Біля вуликів на землі

Лежить собі дід мій і куня.

І лазять бджоли по його чолі,

Як по розтрісканім зрізі пня.

І лазять бджоли по запалій щоці,

І він лежить собі, як неживий.

Очі його, немов чорні рубці,

Зашиті сивою ниткою вій.

Не ворухнеться його рука —

Нехай беруть собі карий мед.

Дідусь мій до смерті своєї звика,

Як звикає до слави поет.

1965

Ласкаво просимо в "Світ слова"