювали. Натрапили  а барсовий слід і ходили полювати, залишивши усіх собак вдома. В гущавині на  акім полюванні собаки зайві — заженуть десь, і не вглядиш. Думали так  аскочити.

Довго нишпорили, але без наслідків. Так і облишили. Зате натрапили на  ікавіше...

Уже сонце похилилось на захід і заходило надвечір'я, як вони сиділи потомлені на  олоді в гущавині перед великою галявиною. Відпочивали. Сиділи мовчки. Десь  алеко сурмив ізюбр, і луна котилася нетрами. Він починав з низької ноти і  ідносив її дедалі вище, до шаленого боевого реву-виклику. А у відповідь —  ільки луни.

Григорій сидів поруч з Наталкою, У нім вибухло те, що він був приспав уже.

Вибухло з дикою силою, заболіло, застогнало, та він сидів і мовчав. Слухав, як у  кронях товчеться кров. А Наталка байдуже, зосереджено, замріяно майструвала  ось із кори. Вправно. Мистецьки. “Почекайте, ось буде диво”.

У неї була вже готова сурма — ріг з молодої кори, ввинутої спіраллю, завдовжки з  етр. Тоді зробила пищик, попробувала, застромивши його в дівочі губи, —

“пищить”, а тоді вправила в вузький край сурми. Приклала до уст і стала чекати  адумано. А коли знову проревів далекий ізюбр, Наталка нахилилась і, підіймаючи  урму вгору, відтворила пристрасний, боєвий ізюбриний рев. Шалений клич. Луни  ішли вистрибом, покотились: туди, на поклик. Артистична провокація!

Секунди бігли з дзвоном. І раптом пролунала відповідь... Знову виклик... Знову  ідповідь... Ближче... Ближче…

Розпалений бик гнав десь, забувши про всяку обережність, ламаючи хащі.

Мимоволі у кожного руки самі намацали зброю, підкоряючись стихійному, сліпому  нстинктові мисливця. А Наталка викликала і за кожним разом тихше, віддаляючись.

І вже чути було, як тріщало суччя під ногами розпаленого рогатого лицаря.

Тупіт... Ось він, близько, став десь, слухає. Чмихає...

Наталка мовчить, завмерши, мерехтить очима...

Раптом з другого боку, — і зовсім близько, — інший рев. Другий бик! Поспішав,  идно, мовчки, до ревища двох.

Перший, зачувши, проревів так, що в Григорія і серце затремтіло. Не від страху,  і. Не від азарту, ні, — від почуття в тім реві сили, стихії, мужності  озпаленого самця, що його пристрасть та ревнощі доводять до самозабуття, до  ожевілля.

Тріщання кущів. Мить... І ось він на галявині. Близько, ступнів за сто лише.

Став. Тремтить увесь. Послухав. Чмихнув і. нахиливши голову, прикрашену  огутніми рогами, копнув землю, а тоді, видобуваючи десь з звіриного серця першу  изьку ноту, підносить голову на витягнутій шиї і підносить ноту. Вище. Вище!

Доводить її до найвищого напруження, викидаючи в небо все, що в нім вирує і  ипить... І видно, як з розкритої пащі йому йде пара, мов дим, над червоними  снами. А око, налите кров'ю, мерехтить... В цю мить короткий рев, скоріше  тогін, і на галявину виламується другий ізюбр. Став, пирскаючи, копає землю...

Тремтять до бою один і другий. Почали сходитись.

Два демони, дві сили, — втілення цілого цього світу. Стали один проти одного,  итягли вниз шиї, нагнувши голови — ріг проти рогу. Копають землю, аж вона  етить геть, водять боками. Чмихають. Раптом зводяться цапки і б'ють один одного  огами з ляскотом, із стогоном... Одного такого удару досить, щоб пробити людину  аскрізь.

Розходяться, копають землю і знов... Упираються рогами один в одного, аж лускіт  де.

Григорій припав до них очима, як і інші присутні. Не дихав. А два красені, два  орді демони шаліли, стогнали в героїчних позах борців за любов, за самиць, за  раво володіти ними. Десь вони там стоять і дивляться... Григорій хвилювався. В  ьому кипіла кров. Він зціпив зуби, сидячи біля дівчини, біля свого болю, біля  воєї згуби.

Тут тремтлива дівоча рука схопила міцно його за лікоть, його наче вдарило  трумом, — повернув голову... Але Наталка дивилась не на нього, вона аж  ахилилась вперед, впинаючись блискучими очима в ізюбрів. А очі, очі!

Чи це вона йому звеліла натиском руки, чи це було нагле, шалене почуття  евнощів, — він швидко підкинув рушницю і вистрілив, не здаючи собі справи.

Мов ударені блискавкою, ізюбри кинулись врозтіч. Один щез в хащах, а другий  курнув просто на них. “Влучив” — майнуло Григорієві в голові. Ізюбр, мало не  отоптавши, пролетів над ними, мов вітер, і подався хащами. Всі втрьох схопились  , як хорти, подались слідом. Гнали, пригинаючись до трави, опановані  епереможним, диким інстинктом пращурів. На травинках де-не-де були краплі  рові...

Довго тропили.

І догнали...

На марі, зав'язши по черево всіма чотирма ногами, лежала горда тварина, витягши  о траві гарну, пишнорогу голову, і зрідка стогнала. Піднімала голову вгору,  гору на витягнутій шиї, хапала ніздрями повітря і знову клала її на траву із  тогоном... І знову...

Григорія наче хто враз шеминув ножем у серце: “Це ж ти! Це ж ти так...

Зацькований... Ось так...”

Зацькована, смертельно поранена тварина, не в силі видертися, в останній агонії  іднімала голову високо і дивилась, дивилась здивованими вогкими очима на  онце... З ніздрів, разом з повітрям вилітали криваві росинки... А потім клала  ую голову на траву із стогоном — “у-ф-ф!!.”

Григорій миттю підняв рушницю і вистрілив. Повернувся круто і пішов. Пішов. —

“Ще не хватало, щоб тебе живцем вовки гризли”. Бачив лише, як тварина, немов  дарена громом, рвонулась, вихопилась із багна усіма чотирма ногами і впала  абік нерухома.

— Куди ж ти? Куди ти?! — гукала до нього. Але він, не обертаючись, ішов далі.

Навпростець. А в очах...

А в очах йому стояли сльози.

* * *

З того ізюбра, з ніжок, пізніше Наталка пошила собі унти, лапчаті. Чотирьох  іжок було мало — це лише на один унт, — але вона добавила ще чотири від тих, що  ули з пантування, і пошила. Розцяцькувала їх горностаєвими сніжинками,  торочила риссю. А наставку шовкову, чорну, вигаптувала жовтою і червоною  аполоччю. Але ці ніжки були замітці серед інших, глянеш — одразу видно: то  ітні, а це осінні — “ревічні”, з тієї пори, коли ізюбрі дуріють з пристрасті...   гинуть.