XXIX

— Анна дуріє!

— Що з нею?

— Хоче убити Саву...

— Ей боже!

— Жаль заступив їй розум...

Так ходило селом від уст до уст — і се була правда. Де б і не добачила вона його

— на полі, на дорозі, в селі, тут і кидалася на нього звірюкою і силувала вдушити. Забувала про ціле своє окруження, про все, а бачила лише його. Гнала за ним, мов тигриця, сиплячи іскрами з очей, і кричала:

— Ти, убійнику, ти, ти, я тебе уб'ю! —І за кожним разом була б йому не одно заподіяла, наколи б у нього не були скоріші ноги, як у неї.

І дивно: лише її одної боявся молодий, мовчазливий. Боявся боязню, якою лякаються лише цілковито дикої, небезпечної звірини. Він зойкав, як вона гнала за ним, а його очі ставали з переполоху непритомні. Знав і відчував: вона одна могла йому горя нанести. Ніхто інший з людей. Ніхто його словечком не торкав, не питав, не грозив. Ніхто нічого не говорив, не шкодив. Лише одна-одніська вона.

Вона була карою он тут для нього на землі. Все інше він немов у своїх руках держав. Від її першого нападу почав ходити до церкви.

— Святий став! — перешіптувалися глумливо між собою люди.— Мабуть, ненадовго!

— Чому ні? Може, він уже жалує...

— Бо так! На великдень узяв його батько з собою до церкви. А як були вже недалеко Григорієвої хати, він відділився від батька, як та машина, і пішов через чужі сади до дівчини. Старий лишився сам і мало що з сорому в землю не запався. Йому світ потемнів. Всі ґазди, що йшли тоді, бачили се.

— Страх! Рахіра з ним щось заподіяла. Зілля, матригунів дала. Він усе робить, чого вона хоче...

— Господи, борони перед матригуною! Але Анна йому щось вистроїть. Недурно вона пережила оце все. Адіть, як його уздрить, видите, яка стає? Най господь боронить!

— У бійницею стала б, якби не утікав! А здавалося, така добра!

— В чоловіці як би дві душі. І як би одна в одну прокидалася...

Одного разу сиділа Анна з товаром у полі. Сиділа під одним корчем лісового оріха й годувала одно з близнят, що мала при собі. Нараз побачила Саву, що надійшов ізбоку. Її очі загоріли, мов у дикої звірини. Поклала дитину осторожно на землю на сердак, а сама кинулася ззаду на пальцях за ним. Чи відчув він небезпеку?

Так, здавалося.

Блискавкою оглянувся, однак уже було запізно. Вона закинула йому обі руки за шию і почала давити.

Він ревнув, а відтак почалася боротьба.

Страшна боротьба двох противників. Вона змішалася до непізнання.

— Я знаю, що ти його вбив, я! — кликнула погаслим голосом і з безкровним лицем.—

Я се знаю і хочу тобі відплатитися! — Се були її одинокі слова.

Вже туй-туй мала кинути його до землі, туй-туй задавити. Нечувана сила вступила в неї, а ненависть підтримувала. Одначе він був зручніший від неї. Він освободив праву руку і вдарив її так сильно в груди, що вона заколибалася і впала. Він утік. Утікав чи не півгодини безперервним бігом, з лицем, як у дитини, до плачу викривленим і переполоханим.

В тиждень по тім померли близнята Аннині, і вона попала у меланхолію. Ходила селом і полями без цілі, з затисненими кулаками і прямо не бачила нікого перед собою. Так зайшла одного разу і до Марійки.

День був сльотний, дощ падав безперестанку, а Марійка сиділа з Івонікою в хаті й перебирала якесь насіння.

Нараз увійшла Анна.

Увійшла у довгому чорному сердаці Докіїному, в такій же хустці на голові, і худа, і бліда, мов із білого воску. Не сказавши ні слова, станула зараз коло дверей, задивившися в одну точку, її руки звисали вділ, а п'ястуки не отвиралися.

Марійка прокинулася і хотіла вже на неї кинутися. Се ж була ходяча погроза для

Сави, «кара божа», як вона її прозвала. Вона її так само ненавиділа, як Сава.

Чого хотіла вона тут? За чим прийшла? Вона ж заказала їй уже раз назавсіди переступати поріг її хати.

Івоніка стримав її.

— Ти не видиш, що вона не знає, де вона? — прошепотів він.— Її очі дивляться у якийсь блудний світ! Подивися на неї!

І справді. Великі чорні очі нещасної дивилися спокійно, майже дитинно вперед себе і не впізнавали окруження.

