XXIII
А пани все по покоях ходять. Молода у кожний куток зазирає, що й як. Забачила зіллячко за образами:
— Що це таке?
— Се баба божничок уквітчала.
— Що?.. То вона в тебе тут порядкує! Викинь те зілля, серце! Се вже зовсім по-мужицькій.
— Добре,серденько.
Тоді вона його цілує:
— Голубе мій!
От, находились, наговорились.
— Що це, — каже пан, — що нікого нема? Куди се баба поділась?
— А бач, бач, — зацокотіла пані, — які вони в тебе порозпушувані! Схотіла, то й пішла.
— Та не де дінеться! Ось я її гукну. Та й кинувсь гукати:
— Бабо! Бабо! Бабо! — як той хлопчик слухняний. — Зараз, серденько, баба прийде, — говорить панії, вмовляючи її.
—Та де вона була?
— Певно, щось робила, любко. Се моя вся прислуга.
— А де моя Устина? І вона ізучилась бігати, не питаючись? Устино! Устино!Я стала перед нею.
— Де була?
— Ось у цій кімнаті.
Стала я знов за дверима: знов дивлюсь і слухаю.
XXIV
Увійшла бабуся старесенька-старесенька, — аж до землі поникає, та вся-усенька зморщена; тільки її очі чорні іще живуть і ясніють. Увійшла, тихенько ступаючи, вклонилась панії та й питає:
— А що вам треба, пане?
Пані аж з місця зірвалась, що стара така сміла.
— Де се ти, бабо, була? Я тебе вже сам мусив гукати, — каже пан.
— Коло печі була, паночку: Ганні помагала, щоб добра вам вечеронька була.
Пан бачить, що вже жінка важким духом дише, а все не важиться він бабусю налаяти; лупа очима та кашляє, та ходить, — не знає, що вже йому й робити. Пані од його одвертається. Бабуся стоїть од порога.
— Що ж, вечеря готова? — питає пан уже хмурніше.
— Готова, паночку, — тихо і спокійненько одказує бабуся.
— Серце (до панії), може б ми повечеряли?
— Я не хочу вечеряти! — одказала пані, вибігла і дверима грюкнула.
— То й я не буду вечеряти, бабусю, — каже пан смутненько вже.
— То я собі піду. На добраніч вам, паночку!
— Іди. Та треба глядіти, стара, щоб я не бігав за тобою сам! —загомонів був на неї, та зараз і вгамувавсь, як бабуся йому на те звичайненько одмовила:
— Добре, паночку!
Вклонилась і пішла собі.