http://www.zoofirma.ru/

Notice: Undefined variable: yoo_cgs in /home/svitslov/domains/svitslova.com/public_html/templates/yoo_everest/warp/systems/joomla/layouts/com_content/article/default.php on line 147

Жовтий князь. Розділи 25-28. Василь Барка

25

Близько додому: переходять степові приміти перед очима. Сили зосталося — тільки  прибути до порога, спекти корж для найменшої дитини, так прикро загубленої, і  впасти в останній недужості.

Коли потяг пробігав крізь тунель, під мостом горішньої дороги, селянка побачила  свій відбиток в чорноті шибки: подобизна черепа і годі! — черепа, запнутого в  хустку, на шиї тонкій, як висохла гілка берези...

« Вже чую, — думає собі, — не виживу!.. Аби скоріше до хати».

Дрімає знов; і слухає крізь півсоння, то збуджуючись, то туманіючи, про що  розмовляють сусіди: стиха, але виразно. Вже їм нема чого боятися, все кажуть на  відчай душі, бо однаково перед ними тільки болючий край життя.

Нижчий голос — в тітки, засмаглої, мов сушена слива: хрипкий і з задишкою. Друга  сусідка, молодша, з рідким волоссям, що нависло на очі, і дивно бліднюща, як  сніг, має голос чистий, хоч слабий, і вривчасто говорить.

— Це через нечисте наведення викорінюють людей, — сказала старша.

— Отак і є! Пропали ми...

— І дивіться ж, нарочито напаковують північ бідолашними: це з листів, що назад  приходять, показаної Аби мучити! Пишуть люди, як послідніми жилами вклали  залізницю; трудивсь тяжко сердешний народ — третина перемерла, а остача трохи  обживається, провівши лінію. Зачепилась трохи за землю: дихає. Хоч би дали  очуняти, на небо глянути. Ні, знов гонять — далі. Так і з заводом: построять,  помираючи, і декотрі ждуть просвітку. А їм спокою ніякого. Всіх зганяють з  місця, щоб до людської тями не прийшли. Від залізниці турять на завод, а з  завода на залізницю, а тоді знов назад, коли того не треба. Женуть і мучать,  мучать і женуть. Взяли звичку: заганяти в крижане болото, там люди мруть швидше.

Все так підстроєно — тільки мучити і зганяти з світу. Головарі для цього ж  поставлені чортівською рукою; вишукані на підбір!

Жінки мовчали, коли потяг пробігав проз черговий роз'їзд.

Старша зітхнула і згадує:

— От і наші сусіди, — сім'ю їхню розділено; сина взяли в армію і служив, поки  прийшло повідомлення, що батько арештований. Бо, випивши, сказав дещо не таке  при гурті; до слова необережного придрались і згадали — в нього був наймит  колись. А то тільки родич його: жив одно літо і помагав. Так проголосили  куркулем і вислали на лісорозробки.

Сина ж, як непевного, переведено в робочу команду, до тих, що люди звуть  дурноробами. І послано десь залізницею ї вшивати на диких місцях. Дома зосталася  мати: сама. Одержувала листи від усіх. А через рік від чоловіка вже — ні слова.

Тоді взялась клопотатися, щоб дали до нього пропуск. Чоловік її так занепав, що  ледве рухався. Робота страшна — надсильна; люди падають мертві, а нових все  гонять і кричать: роби швидше! Роби більше! Вони вже зачали мішатися розумом,—  ходили мовчки і губили пам'ять про себе. Одного і разу той чоловік пішов до  річки, де сплавляли зрубане дерево, і там повісився; його зняли, та вже було  пізно. Якраз тоді приїхала до нього жінка, здобувши пропуск, — приїхала, а  назустріч несуть їй мертвого.

«От добре! — кажуть їй ті, що несли. — Є кому поплакать над бідним чоловіком. А  над нами ніхто не пожуриться, як пропадем».

— Горе всім. І вислані мучаться, і дома не краще,— Промовила молодша.

— Бо це перед пожежею світу.

— Авжеж гак! — згодилась молодша.— Мучать, як чорти. От і в нас: комісія з

Москви насіла. Всіх тягнуть на допит. Одну вхопили і душу вимотують: скажи, де  хліб! Зв'язали її руки за спину, посеред сарая підвісили за коси: вузлом коси  скрутили і скріпили з вірьовкою, тоді підтягнули через перекладину. Довго висіла  жінка, з болю аж отерпла. На босі ноги їй зачали хлюпати морозну воду. Шкіра  схолодніла, і вода задержувалася; скоро вже льодова кора стала. Вони ж обливали  знов, раз у раз, від того крига все наростала, поки ноги опинилися в морозних  чоботях. Вода, стікаючи, так і позоставляла внизу шпичаки крижані, схожі на  бурульки під стріхами.

«Де хліб сховано?» — все кричав їй в обличчя мучитель.

Вона мовчить; довго мовчить. Пам'ятає, що під нивкою в ямі сховано мішечок зерна

— дітей нагодувати; помруть, коли віддати його. І через те мовчить. А вже ось їй  стало так недобре! Вона чує: смерть приходить до неї; що тоді з дітьми  станеться?.. Пропадуть без неї. Тепер їй — аби жити, врятує дітей і без того  схованого зерна.

«Пустіть! — вже не казала, а харчала жінка. — Я скажу».

«Ну, так би й раньше, а то замкнула рот! — посміхаючись, проговорив допитувач. —

Одв'яжіть! Кажи тепер, а то знов підвішу!» — накидається він з погрозою.

«На нашій нивці, що над яругою коло горбка, третього від межі: під озиминою», —  шепотіла жінка ледве жива. «Роззуй її!» — командує допитувач своєму помічникові;  і той ломакою розбиває крижані чоботи, тяжко, до крові, ранячи ноги своїй  жертві. А вона болісно зітхнула і затихла навіки.

— Не жаліють же нікого, — зауважила старша.

— Нікого! Розсобачилися...

— Ні малих, ні великих не жаліють, — продовжує старша. — До нас насунули якісь  двадцятитисячні, чи що, з тієї ж Москви, розгніздилися в несвоїх хатах і давай  викидати хліборобів на вулицю. Викидають з дворів кожного, і дорослого, дитину,  прямо в грязь і на холод, бо вже настала осінь. Ідуть в один двір. Там самі діти  в хаті сидять: їхніх батьків вислано, а матері померли. Кричить партієць на них:

«Забирайтесь геть із хати!»

Діти не рушаться — тільки глядять запалими очима на чужих людей.

Лаються тисячники і, покликавши сусіда, наказують йому: «Викидай дітей!»

«Не можу. Що хочете робіть зо мною, я згоден загинути, а дітей викидати не  можу».

Вилаяли його брудною лайкою, по-московському, і прогнали з двору. Самі взялись  до дітей: похапали їх і викинули на морозну грязюку. Так викинуті діти і  валялись на холоді: хто де притулився, — цілий тиждень мучились. А ті ж, вражі  тисячники, і тоді не дали дітям спокою. Послали віз, забрано на той віз дітей і  також матерів, які розшукалися, і відправлено за тридцять верст до байраку:  викинуто всіх вниз. А там же глибоко! Багато дітей, коли падало, покалічилось;  там і конали, поки смерть їм прийшла. Декотрі сім'ї раніше сховалися в сільських  кутках; люди їм сказали, ви рийте ями в землі, на пригорбах чи схилах — робіть  собі житло, ми дамо вам, що треба, лопатки і дерево.

Рили житло бездомні і там якось тулилися до самої зими. А взнали ті тисячники,  обступили і повикидали бідних на сніг: тоді багато на смерть померзло.

Жінка з двома дітьми тулилася в хлівці, в дворі знайомих, ніби в хатці.

З'явились тисячники і на сніг викинули,— діти чіплялись, просили, плакали, а  нікого з тисячників не розжалобили: загиньте і тільки! Під вечір один старий  сусід каже вдові: «Так пропадеш! — іди в город, в Харків, до мого сина — він із  сім'єю дещо має, там і робитимеш, і прогодуєшся». Жінка послухалася; одну дитину  в того сусіда зоставила, а з другою поїхала в місто, її прийняли в добрій  родині; на початку годовано потроху, бо вже була опухла. Отак робиться!

— Бо все інакше стало, — пояснює молодша. — Колись убивали тільки вночі, а тепер  і вдень; і людей до того призводять, таких, що вже не тямлять себе.

Потяг стугонів, перебігаючи через простори, вкриті бур'янами. А дві душі ніяк не  відстануть думкою — від того, що діється.

— З дітьми і в нашім селі так: більшістю попропадали, — згадує молодша. — Один  чоловік на околиці, недалеко від нас, раз вийшов з хати поратися в садибі,  слабий і ледве рукою водив. Бачить хлопця, що тільки-тільки ноги переставляє; от  і журиться чоловік, знаючи його: «Дивися, сирітка тут! Це б йому шматок хліба  дати, бо мале та бідне, а де ж я візьму? — сам скоро поляжу і діти зо мною».

Зробився той хлопець, як тінь. Був сирота круглий: батька на війні вбито, а мати  ще не встигла сина виховати, як померла; так і бродив він по людях. Побачив  клуню в сусідньому дворі, туди і зайшов. А дядько думає: «Хай там у куточок  заб'ється сирота і відпочине, завтра я йому чогось ізз’їсти понесу». Увечері  вернувся дядько в хату — не бачив, щоб хлопець із клуні виступив. Другого дня  взяв дядько маторженик: це і в вас мабуть, однаково печуть мішанку, бравши  кільця з шпорйїпів, серіжки з береста, лободу, кропиву і всячину разом: взяв і  поніс до клуні. Прочинив двері, зразу протягом війнуло знизу; поламаний реманент  по кутках і соломка, — дивиться дядько, ніде немає хлопця! Походив сюди і туди,  немає! — таки немає. Хіба вночі вийшов, а куди? Постояв дядько і вже хотів  вертатися, аж тут його морозом обкинуло — побачив кров! В одному місці розлита  по соломі. Багато потекло. І видно, хтось затирав її, віником, чи що, а вона все  ж зосталась. «Он що! — прошепотів чоловік; чув, що холод обняв йому всю душу. —

Божевільні вбили хлопця! І — на м'ясо... Тепер готують з нього їжу... Страх  який! — Дядько вийшов швидко і вернувся в свій двір. Не знаходить собі місця. —

Хоч міліція — собачня, а хтось же мусить на світі за таким ділом глядіти! Хай  хоч тут порядок наведуть». З'явився до сільради і там, зустрівши міліціонерів,  розказав їм, що бачив. Пішли вони в той двір робити обшук; і дядько з ними, і ще  одного взяли в дорозі.

В хаті була сама господиня — її чоловік давненько помандрував кудись. Господиня  мовчазна і нерухлива: стояла, ніби стовп, тільки очі світилися їй лихоманкою.

Враз затремтіла вся і знов — як стовп, мовчить; дивиться широкими очима і нічого  не тямить. Дядько побачив: «Так і є! Вже розуму рішилась».

Заглянули в піч — стоїть чавун; витягли його, а там хлоп'яче стегно порубане:  холодець варився. Решта була в погребі.

Повели господиню до сільради, там замкнули в «холодну», а коли знов прийшли  брати і вести в місто, вона мертва лежала.

Слухавши розмову в вагоні, Дарія Олександрівна мучилася від неспокою; як почула  ж нагадку про напасть на дітей, то тривога, мов залізна розпечена гадюка,  заворушилась на серці. Скоріш би додому!