— Що тобі треба, доньцю? — спитав Івоніка лагідно.— Хлібця?

Вона глянула на нього тихо й байдужно і, розмикаючи надсилу бліді уста, сказала:

— Хлібця...

Марійка подала їй хліба, а вона його з'їла. Відтак стала роззиратись по хаті. На стінах висіли почорнілі, задимлені ікони, поприбирані в цвіти і рушники. Над одною із них висіла синя жовнірська шапка Михайлова. Великими допитливими очима приглядалася нещасна хвильку образові зі шапкою, відтак почала мінитися.

Здавалося, в неї вступало життя, здавалося, визискувала пам'ять і притомність наново. Вона оглянула звільна несміливим поглядом довкола себе... Відтак приступила близько до Марійки і впилася своїми очима в неї. Ся подалася з переляком узад. Очі молодої жінки почали так дивно миготіти перед нею... Чи їй привиділося що в лиці старої матері? Вразила яка подібність і викликала який спомин в її затемнілій душі?

— Сава! — скричала вона нараз не своїм голосом.— Сава вбив його! — І, кинувшися до дверей, пігнала окриленим кроком через поля...

Марійка побіліла, як стіна. Почала труситися. Не була в силі промовити одного слова.

В Івоніки виступили сльози в очах. Його голова затряслася.

— Господи, рятуй та змилуйся! — промовив із цілою побожністю своєї душі, заломивши розпучливо руки.

— Вона збожеволіла! — обізвалася насилу Марійка.

— Жаль заступив їй розум! — відповів Івоніка. Потім додав: — Видиш, жінко? А ти все не вірила, що вона була Михайликова! Гадаєш — чоловік із добра з розуму сходить, з утіхи? Ми прогрішилися, Марійко! Ти прогрішилася! Я не знав, аж Докія сказала! Нам було прийняти сиротя Михайлове, як приносила та просила прийняти.

Тепер уже бог забрав їх до себе. Не стануть... нам уже ніколи... тягарем діти нашого Михайла! Не стануть... хоч би ми того на колінах день і ніч бога благали!

Будем годувати діти Савині та Рахірині... а Михайликові... вони уступилися нам навіки з дороги...

Та й захлипав уголос.

Відтак серед шаленого жалю, окинувши її зором, неначе його пхнуло вдарити її, зірвався насилу із свого місця й метнувся надвір...

Вона лишилася одна в хаті. Біла-біліська.

Велика муха перелетіла повз неї і вдарилася з бренькотом в шибу.

Вона повела тупо за нею очима.

Не знала докладно, що з нею діялося.

Вона свої любила діти, страшно любила їх. Кров була би дала за них. Відтак щось сталося... помішалося... і тепер вона винувата... І вона відчула, що була винувата. Михайликове хлоп'я приносили до неї... ось тут, на тім порозі, подавали їй... просили за своє прийняти... вигодувати в пам'ятку по нім... собі на потіху... а вона відігнала її... з оцього порога відігнала. Хлоп'я

Михайликове...

Господи Ісусе Христе!

Що їй було? Чи в неї розуму не стало? Відібрало їй розум? І метало нею то в одну, то в другу сторону. То до Сави, то до Михайла. Миналася з жалю та розпуки за ним. Вона любила свої діти, хто закине їй на світі, що вона їх не любила?

«Будемо годувати діти Савині та Рахірині... а Михайликові уступилися нам навіки з дороги!..» — шепотіло щось із дна її душі до мозку.

«Савині та Рахірині!.. Рахірині, Маріє!»

«Савині!» — відповідало щось само із себе.

Сава вбив його, Сава!

Ніколи не буде годувати!

Скорше вже їй руки відніме...

Ех!..

Щось боролося тяжко, нечутно між собою, а вона терпіла під тим пекельні муки.

«За два-три роки було б уже тупцяло коло вас, було б уже бігало за бабунею!» — обізвався голос білоголової старухи в її душі.

Аякже! І вона робила їй той закид, що ось тепер її чоловік, ота беззуба баба, що все знала.

Вона гризлася та їлася неустанно... бо чим було сироті двоє дітей вигодувати?

«Ая, Маріє! Зле зробили! Були б собі Михайлика малого вигодували... бо таки казали, що й «Михайликом» його охрестили...»

Бліда, як стіна, жінка гляділа з широко створеними очима вперед себе в якійсь предивній, загадочній задумі, а відтак зірвалася із свого місця на рівні ноги.

З лихорадним поспіхом закинула на себе сердак і вибігла живо надвір. Та тут же остановилася на хвилю. «Де її шукати? Куди вона, нещасна, пігнала?»