Біль душевний і нетерпеливість накипали від кожного почутого слова: з переказів  про випадки, що і сама Дарія Олександрівна знала. Якраз тепер, при спогаді про  загибель дітей, їй на душі зметнувся найгірший розпач. Страшно навіть уявляти  нещастя, хоч так настирливо, з безжалісністю нав'язується бачення само: як син  її терпить подібно до тих, котрі пропали. В байрак вкинуто, чи що. Вона обмирала  безперестанку при кожному проблискові того уявлення і боялася чути розмову  сусідок, але, супроти свого страху, чула її, пропустивши малу частину, серед  вагонного гомону і гамору, перебиваного брязкітливим стугоном потяга. Знов —  голос старшої:

— В сусіднє село їду, а там біля крайніх хат повкопувано дошки і чорним  написано, що нема нікого.

— Багато тих дощок іще буде, — говорить співбесідниця.

— Звісно, буде!

— Хто зоставсь, того за дрібничку судять і — в Сибір, в снігу домучити.

— Бо це домовлено: вигубити найбільше; дано такий розказ. Викидають людей з хат,  в ліси, щоб там мерли. Багато з нашого села там опинилося. Викопували ямки під  кущами і тулилися. Або зведуть верхи ліщини докупи і позв'язують, як курінь, і  так живуть. На полі вигрібають мерзлу картоплю — торішню, і ще не вмирають. Тоді  партійці, а з ними червоні картузи, ловлять людей і приводять у сільраду,  допитуються: «Чому ти не вмер?» Бо їм того треба, щоб люди пропадали: такий план  їм дано через Москву, і далі, з сірчаного гнізда, що не при сонці називається.

— І мій покійний чоловік часто казав: то підстроєно! А в святій книзі Божий  ученик звістив наперед про лихо — щоб ми береглись.

— Чула я, а читать не довелось, і книги тієї нема, і очі слабі, хоч і дістану,  не вчитаю, — виправдується старша.

Співбесідниця ж переказує поволі:

— Написано, що виліза з моря звір повсесвітній, значить, сполучка така, з  багатьох разом; звір розриває людей, як скажений. От справдилося: і звір, і  розриває!.. І слуги його однакові всі — тисячні, що ви згадували. Дивляться на  покійників і все, радіючи, примовляють по-ненашому: «Ага, їли хліб на світі, а  тепер умерли!»

— Все показує на одну причину, — сказала старша.

В уяві Дарії Олександрівни складається вигляд великих тенет, обтиканих  мертвяками, під рукою тисячників. Вона зосередитись на тому не могла; все  рвалася думками до своєї хати: хоч би скоріше! На щастя, чергова пересадка  відбулася скоро і без клятої штовханини. Знов можна сісти при вікні. Он біжать  за шибкою вибалки і горбки, серед яких ставок поблискотів: ознаки рідного місця;  вже — і станція. Не пам'ятає Дарія Олександрівна, як вийшла з потяга і опинилась  на дорозі. Скільки разів ходила сюди від села і звідси додому, тоді віддаль була  коротша, а тепер видовжена в несходимий шлях; кожний крок трудний і хворісний.

Нетерпеливилося, мов огонь в серці палив. Небозвід над дорогою обложило хмарами,  хоч серед них — сині затони.

Поспішала вона, перечіпаючись об приламані бур'янці. Ось проминула горбовини  біля околиці, близько двір, і хотіла проглянути наперед, чи дитячі руки  відчиняли двері, чи ні?

Двері замкнуті, як були. Ключ не рушений з місця під стріхою. Зайшла в хату,  ніби в домовину. Переступаючи через поріг, відчувала: вже не буде спокою для  душі. Треба вертатись на станцію і знов — до міста, можливо, в дорозі коло  якогось вокзалу побачить сина.

Серед хати стояла довго, часом озираючись навкруги: чи не торкнуте щось? — видно  було б, що синок заходив, і вийшов, і скоро вернеться. Ні; жодної ознаки.

Мати прилягла відпочинути і зразу ж заснула: сном гірким, як болість.

Прокинулась пізно; вийшла до могилок, що взяли її рідню. Земля помітно запала і  могилки зробилися нерівні, — треба поправити їх і посадити квіток.

Вона повиривала там бур'яни. Поплакала болючо, але тихо, тільки вимовляла в  думці: розділили нас, не дали дожити віку з вами — в нашій родині любій,  розділили, і не знаходжу стежки, смерть мені приходить; не судилось бути з вами,  мамо, і з тобою, друже любий, — хотіла дітей доглянути, а вони вже не мої: всіх  згубила я; прийду до вас, де не буде нашого горя, а тепер вернуся шукати останнє  дитя моє; одпустіть мене з миром сьогодні, стану перед вами скоро — я чую...

Погорювавши, пішла до хати — замісити тісто на корж; і спекла: невеликий корж, а  білий, як місяць. На столі скатеркою накрила і виглядає з вікна: на вулицю і в  пустельний сад, — все ввижається, що от міг би прийти її синок — нагодує його.

Відломила трохи від коржа і з'їла. Другого дня ждала, западаючи в незносимий  смуток. Мучилась, як і раніше, від голодності, але душу опанував ще більший  біль: ніби лихоманка з тривогою, що руйнує думки. Все навкруги мов зрушилося для  уяви, прагнучи напливти на душу, звихрену і повну різкого терпіння, для якого  немає назви. Змушена душа стати серед жорстокої примари, що досі схована була в  глибині видимості, а тепер, розкрита, забирає, мов присуд — на ватру, в якій  горіти, клопочучися безнемірно.

Від тієї гризоти пішла Дарія Олександрівна на пустош назбирати щавельного листя.

Вернувшися, зварила юшку і знов відломила кусник коржа: пообідала. Загорнула  надламаний корж в скатерку і сховала під синовою подушкою і зверху поклала  дрібний лист: щоб Андрій ждав маму, вона скоро вернеться; а тепер іде його  шукати.

Не могла вийти за поріг, така скорб охопила їй серце. Чує вона, мов треба тут  несвітську межу перетупити. Прощалася до кутків, обходячи їх. Знайшла зшиток  покійної Оленки, притулила до обличчя, як на похороні, і облила сльозами  гіркущими, примовляючи: «Нещасна моя!» — сховала зшиток на грудях і вийшла з  хати. Замкнувши двері, поклала ключ на старому місці, під стріхою. Поволі  простувала на станцію, надіючися, що, гляди, з'явиться синок ще до того, як їй  треба буде сідати в потяг.

Проходить околицею села і згадує: тут завжди біліли хатки в садах, над ними  тополі зеленіли, в шнурок або парами, наче стережучи ворота і хвіртку, а листя  вершинок — аж коло сонця. Скрізь так чисто було і любо для зору людського. З  кожного двору від віконня висвічували барвиста квітнички; мак жарів, соняшники  палахкотіли яскравіші, ніж ткання на ризах, дивина здіймалася, зоріючи м'якими  квітами. Діти в світлих одежках, мов янголята, ходили — бавилися. Пташки скрізь  подавали голос. Все було, як Бог звелів; жили в красному світі, дякуючи за  милості.

А ось, дивиться Дарія Олександрівна — лихо!.. Мов чужа місцевість. Німі демони  підмінили її і сірчаний сказ жовтого кагана побив життя, зоставивши темну  пустелю. Сади скрізь вирубано, самі пеньки де-не-де стирчать по дворищах, серед  бур'янів. Все, що цвіло до сонця, пропало, ніби знесене бурею, пожаром, потопом,  пошестю. Змінилося в дикі зарості, схожі на вовчі нетрі. Немає ні повіток, ні  клунь, ні комор, — самі порозвалювані хати. Жоден землетрус не міг так знищити  побут, як північна сарана, спряжена з золотомлицькою каганівщиною. Серед  бур'янів чорніють, свідками страшного нещастя, самотні комини — там, де були  огнища родин з їх радощами при безневинному дитячому щебеті.

Все зруйноване! Зграї гайвороння кружать скрізь, над всенародною пусткою, і  через шляхи відлітають геть: на степи, обернені в океан бур'янів.

Селянка, прийшовши до станції, розглянулася навкруги — з дітей там нікого нема.

Сіла і дожидає. Через деякий час її почало ввижатися, що загублений син десь  мучиться, гинучи, тоді всю істоту її охопила нестерпна туга: як ще ніколи.

26

Хлопець розгубився, коли течія внесла в вагон — самого; він кликав маму, а голос  тонув серед лементу в бурхливому тискові. Неможливо назад пробитися: кидає від  дверей, мов з прорваної греблі. Потяг рушав, тоді рвонувся хлопець до вікна:  погукати в натовп, можливо, мати почує. Поки проліз крізь тісноту, вікно  віддаленіло від юрми.

Обдивився вагонні переходи — таки немає матері. В кутку розпачливо поплакав;  коли заспокоївся, став стежити стрічні станції. Декотрі мали вигляд, ніби якраз  такі, де треба пересідати, але чимсь одночасно чужі, тому він проминав їх.

Заснув біля вікна: там люди дали клаптик місця.

Прокинувся пізно і вискочив з вагона; знаючи, що в сні пропущено багато станцій,  пристроївся на зчепах товарового потяга: їхати назад. Вночі, знайшовши станцію,  схожу на Кленоточівську, ждав біля стіни, поки розвидниться. От проясніло в небі  і полі; повно блиску і тепла від сильного сонця, що зійшло. Незнайома дорога,  але він пішов, бо до села недалеко; вагони всі такі голодні, а тут можна  поживний корінь вигребти. В селі ні душі; бур'яни вигнались над головою, як  ліщинник. Протуляючи їх, пошелестів хлопець переулками руїни і прямує до  цілішого житла.

Всередині все — так, ніби недавно жили: на столі полив'яний глечик і кухоль,  посуда на миснику, лава під стіною і стільці коло вікон. Але ніде ні постелі, ні  одежі жодної! Ні ковдри і рядна, чи матраца, ні рушника: нічого матерчатого.

Також — ніякого харчу ні риски...

«Чума», — подумав хлопець, виходячи за двері; пригадав, як мати означувала  мертвий стан довкруги. Сусідні хати порожні, як гробівці.

Зрештою, натрапив хлопець на домівлю, де в печі курів димок від вугілля. Долі —  рештки рубаного табурета, але сокири нема. На столі горнятко стоїть з варениною  старих буряків і свіжих трав. Хлопець випив її всю: кислу, як борщ, і шависту,  зовсім несолону.

Вийшов і почув, що недалеко, в деревистих бур'янах, шумить. Повагався: йти туди  чи ні? — страшно, бо, гляди, там людоїди! Однак цікавість переборола. Обережно,  ніби мисливець, підкрадається він; помічає зламані стеблини і сліди ніг.

Враз зупинився! На прогалині біліють різні-різні кістяки: пса, кота, грака і  якихсь інших дрібних істот. Поряд — кілька цеглин, складених докупи, як піч; і  зола внизу. Знов далі прокрадається хлопець і знов замирає, бо шелест близько.

Переждавши з хвилину, ступає наперед; тихо відхиляє рядки бур'янів.

Ще кілька кроків, і він застиг! Перед очима — поляна: там, коло здичавілої  вишні, дід перебирає зілля; відклавши його набік, підводиться — в одній руці  згострена ломака, в другій камінь. А сам худезний і сивий, як хуртовина, схожий  на прияву: борода через груди, вся сіда і вся покуйовджена; а з голови пасма,  мов диміючи, сипляться вниз. Очі ввалені під пониклою сіткою бров'яною. Ганчір'я  на босому і непідперезаному, стемнівши, пацьорками висить; мотуззям пов'язано  окремі рамтини, щоб трималися біля кістяка.

Загледів дід непрошеного гостя:

— Хто ти такий?

— Я заблудився.

— Не ходи тут. Піймають і зварять.

— А вас?

— І мене: як знайдуть. Навару не буде. Кістка суха, а жили твердли — не  годяться. Сам завтра вмру; корінці зварю і завтра вмру. Тікай, бо тут лихо!

— Діду, чума забрала всіх?

— Ні, синку, то — государство!

— Ви сховались?

— Як набігли, то недужий був. Ішов по воду і впав. Трава висока, — обминули  мене. Біжи на станцію. Тут бродять . помішані: заріжуть.

— Прощайте, діду! — Хлопець побрів до пустельної вулиці: побрів недумно; і  притьма, в тривозі від дідових слів і безлюдності, помчав звідти і гак мучилося  серце, мов огонь пекельний, в'ючися зміями, гнав з порожнього села. Захеканий  вкрай, хлопець почув, ніби гукає хтось: агу! — пролунало, як від  кладовищенського з'явця. І знов німо скрізь; жаска тишина в бур'янах, з  останками хаток.

Дожидав хлопець біля станції, на похилі, проти якого потяг повинен стишуватися,  беручи височину. Коли простопадні риси в обрисі вагонів перестали миготіти  розпливчасте, хлопець розігнався, ніби наввипередки, і схопив поруччя. Сіпнуло  йому плечові суглоби, але він з підбігу вмить докинув стопи на підніжок і  пристав до швидкості.

При вузлі залізниці його зігнали з потяга. Тоді побачив, що роблять хлопці:  підлазять під пасажирські вагони і там чіпляються серед залізяччя. Він і собі —  туди; влігся, як інші. Мандрував так до півночі. Коли схотшося їсти, аж шкіра  щеміла, він виліз; виліз на вокзалі невеликого міста і нишпорив скрізь,  штовхаючись між людьми, поки набрів на лушпайки з яблука. Підібрав їх, обтер і  з'їв. Знайшов розбиту коробку — там були, в розірваній обгортці, рештки печива;  вибрав їх і довго нюхав запашний папір. Напився теплисто-бруднуватої води з  бака, вживаючи бляшаний кухоль, що гримів на ланцюжку.

Світився місяць посеред зірок, мов карбованець, покладений на саєт, між  розсипані самоцвіти, і при ньому видно було долі: всюди — наліпи грязюки, всюди  сміття, клапті газет, притоптані і запльовані; покидьки найрізноманітнішого роду  і вигляду, від розбитих пляшок до махорчаних «бичків». Освітленою смугою пішов  хлопець до поламаної водокачки, напроти якої акації чорніли вряд.

Багато вагонів згромаджено на лініях і снують «маневрушки» — парою шиплять,  пронизливо посвистуючи. Коло акацій, зовсім окремо від залізних нетрів, стоїть  невеликий товаровий потяг. Можна почепитися і під'їхати. «Хай тільки машиністи  одвернуться, я вскочу!» — вирішив хлопець. Він сховався за стовбур, при якому  проходила кущова огорожа, порозривана вільними стежками.

Чути було, як варта тупотіла в обході: певно, перевіряла вагони. Вийшов наперед  начальник, і тоді відчинено двері — якраз напроти місяця — і зачинено враз,  після перевірки. Від того, що відкрилося, хлопець притерпнув: повно мертвих,  складених, мов шпали. Начальник, тамуючи низький голос, сказав одному з  присутніх:

— Скинути в шурх: один завал вантажу, зверх того — дрова і нафта, потім знов це,  і знов паливо; щоб усе згоріло. Ти відповідаєш!

— Єсть!.. Усе!.. — відповів підручний.

Начальник і варта відмаршували, а потяг скоро постугонів від станції. Тоді, на  самоті, хлопець подумав: «Якби я вчепився, згорів би». Він довго стояв за  деревами, боячись виходити.

Розлягався брязкіт на станції, мигтіли і перебігали огні; свистки і сюрчки  прорізали чорний простір; зрештою, хлопець насмілився покинути схованку і  покрадьки відійти на перон.

В той час викинуто з вагонного вікна паперовий жмут. Розгорнувши його, хлопець  знайшов скоринки, огіркові відрізки з хвостиками, курячі кісточки з шматочками  шкіри і великі крихти. Забувся жах в одну мить,— істоту знов забирає голодний  порив, від якого вона тремтить в судомі, з холодними болями. Хлопець відійшов за  ріг будівлі, сховався в тінь і зразу пооб'їдав шкірки, хрящики і рештки м'яса на  кісточках, а їх погриз, пообсотував. Заїдав скоринками і огіреччям. Витрусив  крихти в рот: вони приставали до язика, мов залізна тирса до магнета, і зникали  вмить.

Виїв чисто, як муравлик.

Біля стіни присівши, в затишку проспав частину ночі. Знов пристроївся під  пасажирський вагон — мандрував, поки зупинили серед гамору і криків. Сторожа  заглядає вниз і виганяє «зайців» на перон, до гурту, звідки всіх женуть до  зборища коло вокзальних дверей.

— Це границя Росії, — розмірковують старші подорожні. — То не чути було, коли  наше добро через неї тягли, а тепер об'явилась.

— Для наших хлібів свобідно, а нам — границя...

— І замкнули: вмріть, а не пустим!

— Чого ж вони такі? Харчі забрали, а нас морять... Вартові загнали збір в  товарові вагони і весь потяг, складений з них, пішов назад від замкнутого  кордону. Назустріч, до кордону, вільно бігли з України без числа — ешелони,  навантажені збіжжям, городиною, м'ясом і всім, всім, що дає на землі невсипуща  праця людей. Але їх самих, примерлих від голоднечі, після того, як виробили  багатство для сусіда, гнано з пекельною лайкою геть: пропадати в розграбованих  руїнах.

Біля хлопця — дивовижно довговидий, жорстковусий чоловік і сивастий, із сірими  очима, смутними очима і тихими, як джерело. Мав мішок, повний причандалля,  з-посеред якого означувалася сокира. Непоспішно і ретельно трудився чоловік над  самокруткою: примірено і видрано відповідний прямокутничок паперу з часопису,  витягнуто кисет і взято, скільки треба, саморобної махорки і насипано на  прямокутничок, вижолоблений між трьома пальцями лівої пучки; сховано кисет і  приступлено до побудови. Скручено, по кількох спробних і поступових рухах  обвідного характеру, — туго скручено папірець і рівномірно обкусано і звогчено  слиною його край, потім заклеєно при повторних жестах для загладження скріпи.

Надірвано зайвину папірця з однієї протулини і взято цигарку в зуби. Тоді  здобуто огневий пристрій; до кремінця притулено дрібну матерочку, висушену і  вим'яту в попелі. Вдарено кресалом об гострий край і роздмухано іскру! Зрештою,  прикурено. Все — з геологічною повільністю і флегмою, супроти яких виявилась  пекуча дума і насмішка над собою, в мові до хлопця:

— Смачно погостювали в братішок? Тепер кота зварити на закуску.

— Котів нема: вже поїли! — відповів хлопець.

— Шкода. Тобі — куди?

— Додому їду, там мати ждуть.

— З харчами ж як?

— Борошно є в хустині, мати виміняли — спекти корж.

— Небагато. Так ви обоє не виживете, їдь зо мною на підробітки, в Білорусь: там  люди, як свої, не схожі на отих, як їх...

— Не можу! Мати ждуть.

— Як же два роти кормити? Одній легше; корінцями прохарчується. Тужить і  виглядає тебе? Так обоє ж пропадете дома. От біда! Ти б заробив трохи хліба для  неї, — хлопцям платять, гілки треба тягати.

— Ні, я до мати поїду.

— Як хочеш. Двоє в хаті: ні одно, ні друге не виживе, коли харчів нема. Скрізь  так. Дорогу згубив?

— Згубив; три дні блукаю.

— Так біда і так! Ніж довго блукати, то краще б заробив хоч на хлібину.

Казатимеш, що ти мій племінник. Я сам — штукатур, і на цегельні працював; коли ж  нема мого найму, в дроворуби годжуся.

Хлопець дуже скучив за мамою, але мрія врадувати її заробленим хлібом,  перемогла, — він обернувся в родича дроворубові. Никифор Петрович, або просто  дядько Никифор, дав хлопцеві шаткованої капусти з олією і шматок перепічки.

Розповів про свою попередню подорож до столиці на півночі.

— От де повно нашого добра, хліба і всякої живності. Все туди забране: масло,  сало, цукор, сир, булки, ну — все! Я був проскочив, так не прописали, завертай  голоблі назад. Тепер і границю щільно притерли. Ми в Білорусь поїдем: там добрі  люди; зберегли правду і по-сусідському помагають. Адрес є, — я прямо б поїхав  туди, та бач, тут понадіявся! А відкіля ж ти сам?

— Яз села Кленоточі...

— Підожди: це — як знак який! Чи коло вашої Кленоточі стоїть паровий млин?

— Стоїть млин; за селом.

— І цукроварня недалеко?

— Недалеко; тато брали маляс.

— А віддаля курорт, у лісі?

— Його видно.

— Я чого питаю: з такої Кленоточі двох бачив на цегельгному заводі. Чи не ваш —  пічник Бережан із жінкою? Мав великі очі, голос низький і трубний; а жінка  чорнява, дрібненька, як пшеничина.

— Це наші! Я знаю.

— От сама доля приводить, щоб я тобі переказав про Бережанів. Зустрінеш кого з  односельчан, хто їх знав, — скажи: нема вже їх. На цегельню найнялись обоє, де і  я морочився; робота бісова, а в зуби мідну копійку тицьнуть. Обілляєшся в  кошенячий піт, коли ж протяг — мов з льодовця, прошиває кості. Там пічничиха  простудилась і, хворівши недовго, вмерла; лікарі сказали: скорбтечний  туберкульоз. Чоловік затужив за нею тяжко! — схуднув і став тонкий, як дротина.

Самі очі свічками глядять. Раз, коли цеглу виносив, зірвався з дощаної стежки,  впав, і смерть настала в одну мить. Не мучився. Золоті душі були обоє. Вона все  горювала, що люди гинуть. А він напитував земляків: щось їм хотів сказати; так і  вмер. Добре, що я тобі передаю, а ти — ще комусь.

Почув про загибель пічників і посмуткував хлопець. Аж знітився! Коло того  чоловіка з великими очима, що світили блакитністю, мов небесною, і коло доброї  дружини його так радував спокій: ніби з весни, в новому сяйві, якого ще ніде тут  немає. Збережеться воно на поляні з старими тополями, що стоять за сутінковою  далечиною. Хлопець мовчав цілий день.

Ось прибули до дрібної станції, оточеної лісками. Сотні заробітчан висипали на  погорблену дорогу, що прорізалася крізь ясно-рудаві глинища, приодягнені в  свіжий мох. Лісові нетрі глибшали — здавалось, немає їм кінця; аж до хмар  підкинуто їх згромаджені верхів'я. І враз відкрився простір.

— Скільки звалено! — скрикнув хлопець.

— А немало: мабуть, верстов з вісім, чи що, завдовжки. Всіх, хто прийшов, узято  на працю: чоловіків, жінок, підлітків; призначено місця в бараках, і зразу ж —  до діла! Дужчих поставлено спилювати дерева, а слабіших — обрубувати і тягти  гілля. Дано в поміч хлопчаків: поратися з силою дрібного галуззя. Робити цілий  день, від досвіту до смерку.

Високі дерева! Хто глянув на вершини, мусив картуз придержувати. Ворушаться люди  скрізь, як мурашки; їх так багато, що від спільного зусилля віковічні дерева  лягають одні за одними, вишумлюючи, ніби буря валить. Гілки тріщать, подібно до  стрілянини з полкових рушниць. Чиргають пилки. Відлунюється стукіт сокир в  супроводі шелесту відтягуваних решток. Швидко пропадає ліс під руками натовпів.

Андрій з хлопцями тягає галуззя; всі, виснажені і голодні, рухаються спроквола,  мов дрімаючи. Увечері безліч вертає в бараки до своїх нар, тапчанів і койок.

Дядько скаржиться, що тут теж верховодить москвин, тому платня — марний  карбованець, а робота ж клята! Коли б не суп на обід, то пропадай, і годі.

— Доки не здихаємось попечителя, — нещасні ми скрізь!