— Анно! — зойкнули її викривлені уста з неописаним жалем, немов благаючи.— Анно, прийди назад!

Повно сліз найшло їй раптом в очі, і вона мов крізь серпанок гляділа вперед себе.

Перед нею лише поля зеленілися.

По маєвім дощі зеленіли й пишалися, дерева розвинулися, поприбиравшися в ясну розкішну зелень, і позаквітчалися в білі, рожеві китиці цвітів.

Вогкий запах маєвого цвіту розходився у воздусі й голубив на силу до себе.

Земля розкошувала...

Хутко по тім відвезли Анну до шпиталю. Село зобов'язалося понести кошти за неї, і з сим, здавалося, настав уже супокій у голосних подіях села, вернулася рівновага в розколибані уми й серця.

Все добігало ніби закінчення... і праця, та сіра, невсипуща, одностайна праця,— вона наложила на все свою печать і замкнула кожному уста. З дня на день вимагала свого часу і їй призначені сили, неустанно утримувала руки в руху, перетягалася з одної пори року в другу, зростала, опадала і знов піднімалася, і так затирала незамітно всі події, а з тим минувшість і спомини про неї. Се лише так виглядало зверху. Але що в дійсності було, всередині? Там не завсіди пливли одностайні, однакові струї...

XXX

Шостий рік минає з того часу.

На далеких полях грало на відміну різними барвами, і грало життям і мертвотою.

Правильно наверталися восени смутні маси мряк, уступали покірно незчислимим звіздкам снігу, а відтак розкішній зелені весняній.

Тихо, нечутне ткає природа свої події по черзі і не зміняється у своїх установах.

На полях все ще видніється бурдей.

Стоїть, як стояв, і лиш що незамітно в землю западається.

Його дрібні віконця блимали проти сонця, мов очі, що старіються, а у сльотних днях плакали великими тихими сльозами.

В ньому вешталося лише двоє старих людей — Марійка й Івоніка. Вона зісохла, мов скіпка, а він передчасно постарівся. Чи жаль, чи тяжка праця їх так позбавила із сил? Здається — одне й друге. З ніким не зносилися і жили лише, як здавалося, для своєї землі і для своєї худоби, а праці не покидалися. Святочні дні здавалися їм задовгі, а робітні закороткі.

— Для кого їм ще так гарувати? — дивувалися люди.— Для Сави того доста, що мають, а їм, старим, чого треба? Печі теплої та трохи теплої страви.

Але вони були іншої думки.

На полях справді не втихала праця, їхня праця йшла на служби божі за душу покійного сина. Два рази в рік відбувалися величаві посмертні обіди. Один восени, а навесні, як бідним людям найтяжче виживитися,—другий. Столи їх угиналися; багаті й бідні, здалека й зблизька, кріпилися на їх хлібі. Так постановили вони собі весь труд свій посвятити на ту ціль, і та ціль була одинокою силою, що удержувала їх при житті і тримала їх сили в рівновазі.

На Михайловій землі зростав той хліб, для Михайла були тії загони призначені, нехай же і йде все, що його, за його душу... А колись, як їх уже не стане, нехай божа воля діється...

На тих обідах не бували ніколи; ними заряджували все Домніка з Ілією, а як і були, то лише дуже коротко. Вона сиділа й гляділа мовчки, як люди їли й пили, а відтак зривалася, мов несамовита, закладала на себе сердак аж на голову і бігла крізь поля в бурдей. Там зачинялася в стайні, доки Івоніка не вернеться і не розповість, що вже по всьому. А він, заховуючись так само безмовно, від часу до часу заломлював мовчки руки, ударяв із жалю в долоні, а потім десь подівався, віддаючи шепотом Домніці погляд на все, аби ніхто впорожні й голоден не відійшов.

Велика побожність і віра його скріпляли й утримували на дусі, і він тонув у ній всею своєю лагідною вдачею.

«Так бог дав!» — потішав себе і силувався помиритися з долею. Другої, реальнішої розв'язки тої найстрашнішої події в житті він не дошукував. Інстинктом простої душі відчув, що інша була б йому нанесла горя, і він не переніс би її. Не в силі був би перенести. «А от,— толкував собі,— Сава був і при війську якийсь час, сидів у криміналі,— мимо нього ходили судді, він глядів на мури, за слідами його страшної події слідили люди, та проте він живе свобідний. Що його хоронить? Що розпинає над ним свої крила?

А Михайло не був тим, що він, інакше вів себе, та проте...

Але чому було так? Сила божа хотіла так...»

Такі питання впивалися деякими часами в його душу до самої глибини і підкошували віру й терпливість у терпінні, гнали силоміць по церквах і сповідях.