В недалекому бараці опухла і вмерла дівчина: рано винесли, неприбрану, як була.

Поклали на дно в вогкій ямі, нагорнули низьку могилку — і все! Там були інші  гробки з глини, що нерівне позападала.

Праця шумить безперестанку: розчищаючи простір під аеродром, людська многість  перегризає столітні нетрі, як комашня стеблинки, серед яких сама губить свій  збір.

Декілька юнаків побралися з білоруськими дівчатами і перейшли жити в їхні села.

Слідом виїхала бабуся і її дочка, що заручилася з шофером-білорусом; він,  покинувши табір, працював на заводі. Коли дядько Никифор і Андрій вертали з  села, де прикупили поживи до лісного супу, — той шофер гнав мимо, а враз  зупинився і підвіз їх: рідко хто так робив тоді.

В селі їх гарно нагодували і відмовилися брати гроші; зовсім дешево поцінили  городину, якою щедро наділили.

Дядько, в табір ідучи, повторював хлопцеві:

— Я ж тобі казав, люди тут сердечні і спокійні., З ними можна жити! Слухай мене,  не вір, як казатимуть: он або он народ великий, бо наплодилося багато і багато  крику роблять, — е, то ще не все! Ти подивись, яке там серце! Раз серце собаче,  то і народ малий, і зведеться здорове число їхнє нінащо. А побачиш серце, повне  добром, то знай — народ великий, перед небом високо став. Хоч не числиться  багато, колись побільшає, так Бог дасть! — так з білорусами буде. Глянь кругом:  хто руку подав з поміччю? Тут білі хатки, як і в нас; а на півночі хатки —  чорні. І там добрі душі є, і немало їх, з братнім серцем, так бачиш, на дно його  десь зло собі поклали: як зміїний камінь. Поки все гаразд, вони такі добрі, наче  родичі, а прийдеться до чого,тоді вилазить з-під каменя жало! Буває все разом:  поможе чоловік, як дуже-дуже щирий, а потім вжалить в печінку. Забрали наш хліб  і дивляться, як ми вмираєм, і ніхто, ніхто не пожалів і не поміг. Ніхто! Ні в  городі, ні в селі. Тільки лаються. Недарма ж їхні хатки чорні. А тут білі.

Дядько замовк. Зеленими стінами ліс піднімався в небо: вгорі, коло сивих хмарок,  перекочував шарахкучий рокіт своїх чатин по світлому простору.

В таборі першими днями хлопцеві було цікаво, та скоро він занудьгував, бо все —  мати перед очима. Робота нетерпеливила і підгони мучили; наглядачі ж кричать  одно: тягни швидше! Люди прибувають, як потопельники з голодного моря, і кожен  повинен поспішати, хоч ледве рухається.

Щодня в ліс, на довгу поляну, заповнену могилками, виносять покійників.

Хлопцеві вся душа болить від згадки про самітню маму, що шукає його. Вночі він  прокидається. Якась темна тривога надходить: ніби передчуття пожежі. Після того  вдень, як півсонний, він дивиться навколо нетямущим поглядом. Одного вечора  сказав дядькові Никифорові:

— Я до мами поїду. Може, вмирає.

— Не хотів би тебе пускати, бо часто так бува — всі в хаті пропадають. Я думав:  хоч би одно вижило. Ну, раз вирішив, їдь! Коли схочеш, тоді й вертайся сюди.

Візьми листок, тут твоя дорога накреслена, думаю вірно, бо я розпитував.

Дав гроші і торбинку з харчами. Провів до станції, прощаючи; подивився вслід,  прошепотів собі:

— Таке бідне хлопча!

І повагом, схиливши чоло, вернувся в табір.

27

Зароблені і подаровані гроші беріг хлопець для мами: на комерційний хліб. Їхав

«зайцем», ховаючись від залізничних доглядачів, що ловили з суворою ретельністю.

Тому забарився; торбинка спорожніла: тільки ложка, ніж, кухоль, сіль та  півхлібини обважнюють її. Крім старого часопису як паперу на розпал, також  сірники — про всякий випадок.

На старому вокзалі, де потяг став надовго, Андрій виліз із-під вагонного черева:  роздивитися навкруги. Від темного кооперативного кіоска, що за кількома  сусідніми домиками, на порожнині, люди щось несуть, тримаючи в папірцях. Черга  всього на два десятки.

Стрічний дідок з кругласто підстриженою борідкою, ніби крейдяною, ставши коло  вокзальної стіни, розгорнув папірець і почав їсти якийсь кусник; їв, їв, а тоді  враз спинився — не може далі!.. Раптом зблід і вхопився за підгруддя, аж  захитаний: обперся об цеглу. Винесло назад з його уст, що з'їв. Поглянув він на

Андрія і, крізь сльози від спазм, промовив:

— Не купуй, хлопче! Це — людятина, дешева і солодкава; по державній ціні, а  м'ясо, як смерть. Згрішив я навіки. Вернись, не підходь туди!

Андрій почав обминати близькою стороною, весь час поглядаючи на чергу коло  кіоску: чорно там, ніби в пеклі. Скоро черга розпалася і хтось голосно промовив

— для всіх:

— Розібрано!

Нишпорив скрізь на станції Андрій; нічого споживного, крім перестояної води. А  недалеко — розложисті схили і рівнини з ярками, з горбиками коло зелених нивок,  схожі на околиці села, де з батьком полювали ховрахів. Хіба спробувати самому?

Близько струмок: можна нору залити.

Поряд смітярки валялася бляшаниця, як збан, стара і дірява. Хлопець позабивав  просвітлини чопиками з гілочок і ганчір'я; заліпив смолою, набираючи від шпал,  складених на відгоні. Дроту багато навкруги, іржавого і поскручуваного, — з  нього приробив дужку до цебра. Озброївся подобизною щупа, кілочками, ломакою.

Ховрашиних нірок на полі багато: обсипаних і зарослих. Коли натрапив на свіжий  вхід, то, готуючись до наступу, позавалював сусідні печерки, щоб нікуди було  вижитому ховрахові вбігти. Заливав нору — звірика ж немає... «Він — як качка, чи  що?» — досадує хлопець; пробує мацати дротиною: даремно, бо нора надто крива.

Коли відпочивав, щось метнулося і вскочило в одну з незабитих нірок, геть далі.

Зразу ж мисливець загородив її двома кілочками, а всі входи навкруги позасипав.

Знов виливає відра води, одно по одному, від ховраха ж — ні знаку! Хлопець  думає: «Може, втопився?» Скоро наторкнув дротиною і її закрючкою, підтягає  звірика нагору. Той піддається: вилазить; от-от — вискочить і побіжить. Тоді  вхопивши ломаку, хлопець пригинається до землі, стрибнути готовий.

Влучено звірика, коли вибігав з нори, влучено з недостатньою силою, тому,  приглушений на мить, знов підплигнув і побіг шукати вільного сховища. Мисливець

— за ним. Б'є і ніяк не поцілить! Раптом так невдало крутнувся, що пропустив  один удар, а наступним, прискореним і зробленим наосліп, попав звірика по спині

— хряснуло в ній... і тоді ховрак поволі поліз, припадаючи до грунту. Самому  мисливцеві судома настала в нервах від прикрого почуття. Зопалу, як також з  остраху зостатися голодним, він добив тваринку, що декілька разів сіпнулася,  конаючи, і околіла.

Захеканий стояв хлопець і вражений болісно, і збурений, з огидою до самого себе,  що аж пекла серце. Здалося: тваринка перед загибеллю дихнула на нього такою  ненавистю, що якби її почуття обернулося в діючу силу, він був би на місці  вбитий, мов блискавкою. Він притих і порається коло здобичі: дикий голод,  розбуджений від клопітливого дня, приспішує рухи і ніби закриває очі млистою  смугою, крізь яку вже не видно нічого страшного і огидного. Розрізано ховрахові  живіт і викинуто тельбухи; голову теж — геть! Зідрано шкіру і, разом з  відпадами, впущено в нору і засипано.

На вибалках руділи сухі бур'янці — ними хлопець розвів огонь: смалить  обполосканого ховраха, перевертаючи його на дротині, в димку принадливому, з  теплою пригірклістю.

Поклавши смаженину на часописний папір, здобутий з торбинки, відрізає кусень і  жує швидко, навіть хрумкає, ніби то — огірок. От, вже думає: «Досить!» — спиняє  свою хижість, і знов жує.

Але відчуває дивну ніяковість; підводить голову і враз бентежиться: поблизу  літня жінка стоїть і спостерігає, як він їсть. Непорушна. Ніби стовпик. Аж  чорна: висохла від голоду. Стоїть і всіма очима дивиться на ховраха, мов  заворожена. Ні слова не каже. Тінь — і годі. Хлопцеві стало так недобре, що він  похапцем склався і пішов. Виправдувався в думці, мовляв, тепер «кожен — собі».

Однак через хвилину стало ще гірше, аж похолодніло їдкістю на серці! Він  оглянувся... Де стояла жінка, там і застигла — не зрушилася з місця. І не гукає;  не просить. Лише дивиться, як снохода.

Вернувся хлопець до пригаслої ватри; відділивши частину ховраха і поклавши на  папір, простягнув жінці:

— Тітко, візьмітьі

Вона трохи ворухнулась і знов застигла.

«...Боїться мене, бо маю ніж, — вирішив хлопець, — така перелякана». Поклав  ховрашатину коло багаття і попростував до станції; коли ж оглянувся знов — жінка  сиділа, схилившись коло голубуватого слабіючого диму, і їла.

З допомогою креслення, що склав після всіх розпитів дядько Никифор, легко було  знайти свою станцію. Околиці ж видалися чужими. Бур'яни вподовж дороги — як  нетрі; і її саму вкривають, височіючи над коліями. Обстали село і двори  затопили. Стежок немає до хат, що, стемнівши, хиляться в зарості. Скрізь пустка!

Андрій узяв ключ під стріхою і відімкнув двері — холодною вогкістю потягнуло в  обличчя. Оглянувся по хаті; прочитав лист від мами: «Андрійку, як прийдеш і мене  не буде, не тікай нікуди, а жди...» Так жаль маму! — ніякими словами не міг би  висловити.

Знайшов корж, надломаний і торкнутий плямками цвілі по нерівній поверхні. Шматок  з'їв, а решту, разом з половиною хлібини, в торбинці поклав під мамину подушку.

Він тільки і мріяв принести зароблений хліб. Карбованці сховав до підпіччя,  серед ганчірок: в селі вони були простими папірцями голодного. Пішов по садибі.

Могалки почали заростати після недавнього полоття.

В сарайчику все припало пилом, де не затекло від дощу. Вулиця — як річечка  бур'яну: пливла, стрічаючися з подібними їй, поки дохлюпнула до площі, недалеко  від якої, під рештками тину, сиділа жінка з дитиною на руках. Зривала зелену  кропиву і їла: пожувавши, давала дитині.

Рідко сновигали люди, схожі на нецьогосвітні тіні. Підходили до сільради  подивитися, а там приклеєно газету, звідки літерами чорніє: «...стало веселіше»,  і з фотографії надимається товстовусий вид посередині; зиркають по боках  дрібніші панки з орденами.

Також — оголошення, що під страхом найвищої кари треба хоронити померлих.

Хлопець, прочитавши, сів біля стіни, трохи осторонь, можливо, хто-небудь  знайомий з'явиться. З дверей виступив обтеклий височинець і ладнається курити. А  два старші вимандрували крізь бур'яни — читати наказ: обмірковують його.

— Звісно, покійників треба ховати! Бо як же так? Чума вчепиться, тоді пропали  послідні.

— Що треба, то треба, а хто ж ховати буде? Ніхто руки з лопатою не зведе. Гірко  сказати, скільки лягло.

— Скільки набереться?