Найрадше заходив на прощу до святого Івана Сучавського і тут умлівав душею.

Чи не винен він сам тому страшному горю? Чи не був задобрим для Михайла, а застрогий для Сави? Тут і там доходила до нього чутка, що він був ліпший для

Михайла, як для Сави, але, наскільки йому здавалося, його сумління було чисте.

Він бажав добра для обох, але, може, він і винуватий? Господь один знає, в чім лежить вина. «Я темний чоловік, отченьку! Най господь простить мені, грішному! Я робив, як знав!» — починав при сповіді, як при втраті любимця свого, і велике, потрясаюче було каяння того на вид тихого, ніби незначного чоловіка.

Сповідь приносила йому полегшу.

Потішений вертав назад і запрягався наново до ярма сірої одностайної праці, до невмолимого труда.

— Один день,— говорив він,— один жаль. Так минали дні для нього. Так мало вже бути до кінця його життя.

Метою його життя було тепер — дбати за Михайлову душу, за його душу бідних годувати, хлібом-сіллю спомагати і за свою, і Савину провину благати бога...

Від року Сава відокремлений.

Батько дав йому половину хати в селі, і там він зажив.

Мовчки ожидав він тої хвилі, як батько віддасть йому для нього — як думав — призначену пайку, а і пайку Михайла, та так само мовчки не сповняв батько його надії. Ні одним словом не докоряв він йому про смерть брата, ні одним поглядом не нагадував йому про нечуваний вчинок; якась тяжка, невидима рука замкнула йому уста навіки в тій речі — лише землею не наділив його.

Тої чорної, пожаданої, дорогої землі, без якої йому годі було як слід проживати, в якій був би день і ніч грібав, життя своє добував,— її не давав він йому.

— Працюй, як я працював! — сказав йому, відділюючи половину хати.— Нехай робить, як я робив! — відповідав людям, що допитувалися його, чи не відділить Саві пайки, бо, як видно, сей збирається посватати Рахіру.

— Нехай працює! Нехай знає, як то є, як чоловік нічого не має, а відтак як сам доробиться тої землі! І не поступився ні на ступінь від свого рішення.

— Землі? — шепотіла Марійка з ненависті викривленими устами і розсмівалася страшним сміхом.— Хіба на те, щоб ліг із нею в роті, та щоб вона його навіки здавила, як здавив мене через нього жаль на сім світі?

А відтак розсипувалися прокльони з уст нещасної матері на голову сина, так що волосся дубом ставало й тілом мороз пробігав.

Вона ненавиділа Саву.

Ціла її колишня любов до нього, яка свого часу зводила її з розуму, приневолила її забути старшого, наказала вигонити нещасну дівчину з сиротою, з самої дикої тривоги про нього, напружала до всяких вигадів рятунку при слідстві проти нього, яка проникала її душу до божевілля,— вона перемінилася тепер у найстрашнішу ненависть.

По своїм повороті з в'язниці оказував Сава свою байдужність проти родичів цілком явно. Здавалося, його любов до дівчини змоглася у в'язниці вдвоє, а з тим і витиснула всі інші почування в його серці. Він чув і бачив лише її.

Ледве що поступав до батькової хати, щоб поглянути за ним та за побитою матір'ю, як уже й забирався наново до неї.

Покликала його мати по якій денній праці до вечері, він вступив у хату.

— Зараз дам вечерю, Саво! Я ось лише кулешу виверну на кружок! — Йому вже задовго було чекати. Махнувши рукою, хапав мовчки за капелюх і був уже при дверях.

— Не хочеш ждати? — питали його.

— Ні!

Ніхто не питав, куди йде. Кожному було звісно, куди веде вузенька стежечка садом, а за садом далі під ліс...

Від смерті Михайла ночував ледве дві-три ночі в тижні дома, інші — проводив у

Григорія і в неї. Дома, здавалося, просиджував із найбільшою відразою і з усилуванням.

— Ходиш до Рахіри і хочеш її сватати, та не видиш, що витоптуєш мені дорогу до гробу! — докоряла йому іноді Марія.— А моя сива голова не має нікого, крім тебе!

Михайликові заступила куля життя,— хто заступиться за мене та й за тата на старість у немочі?

Він уже не встане! Не встане, щоб і тебе вирвати з кігтів твоєї доленьки!