— Ну, та скільки: кажуть, із наших тисячі семисот по цілому селу, вже є вісімсот  тридцять, про яких знають, що готові на місці — по списку. Половина живих  розбрелась. На стороні попадали. Хто ж зостався, той дохлий, самого під руки  води, і мруть щодня. З половини, що тут була, вже теж половина переставилась.

Хлопче ти чий?

— Катранників...

— Чого ждеш?

— Дома нікого нема — я один. Там страшно.

— Біда тобі, хлопче! Держись, може, виживеші Ми всі, як кажуть, поганяєм до ями.

Озвавсй тоді одутлий, тяжко хмурячись і прихриплюючи:

— Таке й скажете! В нас тимчасові труднощі будівництва, а вам все — як ніч, все

— до ями.

Один старший мружився, слухаючи, і відповів з посиленою байдужністю:

— Гляди, Грицьку, може, знов доведеться живе курча їсти!

Задишкуватий, що напоготові тримав цигарку, обурено скинувся всім виглядом, але  не сказав нічого. Помовчав; потім махнув рукою, з виразом крайньої досади, і  пішов.

— Чого ви йому про курча? — цікавиться співбесідник.

— Хіба не знаєте: це ж той Грицько, що його замкнули в тюрму, бо він, сіючи,  насіння в картузі сховав. Одсидів своє, і випускають, — бачте, таки ж комуніст,  їм свій. От він із району вертається додому і втомився дуже. Зійшов з дороги,  присів під хатою, отак, як цей хлопець: сидить і відпочиває; очі заплющив. А  недалеко куриця греблася в смітті, знаходила зерно курчатам. Грицько був  виморений і голодний, уже і розпух. Почув, що куриця землю дряпає, і очі  розкрив: бачить курча близько... він аж очима загорівсь, простяг руку, вхопив  курча і — в рот його! Хоч воно ще живе і пручається, він його жує разом з  пір'ям. Квочка зчинила крик, кидається на Грицька, дряпає, крилом б'є, хоче  врятувати курча. А він уже доїдає. Почула хазяйка курячий крик і вибігла,  бачить: Грицько доїдає курча, а квочка кидається і дряпає йому руки. Почала  хазяйка лаяти його на всі заставки. Люди на дорозі спинились. Грицько тоді  піднявся і мовчки пішов, а вона їм каже: Грицько живе курча з'їв. Похитали люди  головами і пішли далі.

— Так це той Грицько?

— Він; як вернувся, його жінка мала трохи буряків і відгодувала. Тепер  потовстішав.

— Дивно: живе курча з'їв, а ще нам вичитує. Я в селі довгенько не був; чув, що  судили якогось Грицька з картузом насіння. А де ж Лук'ян, що все — «за»?

— Нема Лук'яна.

— Де дівся?

— Та де ж, — хто не спита про Лук'яна, то кажуть: він під селом і досі голосує

«за». Замерз, бідолаха, сніжком притрусило, тільки рука зверху піднята була.

Люди йшли і, побачивши, сказали: «Лук'ян голосує «за»».

— Дивні знаки! — зітхнув співбесідник.— Хлопче, а ти шастай по колгоспній  яровині, тебе ніхто не спіймає; там наїдки будуть. А то пропав.

Андрій підвівся і, коли відходив додому, заглянув крізь вікно: в сільраді, біля  стола стовбичив гурт, покурюючи і нудячись.

Всюди на селі — пустош і розвалля серед злих бур'янів, звідки навіть кішка ніде  не нявкне і не вигляне грядкова цвітинка, вирощена дбайливою рукою. Чорно,  чорно, як після переходу пекла. Тишина смерті.

Тільки від дитячого будинку чути стишені голоси. Ідучи мимо, Андрій побачив з  десяток дітей, як вони після мисочки обідньої юшки, ступають до ліжок, ніби  зовсім стародревні, хоч і дрібні скелетики. І така дідівська поважність в  обличчях, запалих цілком і вкритих зморшками, крізь які жодна усмішечка не  засвітиться. Лобики важко нависають над погаслими очима і стемнілими лицями. Мов  на могильних черепах, виступають зуби, обтягнуті довкола самою шкірою.

Животики болять і тому збір дитячий припадає на ліжках — рачками, підібгуючи  коліна під груди, до ліктів, з опущеними вниз животиками, як мішечками: тоді  легшає мука. Андрій знає, бо іноді сам так робить.

Обминувши будинок, він околицею добрів навпростець додому. І думав: тій жінці,  що з дитиною кропиву їсть, винести треба скибку хліба, одну скибку, нешироко  відрізану. Того, що зостанеться, досить на двох, поки куплять комерційний хліб.

Як вернувся додому, розв'язав торбинку і, відкраявши шматок від хлібини,  загорнув його в аркуш; сховав під пахву, а то стрічні побачать і віднімуть.

Поніс жінці, що сиділа в кропиві і годувала дитя. Але її там не було: не знати,  чи відійшла кудись, чи вмерла і її забрали погребники, яких тепер підганяє  смертний наказ.

Дарія Олександрівна вернулася на станцію, де загубила сина, і вже не могла  звідти відійти; все ждала. А раз вирішила твердо; їхати додому! — однак, тільки  склала це в думках, як відчула непевність. Знов нещаслива станція, мов тягнущий  магнет, непереможно в'язала. З'явився сумнів, чи син дома, і настрахав можливий  поворот подій: от вона приїжджає в село, якраз — коли син, шукаючи її, добіжить  до цієї станції, бо тут загубив маму.

Від часу втрати з нею настала переміна, ніби щось невмолимо зрушилося в її житті  і в самому душевному складі. Раптові напади невиразимого страху чергувалися з  короткию безпам'ятністю: в місцях, які недавно бачила і згадувала. Тепер стоїть  і не знає, де вона; від того жаский, не відчутний в тілі, але пекучий, мов  ватра, біль напливає на її свідомість і серце. Часом зляканість виростала в  найдикіший жах, що обгортав зір, і вона знічувалась решткою думок. Відверталася  ними від нещастя, ніби від чийогось близького нападу і помсти, з обвалами в  самому існуванні. Не дивилась ні на що навкруги і думала: аби тільки не  пропасти! Аби втриматися при самому житті — тоненькою ниточкою змислу, що  збережена їй наостанок.

Надвечір, виснажена вкінець від голодного терпіння, від'їхала в напрямку до  свого села, вчепившися за березові дрова, з сірою скрученою корою — на  товаровому потязі. Але в дорозі зневірилася: бо син же вернеться до станції або  до міста, куди його завезе кожен потяг, якщо станцію пропустити. В місті знайде  тепер щось на поживу — це не зима, коли все було завіяне; і він знає, де  переночувати можна між дошками. Чого б він до порожньої хати їхав, знаючи, що  мама тут зосталась?

Вернула до міста, і, розгублена думками, вже не встереглась: її, разом з  багатьма селянами, схоплено і на тягарівці відвезено в глухий степ. Там  викинуто, — добре, що не дуже далеко, верст за двадцять.

Брели знеможені, з сонною повільністю переставляючи ноги; живилися корінцями,  виритими в ярках, торішніми перемерзлими бурячками і картоплинками з покинутих  городів. Часом знаходили дрібні соняшники — їх насіння в'яле, але трохи поживне.

Ось таки добралася Дарія Олександрівна до станції;' щоб не мозолити службовцям  очі і перебути непомітно, відходила в сусідні переліски.

Оселя біля самої станції чимала: з будівлями, біля яких можна знайти скоринки,  картопляні лушпайки та іншу остачу поживності. Про ночівлю досить і куточків по  пустельних дворищах, дірявих сарайчиках, підворітнях.

Був погожий день; пішла Дарія Олександрівна по полю, шукати їстівного рослиння.

Знайшла щавель і з'їла його кйслющі листки. Коли верталася, вийняла доньчин  зошит, збережений на грудях; поглянула на нерівні дитячі літери і знов окропила  їх сльозами, за якими вже світу не могла бачити. Постояла і трохи втишилася  серцем.

Якраз тоді під'їхав потяг і вона поспішила, надіючися, що міг синок приїхати, —  не побачивши її тут, помандрує далі. А вона так гірко задихалась!

Люди з вагонів бачать: іде до станції висока і худа, як комишина, жінка. Раптом  падає.

Декотрі, вискочивши з потяга і підбігши до неї, взяли її і поклали коло стіни —  там, де бак з водою. Набирають води і хлюпають на обличчя. Один з тих людей  кладе їй скибочку пшеничного хліба на рукав. Знаходиться серед них також лікар:  перевіривши пульс, він сумно хитає головою:

— Вже кінець; надмірне виснаження!

Стоять пасажири і не знають, що робити. Жінка померла на їх очах. Риси обличчя,  блідого, мов хліб, що лежав на темному рукаві, такі строгі і гарні, при всій  жахливій худорлявості; мов вирізьблені в світлому камені.

Зняли люди картузи і капелюхи, хто що носив на собі; не зняв шкіряної кепки  тільки подорожній з викривленими і брезкливими губами, одягнений у френч  жовтастого відтінку.

— Чорт з нею, — сказав він, — такі, як вона, не хочуть робити!

Сказав це злісно і пиховито, по-російському, хоч і невиразно, бо окремі звуки  пропадали, можливо, тому, що в цей час, покурюючи, жував папіросу.

Люди всі повернулись до нього і глянули так похмуро, що він відметнувся від них,  погано лаючись.

Той, хто клав хліб, знов глянув на покійницю і питає:

— Що в неї в руці?

Він і лікар, нахилйвшися, з трудом розняли пальці мертвої і взяли зошит. Лікар  розправив його і читає вголос: «Зошит учениці... Олени Катранник».

Помовчавши, він додав:

— Найдорожча річ була в матері від покійної доні, мабуть, остання, вся оплакана:  з нею і смерть...

Він опустив очі; відвернувшись, пішов, ніби присліплий. Саме тоді вдарив  дзвінок, і всі поспішили до вагонів.

28

Вертаючися через бур'янисті садиби, хлопець почав збирати старі кісточки з ягід.

На аркуші бляхи, покладеному зверх двох'цеглин, рівно прогорнув їх, а внизу  розвів огонь. Смажені кісточки зробилися крихкі і смачні зернятами. Їв їх, як  лузають насіння — одну по одній. Частину зоставив на другий раз, бо зробився  скупий собі самому і також передбачливий, мов старичок або вивірка. Але скибку  він опожив! — спожив, бачачи, що хліб висох і зачав черствіти. Скоро пропаде, —  то краще вже підкріплятись, поки можна.

Помітив: коло низького пенька, від спиляних воріт, незаклеєний лист біліє на  бур'яні. Село і вулиця, район і округ названі вірно, але прізвище інше, Кантарик. «Як вони не бачать? — дивується хлопець.— Це ж не нам, а старим коло  перехрестя; я однесуі»

Довга вулиця — ніби в сні. Біля того двору, де жив шкільний товариш Дмитрик, що  помер від сухот, збереглася частина огорожі. Там став бородатий чоловік з торбою  і пробує хвіртку відчинити, але не може: руки не слухаються... «Це Петрун,  батько покійного Дмитрика», — впізнав хлопець. Помагаючи, він відкрив крючок на  хвіртці. А бородань не входить; не може ніяк.

Подумав тоді хлопець: «Такий наш тато був слабий; ми б до хати ввели, якби раніш  побачили».

Він вчепився Петрунові в рукав і підсобляє рушати до дверей і через сіни, і аж  до ліжка довів, де той ліг, мов тяжко хворий. Увійшла його жінка, маючи зілля на  руках, і загомоніла з порога:

— От і прийшов! От і добре, а я вже сон стратила: все жду — прислухаюся.

— Прийшов, та бачиш, який: не ввійду в хату, — хлопець тягнув.

— Аби дома був, і поправишся.

— Мені б трохи хліба. Ось, візьми гроші, всі, що зосталися, піди, де-небудь  купи: хоч трохи. Бо пропадаю. Взяла вона гроші і, виходячи, попросила Андрія:

— Побудь тут, — я скоро вернуся!

Пішла і довго не було її. Чоловік дрімав. Коли ж вернулась вона, то тримала  пляшку, в хустині загорнуту.

— Що це? — відкривши очі, спитав Петрун.

— Не бачиш хіба: горілка.

— Як, горілка? Навіщо мені?

— Випий, так радять. Більше нічогісінько в продажі нема! Тільки горілка.

— Мені хліба, бо гину, а ти горілку принесла,— навіщо?

Жінка мовчить.

— Навіщо ж гроші перевела, останні?! — гірко докоряє Петрун.— Голодному випити  її, зразу смерть, як від отрути.

— Так нічого ж нема ніде в цілому селі, — відказує жінка, — хто вертається, всі  беруть горілку, кажуть: помагає, бо хлібна. А при дорозі, біля сільради, двоє  мертвих лежало, мати і дитина. Мабуть, вони здалеку. Кропива пожована в роті, в  неї і в дитини, від того потруїлися. Зразу видно: такі доходяцц, що їм би ні  хліб, ні молоко вже не згодилось. А горілка ж не з кропиви, — вона з чистого  хліба!

— Всі мруть і мені пора, — промовив Петрун.

— Підождіть, я принесу скибку! — сказав хлопець.

Він вернувся додому і, розв'язавши торбинку знов, почав ножем розміряти на  скорині: скільки кому. Спершу поділив на три рівні частини; потім передумав, бо  матері належить пайка найбільша, а сам з'їв недавно шматок і має останок коржа,  через те зоставить собі окраєць. Врізавши хліба, знов загортає в папір і  виносить під пахвою.

Коли прийшов до сусідів, господиня обмивала моркву, а Петрун їв; їв жадібно,  хрумкав і затинався. Побачивши хліб, так і простягся десятьма пальцями по нього.

Взяв і все примовляє:

— Оце спасибі, хлопче, спасибі, ти пожалів мене! Я чую: з'їм хліба, хоч скибку,  і видужаю. Горілка і морква не поможе. Хліб — це мені лікарство. Ну, спасибі, —  колись і я тобі поможу!

Справді він споживав хліб, як цілющу живність, тримаючи обома долонями так, що  ні крихта не просипалась додолу; скінчивши, сказав:

— Слава Богу, я з'їв хліба!

Став тихий, зразу ліг і зразу запався в нерушимий сон. Коли хлопець виходив з  хати, господиня дала декілька морквинок. Тільки він за поріг виступив — згриз  їх, як заєць: такі смачні! Навпростець прокрадаючись, поніс лист до Кантариків.

Крізь двері, трішки прочинені, видно немічних старих, що сидять біля стола.

— Доїмо замішку, — обзивається дідок, — і так мені буде, як Олефірцеві; його  внуки розказували... Гуділа хуртовина, а він лежав на холодній печі і думав  словами вголос: от якби вийти на дорогу і побачити мішок грошей, цілий мішок, по  п'ять карбованців бумажки; і купити всього: печеного хліба, білого і житнього, і  борошна — пекти млинці, і м'яса телячого — в борщ або смажити, і тараві, молока,  цукру і всього, всього... Олефірець думав голосно, а голодні внучата сиділи на  полу і слухали, як він перебирав добрі харчі. Так він і вмер.

Бабуся промовила:

— Доїмо щавель з тирсою, тоді — все.

— Коли б продержатися кілька тижнів і дістати молодої картоплі, ми б вижили...

— Біда, всім біда, і годі! — сказала стара.

— Або на Вороніжчину, виміняти борошна й олії.

— Міняти нема на що.

Дід ліг на ослін і, стрепенувшися, важко зітхнув і задеревів.

— Що тобі?! — скрикнула стара, але встати неспроможна: пробує з натугою і зразу  ж, здригнувшись, хилиться головою на стіл і осувається — перекидаючи стілець,  падає на долівку.

Хлопець, що вже бачив покійників, зміг визначити в думці: «Вмерли! Обоє!» — але,  як попереду боявся зайти в хату, то тепер жахливо перелякався з несподіванки, аж  плечі тремтіли. Впустив лист коло порога і тікав. Йому здавалося: сам від  кволості впасти мусить і вмерти на місці — в одну мить.

Після того дня страхався підходити до чужих дверей. Здичавів, бувши весь час  наодинці. Дожував корж і хліб, спліснявілий весь.

Між бур'янами ввижався дід з каменюкою і ніби шелестів шепотом крізь тишу: «Тут  не ходи, бо заріжуть!» Як звірик, став хлопець чуткий до шумів і від кожного  тупоту чужих кроків потихеньку віддалявся в хащі, уникаючи всіх.

Випивав колосся, що почало наливатися; розсмакувавши, зрадів дуже! — цей харч не  вадить. До колгоспного поля підповзав непомітно і швидко, мов ящірка. Скоро  шанька, туго прив'язана при боці, вже віддувалася і набирала ваги, — тоді  сіренькою тінню він зникав серед бур'янів і нехворощі.

Зернини ставали смачніші і споживніші, коли смажити на бляшаній накривці, хоч  потім під грудьми дере. Наївшися, він швидко запивав водою, але від того  обважнювало живіт. Зварив воду — і враз полегшало після пиття. Спробував кашу  зготувати, але вона розлазилася і підгорала; хоч і в такому вигляді — їстівна.

В покинутій садибі натрапив на торішню грядку: трохи бурячків, перемерзлих і  дрібних; видно, господарі виїхали і вона зосталась невибрана. Викопав ломачкою і  переніс додому: про запас.

Голодуючи без кінця, запопадливий став і пожадливий на знахідки, а також дивно  гострозорий до них, мов птах. Нічого проз очі не пропускав, де що траплялося: чи  торішня макова комірка, коли зломлена застряла в траві, чи стара сливова  кісточка: брав і приховував на дворищі або в хаті. Іде, ніби не придивляючись,  проте, вже з інстинкту, збуреного бідою, помічає навіть потлілі зернини на  землі.

Не хотів нікуди з села відбігати — боявся, що тільки він помандрує, якраз тоді  мати вернеться і, не заставши його дома, знов поспішить на розшуки. На столі  весь час лежав аркушик:

«Мамо, я тут, зараз прийду!»

Журився невиразимо, що немає мами і немає. Згубив дні, ждучи, і не знав, коли  будень, коли празник. Навколишній світ став весь як одна сторона: чужа і ворожа,  а він, Андрій, і його мама, і сусіди, що живі тримаються, — друга сторона, в  якої втрачено мир з першою; треба стерегтись на кожному кроці.

Одного ранку хлопець ворушився між бур'янами в садибі, шукаючи решток старої  городини. Серед зарості, серед гичі — потворної і жорсткої — побачив квіти: з  білими промінцями вкруг і охристими очками посередині. Вириваючи бадилля, він  захопив також листочки м'яти, — вмить пронісся могутній і таємничий пахощ: такий  милий!.. Мама завжди збирала м'яту і від того хустка її проймалася чародійним  духом, незабутнім довіку. Хлопець мало не заплакав від спомину.

Продзвенів джміль, білявий і дрібний, але з гарною мелодією — кращою, ніж від  сопілки. Довго на сторони віявся, і невідомо де була його домівля. Раптом, коли  хлопець вирвав кущ мишію біля горбика, знизу сотнею голосів задзижчало: в  гострій тривозі.

Через хвилину з'явився другий джміль — з дверей, що темніли в сіро-брунастій  траві. Кружачи, розглядав горбик, мов інженер або архітектор, посланий від  управи міста обстежити шкоду, заподіяну землетрусом. Спершу гудів довкруг свого  порога, потім — далі і далі: над лисиною, звідки вирвано мишій, натрапив на  свіжі листки і, вплутаний між ними, впав додолу. Деякий час метушився при землі;  злетів і, серед стеблинок, подзижчав — подряпався лапками. Трохи ліз, трохи  крилив, поки вибрався наверх, тоді знов покружив широко. Мабуть, не знайшовши  надто загрозливої зміни на світі і вияснивши, в чому справа, вернувся в гніздо:  повідомити співгромадян.

Хлопець пожалів убогі істоти і відійшов, не розорячи їхнього життя.

Того ж дня, коли обмив тарілку і поставив на ослінець до відра, — перед очима  спустився з стелі павучок; малий, мов мачинка. Побув на вогкій поверхні тарілки  і знов подався в височину; дрібно перебирав лапками: змотував незриму ниточку.

Все частіше відчував хлопець, що в світі не сам. Почав пильно приглядатися до  кожного існування: метеликів, жучків, мурашок. Наймиліші птахи — такі чисті і  швидкі, жваві, пильні і обережні; вони належать височині, де нема бруду, а  тільки блакить, хмари, сонце, дощ, блискавка, райдуга, вітер. І також мають  голос, що ніби прозорий; обзиваються одні до одних, і від того висоти перестають  бути такою німою пусткою, як низький обшир села в бур'янах.

Пташки, мирно погойдуючи галуззя, креслили дзвенющі рисунки окликів; перелітали  між листками, барвіючи пір'ям, і обкидали круги над решткою саду, що обернулася  в невеличкий пташинник. Там зачали звивати гнізда. Хлопець боявся, що вони  покинуть свою оселю, коли відчують його доторки або часто бачитимуть його  поблизу. Віддаля спостерігав: як вони через певний час вертаються до гнізд і  господарюють.

Одночасно ж прикрість затьмарила життя на багато днів. Він підповзав до  колосків, за звичкою — сам, окремо від всіх. Але шукачів набиралося все більше,  коли зерно почало дозрівати. Також зиркання і напади сторожів ставали гостріші і  лютіші. Одного дня, коли знов зловлено «колоссяника», два його співучасники  задихано проповзли мимо хлопця і, спинившись перевести дух, стиха повели  розмову, що чорною журбою обгорнула серце.

— Скидан пропав!..

— І вчора судили одного: десять років дали.

— То зарізі

— Слабий він, як і Скидан, десять літ йому — труна в сибірській кризі.

— Нещасний Скидан...

— Сторожі нахвалюються, що всіх переловлять.

— Чого ж? Вони здоровіші.

— І то дивися: за жменю колосків, наших же колосків — могила. Де це видано?

— Уже не наше.

— А так; уже — бісове!

— Бісове чи совітове: все напасть.

— Взяли харч і душу беруть.

Дядьки проминули, а хлопець принишк до сірої крихкуватої і легко порозколюваної  поверхні землі, при корінцях пшениці: серед її струнких рядів, ними притінений,  під колосками, що многістю похилялися і шелестіли.

«Хто ж тепер витримає в лагері десять років? — жахається хлопець. — Я вмру».

Виразно уявляє морозні сніговища, де женуть людей, зовсім хворих, приречених на  загибель після голоднечі. З того часу подвоїв обережність. Супроти всієї ловити  на людність по широкому степу, в пшеницях і житах, скрізь прибувало не менше  виснажених, а щотижня більше. Там і вмирали; одні до спожиття здобичі, другі —  вже по ній: такі смертельно помучені, що, наївшися, конали в лютих болях. їх  обличчя, скривлені, мов на кутнях, страхають вишкіреними зубами.

Все частіше хлопець, повзучи до колосків, бачить покійних. Поле моторошне.

Стемнила також навісна журба з передчуттям, що крають серце, — хлопець місця  собі не знаходив. Оточення ніби розкрилось несвітськістю, складеною з  неколірного полум'я: дихати в очі, які бачать тільки степ, землю, хмари, коли  душа сприймає їх, мов одну неозориму завію, і треба жити серед неї, хоч  нестерпно мучить. Він терявся чуттями; виносив колосся, мов пропасний.