На те його очі запалювалися неприязним блиском, і він відказував із відражаючою злобою:

— Прикличте собі його посмертними обідами, яких не щадите за його душу, та най вашу сиву кіску сплете, а мені нехай прірве дорогу до Рахіриї Він усе вас слухав. Спробуйте! Вже доволі годували ви людей за його душу; різали дріб, безрогі, марнували хліба свого і купованого з міста, напували, чим знали. Час, аби прийшов уже подякувати за все! А до мене не мішайтеся!

На такі жорстокі слова прокидалася в її душі страшна ненависть, жаль до нього зростав у безмір, і вона мов із трійлом у серці оставалася.

Чим більше горнувся він до дівчини, тим більше огірчав її серце, тим більше ображував нетерпливу душу, що, крім любові до нього і його добра, не бажала більше нічого. Цілим єством, що перейняте було наскрізь лише ним одним, бажала його мати коло себе, хотіла, мов у нагороду, мати в себе за всі перебуті муки й жалі його, і знов цілковито, як малу дитину. Дрижала й розпадалася над ним, але він ледве глянув у той бік, як вона за чим побивалася.

До того, й Рахіра дратувала її розшарпану душу.

Де й не здибле її, всміхнеться зухвало, кине їй услід обидне слово.

Раз здибала її Марійка в полі й обдарила добрими гупаками.

— Не лишиш мені хлопця, відьмо, будеш іще довго матригуною годувати та кров мою пити?

— Буду пити, доки мені схочеться; а вам зась до мене! — верещала вона на ціле поле.— Гадаєте, я Анна, що її ви з розуму звели? Чекайте ще, чекайте трохи!

Відтак за кожним разом, здибавши її, товкла злобно п'ястук о п'ястук і шепотіла:

— А що, сидить Сава коло вас на печі? Га? Настрашився вас дуже?

І Марійка умлівала душею, побачивши її вже здалека, і блідніла по самі уста. А рівночасно поневолі бурилася і її душа проти сина.

Сава був винен, що вона терпіла від тої розпусниці. Через нього було все те, якби не він, не було б того всього. Через нього відкинула й сиротину Михайлову, що бог її мов на розраду подав, а вона й глянути на неї не хотіла. Через нього тепер кругла сирота. Якби він хотів, покинув би ту негідницю, сидів би коло тата й мами і пильнував би їх, як ока в голові. Дівчат ще з десять зможе мати в житті, а тата й маму лише раз бог дає. Лише їх мав, а вони лише ним дихали.

Він був усьому горю причиною, всім кривавим сльозам, якими переплакувала ночі. А він помимо того всього от що доводив. Ніби не бачив і не чув їхнього жалю й гризоти. Вони з жалю землі не чули під собою, а він був злий. Сміявся і підсвистував, коли мати плакала.

Байдужним поступуванням своїм немов протер очі її душі і її саму мов отверезив.

З часом дійшла до пересвідчення, що він наложив на брата руку. З часом... Там, на пустім полі, в бурдею, що запався до половини в землю, без свідків і суддів, в найглибшій тишині й на самоті, дійшла до страшного висновку. В тихих, ласкавих ночах місячних, і коли з розкуйовданим волоссям і вогкими очима передумувала кожний поступок і вчинок свого одинака.

Не була вона так шляхетно сформована, як її чоловік, жадала для себе більше. І через те, що жадала більше, дійшла до сумних досвідів...

«Йому землі хотілося, і через те станув йому в дорозі Михайло! Рахіру треба годувати! Землі не стане!» — так умовляла себе, а з тим падали, мов жаріючі вуглі, і поодинокі слова людей в запустілу душу, що все десь-не-десь перелітали повз її слух.

Часом прямо питала його:

— Саво, де Михайло? Таже ти з ним у ліс пішов, я знаю!

Тоді прямо любувалася його видом, як він блід і як його очі розширялися і гляділи на неї з холодним блиском.

— Де Михайло?

— Чому ви його не пазили[118] Куди хотів, туди пішов! Було не заводити за ним, як був у війську! Тепер всадіть собі самі ніж у душу, а не другим! Я нічого не знаю!

І забирався їй з очей.

«І ніколи не згадає його! — говорила собі гірко у душі.— Неначеб не мав ніколи брата!»

І справді, для Сави не існувала пам'ять про брата. А коли й згадав його іноді хто при нім, він оставав глухий і німий, мов мур. Затинався і замовкав за кожним разом. Хто б хотів був на силу видобути з його уст ім'я брата, був би скорше того дива дожив, що він сам себе калічив би. Лише очі його миготіли боязко, грудь дишіла тяжко, мов із раптової втоми. Він засапувався, блід, а уста кривилися болісно. Таким чином приводив матір до божевільного обурення проти себе.

І так стягнув на себе те, що мусив стягнути.

Ненависть матері.