Звикся з своєю пусткою. Але хворісний смуток приходив до нього, і не  розраджували ні пташки, ні комахи; здається, міг би впасти ницьма і кричати з  відчаю, плачучи і б'ючи кулачками землю. Це проходило; якщо ж не зовсім  розвіювалося, тоді він, щоб забути біль, мандрував через село, але обережно і з  нашорошеністю, мов крізь тигрячі хащі. Раз, в надвечір'я з широкими і бистрими  хмарами, що вели тіні по зарослях, — коли він брів проз сусідні хати, його  помітила тітка Петруниха; звідкись верталася додому, несучи клуночок.

— Куди це ти зібрався?

Він мовчить: не знає, що сказати, і вже відвик від розмови.

— Ходім до нас! — сказала тітка, а потім, бачачи, що він недовірливо поблискує  на неї ямкуватими очима, додала:

— Не бійся, ми нікого не їмо! Сьогодні в нас борошно: балабушки пектимем.

Він заходить до Петрунів. Ще господар недужий — довго виболює після свого  вмирання, але вже говорить значно жвавіше, ніж коли прибився в село.

— Як же ти живеш? — питає хлопця. Той тільки плечима знизує і не може слів  знайти; зрештою, відповідь сама приходить:

— Колоски...

— Ой, бережися, хлопче, з ними! — в Сибір поженуть, там і замерз.

— А тут не пропадають? — втрутилася господиня.— Повно покійників на колгоспному.

Одноосібні латки дальші, туди менше хто лізе, а й там разор. На нашій ниві мало  зосталося: кілька снопиків.

— Там не рвав! — раптом виголосилося в хлопця з уст.

— Добре робиш, — хвалить Петрун. — Із тих нивок тільки й порятунок наш. А  колгоспне, то все грабоване, і піде кудись, як у прірву.

— Подивися: борошенце з того зерна, з наших снопиківі — сказала господиня до  гостя.

Вона спекла балабушки і стала годувати хворого, що показавши їй очима на хлопця,  мовляв, і його наділяй, споживав і просив:

— Ще! Неси ще!

Але, боячися, що він умре, коли не їстиме розмірно, господиня відрізала:

— Вже нема, підожди трохи.

Хлопцеві подарувала хлібчик — більший від інших. Вимовивши: «Спасибі!» — гість  про все забув; миттю вийшов з хати і попростував бур'янами, де найглухіше.

Гостро оглянувся навкруги, вмостився і почав їсти. Відкушував і ретельно жував,  жував і одночасно нюхав, бо такий гарний пахощ хлібний; пильно підбирав губами  навіть найменші, мов квітковий пилок, крихти з відкушеного місця — боявся їх  згубити. їв і весь час в душу вбирав пахощ: із сухістю його і теплотою, чистий і  добрий, від малого хлібця, такого білого, як була колись недільна сорочка.

Все з'їв і скоро відчув, як посильнішало дихання в грудях — від самого спожиття  хлібця: кругластого, хоч із кутиками, і такого світлого тут, як тільки одне  сонце, що часом поглядає між біжучими хмарами. Також — як щось дужче від сонця:  над всім світом, але вже того він не міг збагнути, ні уявити, лише тихо і слабо  відчував; і лише згадував мамину ласкавість, утрачену для нього.

Потім, бродячи кволою тінню серед своєї пустки, нездатною навіть рити городи  кописткою як слід, він уже знав, що в одному місці всієї ворожої довколишності  до нього добрі. Часто, в переходах через хащі, він окреслював круги, близькі до  тієї хати. Дивився здаля, сам непомічений, як дядько Петрун молотить. Снопи, що  тітка пов'язала, були — як віники. Господар коло них стоїть, заточуючись від  слабості: не може вдарити ціпом. Тоді нахиляється з тяжким зусиллям і переносить  снопи до стіни, а там, обпершись плечима об неї, молотить — ледве б'є ціпом; і  видно, боїться впасти від власного руху. Хотів хлопець вийти з бур'яну в поміч  господареві, але не насмілився: «Подумають, на їхній хліб іду»; і сам був  слабіший від господаря. Вже не то що боявся, а більше дичився, відлюднівши, як  вовченя. Непомітно відступив від сусідського дворища.

Що споконвіку звали чудовим словом «жнива», стало «уборочною кампанією». Врожай

1933 року подекуди видався невиданий: ніби казковий; важкі колоски схиляли  стебло, і вітер ледве розгойдував їх. Незчислимою многістю свого сухого віястого  скарбу половіли ниви, зблизившися в рівні річки — під горяччю сонця. Ждали  женців.

А жати було нікому. Бо народ страшно вирідів. Скільки ж не косили ті, що вижили,

— не могли впоратися навіть з малою частиною. Зерно обсипалося. Потім аж до

Різдва достоював, гинучи, той врожай. Не могли зарадити присланці з заводів і  фабрик. А хліборобів домучено; ті, що не вмерли, більшістю на землі валялися:  зовсім опухлі! — з потрісканої шкіри сочилась водиця; або сухі вони, як дошка.

Не могли косу в руці вдержати. Хотіли чимсь підкріпитися і багато, багато повзло  в лани: спожити стиглих колосків. Лежачи, зривали їх і розтирали на долонях,  м'яли в хустках, приполах, торбинках, картузах; сирим зерном наповнювали собі  виголоджені шлунки: так і мерли на місці! Скрізь по нивах повно покійників, але  не видно сторони; коли ж хто заглянув зблизька, повзучи між ними, робилося  моторошно від окритого кладовища.

Хлопець добувався до колосків кількома завченими напрямками і все обминав  мертвих, що там лежали. Спершу страшився, аж торопів при зустрічі з конаючими  або вже покійниками, згодом звик; і сам був — як перші з них.

Схована трупарня ставала дедалі жахливіша; тліла з нестерпною сморідністю, хоч і  затоплена в хвилях стиглого хліба, які поверх неї то перебігали шелесткою  чергою, буяючи від вітрових напливів і поривних нападів, то — при безвітрі —  затихали, так що чути було, як комашка на колоску ворушиться.

Коли зморений хлопець, відпочиваючи, дивився вгору, тоді на густо-густо синьому  тлі неба, засіяного невстижимими іскорками з сонця, вирізьблювалася колоскова  численність, мідясто-рудава і рясна, рясна! Тихо притулюються колоски одні до  одних і перетинають, як в рисунку золотим атраментом, стрілчасті промінці свого  озброєння. Простягають його і схиляють наперед: від всіх своїх зернин, що їх так  чітко, в ритмі ступенчатого складу, вкріплено одні при одних. Колихаються  колоски легко і мило; з ними такий щирий і зворушливий настрій віє! — можна без  кінця дивитися на них. Неоцінитною ризою добрості і смутку Божого накрито  замучених. Видно також: вгорі срібними скелями повільно пропливають від півдня  хмари, сліпучі з лицевої сторони — в сонці. Хлопець застиг, вражений таємничістю  дива. Притьма, почувши сильний шорхіт, здригнувся він і миттю відповз геть  набік: від нив'я тікати до бур'янів і вибалків з чагар'ям, де ніхто не помітить.

Там він випростовується на свій дрібний зріст і відносить здобуті колоски  додому.

Коли розгорнулися жнива, то всіх, хто косити міг або снопи в'язати, наймано  підряд. Ходив і дядько Петрун: вже так оклигав, що спромігся працювати в полі,  разом з жінкою.

Але для хлопця настала грізніша пора, бо при косарях, над їхніми душами, скрізь  стояли наглядачі. Треба дуже обережно підступати до ланів. Вранці, ще ледве  зачинало видніти, він прокинувся від торохкання в шибку; за вікном стояла тітка

Петруниха і гукала:

— Збирайся зараз, підем на роботу — снопи носити! Дістанеш хліб.

Андрій миттю вихопився з хати. Вже як ішли в поле, сусід казав хлопцеві:

— Перебрався б ти до нас! Знаєш, наш синок помер, одно, що — нужда, а потім  хвороба пристала. В хаті все однієї душі бракує. Якби схотів, жив би в нас. Не  було б тобі сумно одному, і нам веселіше, — подумай!

— Пороблю трохи, тоді перейду.

— От і добре. Дивися ж: ми ждатимем!

— Ще поїду маму шукати...

— Шукати — де? Це не одне село і не одна станція. Сам загубишся. Не їхав би!

— Таки поїду.

— Якби міг, я поїхав би з тобою, та бач: біда.

— Я сам.

Увечері, вертаючися додому, побачили, як в одному дворі з великим клопотом  виряджають мертвого на похорон; навкруг метушаться міліціонери і сільрадівці,  мов рибалки біля човна — перед бурею.

— Чого вони? — питає хлопець.

— То кара прийшла і правду виказує: на голосному активістові, — сказав дядько. —

За зло чоловік і має зло, як цей Корбик, що тепер хоронять. Був дуже беручкий і  докучливий, людям спокою не давав; мучив їх, щоб догодити партії. Тихого  середняка переслідував, бо ніби лає радянську владу, а того не було! Середняк  мав кінну машину і жив як трудовик; крім машини і коней, була в нього корова.

Його з синами розкуркулено, — тоді в його хаті активіст забрав собі сало і  кожух. Пройшло два роки після того; от він розпух з голоду і вночі в поле  вийшов, де кошено хліб. Узяв сніп і вернувся додому: так узяв, як ото кожух  попереду. Вилізає з сином на горище і обминає там. А декотрі партійці підгледіли  і зразу ж донесли на нього, як він — на середняка. Прийшли гуртом другі  активісти, ще докучніші і зліші, ніж він сам. Шукають його скрізь і лізуть на  горище, там бачать: обминає крадений сніп. І давай бити Корбика, як злодія.

Побили до смерті. Бач, кладуть на віз, і це вже остання дорога: куди відійшов,  там нема ні снопа, ні потреби на нього. А гріх зостався невідпокутуваний. Ходім,  не треба довго глядіти!

Першими днями немічні хлібороби ступали мляво і втинали небагато; згодом,  підкормлені теплою юшкою і кашею, де було трохи вишкварок, випростали плечі і  праця сяк-так пішла.

Хоч в'язано дрібніші снопи, ніж колись, вони хлопцеві жили тягли: мов колоди.

Підгодувавсь, то, несподівано для себе, значно подужчав, може, не від самого  харчу, але також — від пробуджуваних сил, що, з природи, могли зрости. Він тягав  снопи запопадливо, спершу обхоплюючи обома руками кругом; потім тільки зачіпав  однієї рукою за перевесло, просунувши пальці, другою знизу помагав собі тримати,  і сам важко перехилявся.

Хоч робота не пригнічувала тяжкістю, так мучив жах, що відкрився з самого  початку. Не могла діяти жниварка, бо всюди мертві лежали: на невеличких  відстанях один від одного, ніби відмірених. Видно, кожна конаюча душа, потай  прибувши, окремилася вже від готових, — лягала осторонь. їх так багато, що  стрічаються без перерви: всіяли землю. Поки не почали приїжджати погребницькі  підводи, чорніло ними всюди по світлій стерні, — і тітка сказала хлопцеві:

— Скільки снопів з ниви, стільки людей лягло! Декотрі вмерли давно; несло  відтіля разючо, аж нудило женців. Не могли працювати, хоч дихали крізь хустки,  обкинуті при обличчі. Петрунова жінка знов подала голос:

— Розвести б огнище треба і сирий бур'ян палити — дим це переб'є. Так ми робили  в дев'ятнадцятому році: тоді білі вистрілювали людей і загортали, а червоні коли  вернулися, звеліли, щоб полонені би; розкопували ями і виносили мертвих. Такий  був дух страшний, як тепер! — аби перебити його, багаття розводили і палили  зелені гілки. Потім приходили знов білі і робили так само: наказували  відкопувати, кого...

— Тихо, тихо! Ви б, тітко, не договорювали далі, — радять женці, озираючися на  доглядачів.