З певним кроком, з блідим видом і палаючим зором.

Вся її любов, якою квиліла за ним колись, все її почуття для нього, що колись робило її сильною, відважною, беззглядною, зібралось в одно-одніське могутнє почування — в материнську ненависть.

Вона почала клясти.

Зразу шепотом, зрідка, жахаючися сама своїх страшних слів, розриваючи їх на смутні шмати, а відтак пристрасно і з диким вдоволенням.

З чорною землею в устах і руками зложеними навхрест хотіла його бачити. До війська нехай би знов ішов, але не накоротко, а надовго, і вона ще за ним тоді каменем кине. І як Михайла... як Михайла... нехай би його в кусні тяли... і в самій півночі ховали... Чув він те?

Вона має лише те одно бажання в житті і більше нічого.

Вона знає лише ту одну просьбу до господа бога. І всі нехай би про се знали.

Всі, що знали її старшого сина і що любили й шанували його, як шанує його пам'ять і душу вона...

— Сава виробив те, бадіко, Сава! — жалілася чоловікові.

А він мовчав. Сам знав уже давно. Від першої хвилі. Але ніколи не був би їй того сказав. Ніколи, доки бог позволить їм удвійці дожити. Не хотів класти на неї тягаря із своїх уст.

— Така доля наша і наших дітей! Не плач!

Чи був він сильніший в горі? Податливіший проти замахів судьби? Менше чутливий?

Вона зненавиділа Саву, а він усе любив його. Тайком, з мовчаливими устами, помимо всього любив його і жалів над ним. Його любов була для обох однакова, велика, і не знала ні в чім границь. Вмерлого не забував, а живого оплакував невидимими, духовними сльозами.

— Чому ж ти пішов від тата? — питав умерлого, а про живого думав: «Чому вчинив таке, коли я його любив? Я ж бажав обом добра!» І відчував лише несказанний біль і жаль. Але ненависть не знаходила місця в тій безкорисливій гармонійній душі.

Він болів над своєю жінкою, що перемінилася в якесь одностайне, неприступне, втілене горе, і втихомирював її, як міг.

Вона стала уникати людей, відпихати ворожо від себе всіх, що зближалися приязно до неї, і понурилася цілковито у свій жаль, з якого не було для неї виходу.

Часом пригадувала йому в своїй ненависті чим-небудь Саву, але він не застановлявся ніколи над тим. Бачив лише одно з великим смутком, як із її колись такої теплої і щирої душі виростала чимраз страшніша ненависть до дитини, як вона гонила нею за ним і як в її душі зайшло сонце навіки.

Він знав.

В ту душу не зможе він уже ніколи сонця вложити. Пропало вже в ній все світло.

Вона навіки осліпла...

ХХХІ

— Бувай здоров і працюй, як я працював! — казав Івоніка Саві при передачі хати й городця.

— Я буду працювати! — відповів Сава байдужно, і незабаром по тім оженився з

Рахірою.

Жив із нею чи не два роки не звінчаний, але довше годі було затягати. Се бачив

Івоніка сам, але ані він, ані Марійка не ступили кроку на його весілля.

А він сам?..

Вже шостий рік минає від смерті брата. Він щохвилі інший. Як кажуть люди, не має спокою. Про нього оповідають:

«Як іде на роботу, то мусить кілька хат обійти. Ходить, як зблуджений. Вступить де в яку хату, то й нема що слухати, таке заговорить. Тут говорить, там шпугає межи горшками, там дівчину зачепить, там трутить когось... і іде в другу хату.

Ніхто його не спирає і ніхто не просить до себе... Всім мов страшно перед ним, хоч він і жартує, і сміється... Бог один знає,—кажуть,—-що за ним раз у раз снується!»

Не має спокою, хоч і вона при нім. Кажуть: він усе був такий непостійний, але що не мав її, то ходив до неї, а тепер, як її має, шукає чогось іншого. Але її любить так, що вона не сміє в хаті нічого кивнути. Йому не треба нічого,— каже він.

І так живуть із дня на день.

В полі то іноді ніби геть із розуму сходить. Як добачить якого зайця, кидає все, хоч би найважнішу й найпильнішу роботу, хоч би чужу, хоч би свою — і пускається в погоню за ним. Каже: мусить його мати... Його душа мов без внутрішнього, постійного життя, мов без ладу стала. Чи, може, вже з дитинства така була?

Трудно сказати! Ніхто не слідив за об'явами тої предивної гри психічних струн.

Чи був щасливий з Рахірою?

Се ж було щось заборонене, щось темне, чого він не любив. Воно втиснулося на силу в його молоду душу, в його убоге душевне життя, і як займило її цілковито для себе — втратив те душевне життя. Вона випила з нього душевну благородність до останньої краплі, а стративши се — стратив і себе самого.

В останніх часах займається живо постановою батька. Батько рішився взяти сина свого брата до себе, а Марійка якусь убогу сироту — і звінчати їх, щоб лишити на своє місце, як їм колись дні урвуться. Се його дуже занепокоїло; але він не має сміливості зблизитися до батька й просити, аби закинув таку гадку, бо вона для нього не корисна й завалить всю його будучність.

Щось строге, невмолиме стоїть між ними й замикає їм уста.

Тому одному він кориться: тій невидимій, залізній силі, хоч і не знає, що се таке.

XXXII

Старий Онуфрій Лопата помер, і на його місці замешкав побережник у панському ліску — старий Петро.

Та не він сам. З ним і Анна. Він одружився з нею.

По чотирьох місяцях у шпиталі вилічилася вона і станула в домі шпиталевого директора на службу. Там перебула більше як рік. Петро відвідував її враз із сестрою кілька разів при нагоді й намовляв вертати до рідного села. Вона послухалася і вернула.

Вернувши, зложила в руки Докії заслужені гроші і станула в неї за робітницю.

Була тиха, маломовна і у роботі невтомима. Про минувшість ніколи не згадувала.

Коли спімнув іноді хто про її горе та про померлого судженого її, вона предивно бентежилася. Мішалася, неначеб не могла з чогось-то опам'ятатися. Не відповідала, хмурилася, і ніхто не міг зрозуміти, що в ній діялося...

Одного разу Петро, повернувши з поля, де кілька день працював із людьми і Анною, заявив сестрі, що хоче посватати Анну.

Докія перепудилася.

— Вінчатися хочеш із нею? На старість? Сміх з себе пустити? Не находив досі дівчини, аж ось кого найшов! Здурів на старість!

Їх рід попівський,— а вона...

Він махнув рукою. Та махнув так, що вона зрозуміла, що сим разом спротивиться всім її словам.

— Аби мені вже на старість не було кому й білля випрати? — відповів гірко.— Як ти очі замкнеш, Парасинка твоя злагодить? Іди, спитай в неї, де її чоловік і стариня його і їх діти, за господарством? А по-друге, ти знаєш, яка Анна? Іди, стань із нею в полі до роботи, як я ставав — чоловік — з нею день у день цілий тиждень, а відтак побачиш, що вона варта! Я постарівся, але багато таких робітниць, як вона, не видів. Прямо з заліза. Робить, та й робить, та й робить, і ще б годна робити... Знай, я її візьму!

Докія задумалася.

Мудра була й розважна, і мов та цариця, що хоч без корони, та все правила всім.

Тут треба було добре роздумати.

І брат говорив правду. Він на жарт не говорив. Сказавши своє, стукнув кулаком у стіл і, закинувши гордо голову взад, мов лев, вийшов мовчки з хати. Значить — він учинить те, що заявив їй.

Він говорив правду, що коли її не стане, він хоч і який моторний, хоч раз чоловік собі, а проте стане без неї круглою сиротою. Ніхто його не догляне, її донька має свого чоловіка, свої діти, господарство й інші клопоти, і куди він притулить свою голову? Чи не в Мендля на Гоппляцу?

Що чоловік без жіночих рук?

Глина.

А ще на старість. А вони вже не молоді: вона і він. А Анна — що вже було з нею, то було,— а вона все-таки не з тих, аби їй не варто честі віддати. Руки її хіба з золотом нарівні поставити! Що ж робити?

Нехай її вже бере! Таке вже мало його бути. З самого початку. Він не находив пари замолоду, аж по стільки роках на неї наважився, а вона з розуму сходила, доки доїхала кінця своїй дівочій долі.

Не їй тут, старій жінці, в дорозі ставати! І чи помогло би воно?

Ет!..

Івоніка говорив на весіллі її Парасинки, що справить своєму Михайликові таке весілля, що такого село борзо[119] вдруге не побачить і не забуде скоро — та й справив. Але яке?.. Як нині, бачить усе, як було... як гуляли в дворі... як

Михайло гуляв... як Петро і Анна гуляли... як пішли всі вихром і навіть вона з

Івонікою кинулися шаліти... а хто бачив, що кому за плечима стояло?..

Ба!

Нехай поберуться! Господь один знає, в чім добро, а в чім лиха година.

І побралися.

П'ятий рік живуть уже разом.