— Вони не чують. Так пасуть очима по людських руках і кишенях, що їм слухати  ніколи.

— А все ж! Тепер і в самої стежки очі довгі — Сибір бачать. Учора туди чоловіка  на смерть присуджено: за жмутик колосків, що розтер на долоні. Зробим огнище.

Хлопче, носи бадилля!

Андрій дістав додатковий обов'язок: завідувати огнищем; це швидко пішло в нього.

Збирав сухий бур'ян на розпал, а докидав зеленого — для диму. Повіяв той дим  скрізь, ніби на пожарищі: гіркий, але своєю гіркістю чистий, і вже менше чути  було нудкого і страшного повіву від покійників на полі. В інших місцях також  розведено огнища; пішов дим клубучий, обгортаючи всю многість мертвих. Вони між  снопами ждали своєї черги на повільній підводі, що тяглася через стерню. Дим  завіював і живих, хоч змучених, коли поралися з хлібами. Заходячи їм в очі,  виводив сльози. Тітка заплющилась від нього на хвилину, витерла очі і, глянувши  навкруги, сказала:

— Таких жнив не було від створення світу і вже не буде.

Спершу робота тяглася, як болісна вагота для душі: з палючою су противністю їй.

Повітря навкруг вигріто до тієї міри, що вже ніби пронизує наскрізь, без перерви  гонячи піт з кожного, хто рухається. Воно пашить спекою печі, обважнює почуття і  заливає тіло зморою: істота от-от знеможеться серед спеки і найважчого диму. Але  якраз тоді, всупереч собі самому, треба з зусиллями рухатися по стерні, мов  безлічі цвяхів. Це в звичку входить — і трудністю, і заведеним ладом, при якому  кожен повинен встигати з своєю працею. Призвичаївся також і Андрій, навіть міг  би нудьгувати, якби тепер заборонили йому на жнивах тягти снопи і збирати  колосся, розводити вогонь і підтримувати його, носити відро з водою і кухоль для  женців; і — що звелять. Волю і думку заполонила робота: від того навіть звіряча  туга, якою він довго жив, притихла, ніби скована. Образ матері світився в уяві,  але і він, здається, був примирений з турботами жнив.

Для серця ж відкрилася тут сторінка відання, якої не можна знайти і прочитати в  шкільних книгах. Люди тут дивовижно відмінні від городських! — такі відмінні, що  їхня прикмета враз відкривається для погляду.

В місті люди мов би і не дуже прочувають, що на світі аж доконче потрібні їх  заняття, і назверх прибирають надмірну значність.

А тут, при байдужості до життя серед злиднів, люди покладають у слові і вчинку  добре значення. Завжди з достойністю, до себе самих і кожного, мов старочасні  білі жерці; от і тепер — зрізаючи житини і в'яжучи в снопи. Коло хліба роблять,  як перед очима Божими! З відчуттям важливості, що має їх праця, — однак без  жодного самозвищення.

Андрій не збагне причин всього і зв'язків. Але з природною хлоп'ячою  спостережливістю, відразу бачить відміну горожан від всіх тутешніх. Підсумовує  собі коротко: «Ці — справжніші».

Тітка була до нього дуже добра; все щось приберігала з'їсти — з свіжої городини.

Ніколи не кривдила і не кричала, не лаялась, навіть не мала ніколи гніву на  нього. І він почав з довірою дивитись на неї: мов на мамину сестру рідну. Раз,  бігши босий по стерні, він сухою надрізаною бур'яниною пробив собі ногу біля  пальців, — густо пішла кров. Тітка знайшла в кошику, біля торбинок, чисту  тканину і перев'язала виразку: спитала, чи болить.

Через два дні стався подібний випадок: з іншим хлопцем, що працював при своїх  батьках на тій самій ділянці. Його мати, сполошена, біжить мерщій перев'язуватиі

Прихиляється до сина, голубить — гладить поранену стопу і втішає хлопця,  заглядаючи йому в очі, ніби хоче взяти його біль собі в серце і перетерпіти  самій. Ніяк не може відійти. Припадає до нього, як світлий янгол, що вбрався в  полатану одежину і прикрив голову вбогою білою хусткою.

Побачивши це, Андрій став на місці і так зажуривсяі Згадав свою нещасну маму:  вона була для нього — як ця мати для свого хлопця; жаліла і втішала; схилялася  до нього, ніби з неба.

І тоді сирота відчув, що нема вже коло нього найдобрішої душі в світі: його  мами. Швидко відійшов з ниви — в зарості, що, глухі, стояли стіною недалеко, і,  закривши долонями обличчя, з відчаю залився гіркими, як ще ніколи в житті,  тяжкими краплями, що ніби аж парували пекучою солоністю. Вже після того він  спокою не мав. Кожна хвилина тяглася довго, з глухою забарністю, як зайва, бо  віддаляла від сподіваної зустрічі.

Після роботи, коли вечеряли в дворі, прославши ряднину на шпориші,— Андрій  сказав:

— Буду мами шукати.

— Де будеш? — питає тітка.

— По дорозі, де ми їхали.

— Як же ти знайдеш: там стільки люду!

— Маму я зразу впізнаю.

Заходили зелені сутінки і бралися чорнотою від високої ночі з чистими зірками.

Хлопець був певен, що навіть і поночі, серед найлюдяніших натовпів міста і в  його завулках, він при першому ж погляді зауважить маму.

— Чого тобі спішити, — говорить господар, — як досі мати не вернулась, видно,  кудись від'їхала далі; на роботу стала, щоб копійку здобути. Потім і вернеться.

— Поїду! — повторює хлопець. — Чи дасте картоплі на дорогу?

— Бери, скільки вміститься в торбині, і хліба спечемо: ти ж заробив. А тільки не  раджу їхати в біду. Як же пускати тебе самого, коли такі пропадають скрізь? Ось  підожди трохи, по жнивах з тобою поїду. Ні, тобі одному не можна.

— Авжеж, не можна, — ствердила тітка, — і думку викинь! Більше ждав, ще трохи  потерпи: до кінця жнив недалеко. Не пущу.

Довечеряли мовчки. Потім скоро ж почали збиратися спати. Господарі були уважні  до хлопця. Але смуток наповнював йому серце і, коли погасили світло, прорвався  тихим плачем серед темряви. Хлопець підождав, поки господарі, втомлені після  цілоденної праці, міцно заснуть. Тоді по-мишачому беззвучно взяв торбинку, з  якою ходив на жнива: в ній були сірники, ложка, ніж і трохи хліба. Додав  картоплі з мішечка, що в кутку, біля печі поставлений. Прочинив двері так  обережно! — без скрипу. Нечутною тінню виступив надвір і навшпиньках подався до  воріт, пригинаючись під вікнами.

На вулиці завагався: а що, як мати ввечері прийшла? — могло ж так бути.

Дожидатиметься якраз тоді, коли він пішов шукати. В двір заходить — ні, двері  замкнуті! Тихо в пустощі, що була рідною оселею. Зорі, крізь безмісячну ніч,  мерехтять спокійно, з значеннями таємниці, над близькими могилками.

Він присів біля порога, обпершись об двері: тільки на хвилинку. Але так  непомітно напливає дрімота, привіяна свіжістю ночі, а потім — сон: на збореного  жнивами.

Все розгорається одне тужливе почування, як окрема сила і як спонука собі  самому, неоднакова з денною волею, хоч близька; все ввижається, діє, мов тчеться  в просторі, і не може погаснути. Заходячи з різних сторін, привертає уяву до  всього, в чому існує якась схожість і знаність, тільки ж ніби замкнута і  незбагненна. Душа і сама повинна там бути присутньою. Мучиться, прагнучи, довго  терпить і, зрештою, сприймає звідти, мов поблиск, болючість, що ранить, що  проноситься близько і несподівано. Коли терпіння від кривди вже незносиме —  таке, мов би когось, хто не сподівався, враз потоптано: дужо і різко, серед  невидності, як в обведеному блідому-блідому крузі,— по безколірній одежі на  плечах. Жах і жаль зростають до безмірності, до зойку з приглушених, мов  зв'язаних грудей, до лементу в несвітському зусиллі одного дихання, бо видно, як  привидною з'явою хтось рідний заточується серед могильних хрестиків і не може  вийти, — хлопець в останньому розпачі пробує гукнути, що сюди, до нього треба  йти! І не може здобути крику з свого рота, хоч вся душа зметнулася в порив.

Хлопець прокинувся.

Глянув навкруги в темряві і спершу не міг зрозуміти, де він. Пригадавши все,  стурбувався: проспав багато часу, і невідомо чи встигне до станції пройти  непомітно і поїхати «зайцем», — якщо скоро досвіт. Бо зорі перемістилися в небі  далеко. Ще треба гроші взяти на квиток. Відімкнув хату і знайшов сховані серед  ганчір'я в підпіччі карбованці: від лісного заробітку.

Із села виходив, обминаючи сусідів, іншими вулицями, бо могли з вікон побачити,

— виходив, крадучися, як звірець нічний. Замирав від шелесту в пустках.

Задихався і пітнів; чув, як серце стукало в ребра і віддавало в скронях. Нерви  напружені, аж тремтять.

Ніч, в останні години свої, як стояла чорними стінами, то ними мало і зрушилась;  і скоро він, задиханий, стишив крок. Порівнявся з садибою пічника і став:  заглянути чи ні? — взнати треба, чи круг над закопаною коштовністю цілий, чи  хтось, дізнавши, розрив грунт і забрав її.

Сторожко ступає хлопець навколо хати і наближається до самого заповідного місця;  бачить при мерехтливому зоряному світлі і торкає пальцями: не зрушене воно!

Вкрилося рівними і густими стеблинками трави, недалеко від якої скрізь стали  хижі зарості, що затопили низький обвід колишніх грядок.

Втікач перебирав рослини, шукаючи улюбленого зілля; отмов бавлячися, зірвав  кілька схожих листочків — ростер пальцями краєць одного з них: тоді враз озвався  пахощ м'яти, тонкий і добрий, милий, як хустка матері.

А вже починало трішки світліти, такою гарною синістю, як цей запах м'ятний.

Пронісся легенький вітрець на відході ночі, ніби подаючи знак, що — пора в  дорогу.

Уява ж сироти затримується, при сутінках передсвітанкових розкриває собі сховок,  як видиво: тут, під зеленню і грунтом — святиня, про огненну силу якої страшно  помислити. І стояти тут треба з пошаною! — як в церкві.

Тихенько відступив від таємничого місця і пішов з оселі. Коли віддалявся від  околиці, зовсім посвітлішало в крайнебі; стало видніти навкруг: з тією ще не  повною яснотою, яка віщує про вихід сонця.

Поспішив хлопець нерівною дорогою, вкритою довгими смугами рослин, на яких, з  листкових країв, звисали роси — білі і прозорі. Засвічувалися з них іскри. Коли  оглянувся на садибу пічника, — там, над скарбним місцем, підводилося полум'я з  такою великою і променистою сполукою ясминної просвітлості, пурпуру, крові,  сліпучого горіння, ніби там могутності ненашого життя стали і підносять  коштовність, відкриту з глибини землі. Палахкотливий стовп, що розкидав  свічення, мов грозовиці, на всі напрямки в небозвід, прибрав обрис, подібний до  чаші, що сховали її селяни в чорнозем і нікому не відкрили її таємниці, страшно  помираючи одні за одними в приреченому колі.

Здається, над ними, з нетлінною і непоборимою силою, сходить вона: навіки  принести порятунок.

1958—1961

Додати коментар


Захисний код
Оновити


Notice: Undefined variable: yoo_cgsi in /home/svitslov/domains/svitslova.com/public_html/templates/yoo_everest/warp/systems/joomla/layouts/com_content/article/default.php on line 149
http://www.zoofirma.ru/