В них коло хати рівновага й лад. Той лад, що його витворює невтомима праця і твердий ясний ум. Петро відмолоднів і мов удвоє подужав. Працює, товчеться, вештається і — як говорять люди, жартуючи — на старість «маєтки збиває».

Добре живуть. Вона дуже добре дбає про нього. Совісна й вважлива, мов коло скла, коло нього ходить, а перед Докією мов перед рідною матір'ю кориться. Не має їй що Докія закинути, бо все в неї по правді йде. Петро справді гроші пряче, хоч ніяк йому про маєтки й думати.

В нього є хлопчина, і се він робить задля нього. Придумали його віддати до школи. Нема йому що до землі прив'язуватися,— урадили,— вона іноді лише самого горя наносить! Нема що до неї приростати! Вона не кожного щастям наділяє!

А старий Івоніка, що про се довідався, оживлено піддержує їхню думку. Тайком перед Марійкою пішов до нотаря і записав хлопчині щонайкращий ланець Михайла.

Нехай колись і вчений згадає добрим словом його нещасного покійного сина...

Він дивно прив'язаний до тої поважної, лагідної молодиці, що мов той добрий ангел снується в хаті й по надвірку, і для нього, коли б він і не спинився в її хаті, все ласкаве й добре слово має. «Невісткою» своєю називає її, і гірко-болісно всміхається при тім сам із себе. Хлопчину її медом угощає і, як внука, голубить. Се одинокий золотий промінчик на тихих полях, що викликує від часу до часу усміх на його устах і що ним він справді радується.

А Марійка? Понура та горем розколена вдача, що з нею?

Вона бачить той промінь, що паде золотим пасмом із тої дрібної хатини в душу її чоловіка, але він у ній лише жаль викликує.

Ніколи не переступає її нога порога хати у веселому ліску, ніколи й не спиняється нога молодої поважної жінки коло самітнього бурдея.

Лінія між ними ніяк не може вигладитися; тут станув уже жаль матері до матері й не уступиться ніколи з-поміж них.

Часом, коли хлоп'я у веселому розбігу за Івонікою примчить аж до бурдея, коли побачить його стара жінка, її мов на ножі щось бере. І простягнула би руки за ним, пригорнула би до осиротілого серця — воно їй чимось близьке, чимось рідне, чимось дорогого покійного сина пригадує, та тут і кам'яніє на місці й невимовно гіркий спомин поринає гострим ножем у душу.

Вона відіпхнула колись свого внука від свого порога, відігнала з матір'ю, мов собаку, що був би уже таким, як оцей, і огрівав задубнілу з жалю душу й осиротілу хату розвеселяв,— а так божевільний жаль огортав її. Сама всьому винна. Сама-саміська вона. Дрижачими руками наповняє дитині капелюшок лакітками, на які здобувається самітня оселя в полі. Сушеними овочами, горішками, іноді й булочкою — і відсилає додому. Неспокійним поглядом і дивно зміненим зором наказує дитині вертати скоро до мами... Воно вертається послушно пильненьким кроком і ущасливлене до мами, а нещасна здіймає грізно кулак і грозить страшно в сторону, де проживає той, що винен її горю. Нехай господь поступить із ним, як він собі на те заслужив...

Анна дрижить над своїм хлопцем якоюсь боязкою любов'ю з цілої поважної, глибокої душі, що натерпілася до дна, і знає лише одну мету — вивести дитину свою в люди.

Її колишнє горе відтворило їй очі, і інстинктом своїм пізнала життя — світ.

Гарує і працює від рання до вечора на здобуття засобів до науки для сина, і щось мов силує її відірвати його від землі.

З нього будуть люди, як покине землю.

Якісь інші люди, як вона, як всі ті, що окружають її, як ті, через яких натерпілася стільки у своїм молодім житті та що передчасно зломило її. Не розуміє ясно, чому, по якій причині, але відчуває се і щиро переконана.

А Петро піддержує її в тім.

Дрібне хлоп'я з задуманими очима своєї матері його мов до життя відновило. Коли воно спить, відганяє мухи від нього, а руки його, великі залізні руки, прямо бояться доторкнути дрібного тільця, щоб не завдати йому болю. Воно ж дороге.

Воно всіх займає. Щось має за собою, чим в'яже до себе й керує...

І так тяжать на нім надії — якісь несформовані, прегарні, горді надії, здається, самих терплячих і упокорених — і він їх має сповнити...

Виросте — в нім прокинеться батьківська, героїчна вдача, глибокий, віщий інстинкт по матері,— вони попровадять його в інший світ... І він сповнить ті надії...

Чернівці, 7 цвітня 1901 р.

Ласкаво просимо в "Світ слова"