39. Означення «вичерпний» у реченні «У Шевченка багато таких творів, де він живе не якимсь одним душевним актом, а весь цілком, сповна, всією своєю істотою, створюючи закінчений, всеоб’ємний, вичерпний людський образ, являючи цілий світ» (рядки 46—48), можна замінити словом:
Читання й аналіз тексту
Шевченко вовіки насущний
(1—8) Кожна доба заново прочитує Шевченка. І кожен достойний український письменник, працівник культури, громадянин, кожен, хто відчуває себе українцем, шукаючи натхнення, визначаючи своє місце в житті, свій обов’язок перед рідним народом, незмінно відчував потребу осмислити Шевченка для себе, для своєї особистої долі. І всякий ворог українського народу, коли хотів розтлити його душу, оволодіти його серцем, незмінно стикався з Шевченком і намагався накласти на нього свою руку, перефарбувати його, спотворити, зробити «своїм». Боротьба за Шевченка й триває так довго, тому й була такою гострою, що це — боротьба за душу українського народу.
(9—11) Бувши кров’ю від крові і плоттю від плоті свого багатостраждального народу, безмежно люблячи його і належачи йому всією своєю істотою, він ненавидів у ньому те, що було виховане століттями поневолення і національного розтління.
(12—21) Узявши від народу все краще і життєдайне, він відринув гірше, ветхе. Та він не лише взяв від народу — він йому сторицею віддячився. Він присвятився гуманістичній освіті, демократичному вихованню мас. Велика його заслуга перед українським народом насамперед, а потім і перед іншими народами — в тому, що він уперто вщеплював у його свідомість ідеї демократизму, народного самоврядування, ідеї соціальної та національної справедливості, правди і свободи. Поняття правди і волі, що проймають всю його поезію, дуже широкі, дуже конкретні, дуже людяні. Велика заслуга його в тому, що, доклавши стільки зусиль до пробудження національного самоусвідомлення українського народу та виховання національної гідності, він спрямував їх не в бік національної замкненості, а в бік взаємопізнання та взаємоповаги, рівноправного спілкування, дружби та братерства народів.
(22—23) Та Шевченко належить не лише Україні — всьому людству, хоч кожне його слово — про Україну.
(24—27) Тут відбувається нечасте в історії літератури, але підвладне генієві, щасливе перетворення: поезія, породжена злобою дня, живе вічно. Поезія, зміст, характер, призначення якої безпосередньо національні, набуває загальнолюдського значення, виростає до світових масштабів, стає «родовим» явищем людського духу.
(28—38) Загальнолюдське значення поезії Шевченка не тільки в тому, що він, як і кожен геній, збагатив духовний потенціал людства, зробивши доступним для всіх народів те, що пережив, передумав, скристалізував у слово народ український і чого він досягнув у царстві думки і духу. Загальнолюдське значення Шевченкової поезії в тому, що вона самому українському народові дала розуміння його долі, його потреб та його завдань перед лицем майбутнього — з погляду загальнолюдської історії та боротьби, загальнолюдських завоювань розуму й духу, світового прогресу, з висоти найпередовіших ідеалів та уявлень свого часу. Давши людству краще з українського народного, він водночас дав українському народові краще із загальнолюдського. Говоримо, звичайно, не тільки про самого Шевченка, а про весь той рух духовного відродження і піднесення, що сконцентрувався навколо його імені, подвигу, творчості, пам’яті.
(39—41) У поезії Шевченка відбилася вся глибина і самобутність його особистості. Те, що він пережив і передумав, вищою мірою виявляє сутність людини взагалі і водночас позначене печаттю могутньої і неповторної індивідуальності, засвідчуючи невичерпну багатоманітність людського духу.
(43—54) Поезія Шевченка глибоко психологічна: багато його віршів — це не просто розвиток його думки, образу, настрою, як звичайно буває в ліриці. Це закінчена психологічна картина, психологічна повість, де втілено не частку людини, не якусь її рису, не якийсь момент її життя, а всю людину, все її життя. У Шевченка багато таких творів, де він живе не якимсь одним душевним актом, а весь цілком, сповна, всією своєю істотою, створюючи закінчений, всеоб’ємний, вичерпний людський образ, являючи цілий світ. Здається, тут уже все сказано, більше вже поет нічого не зможе повідати людям. Та новий вірш — і новий світ, такий же закінчений і вичерпний. Ця безкрайність суб’єктивного — теж великий внесок Шевченків у збагачення й розвиток духовності народу, у скарбницю загальнолюдських цінностей культури. Водночас поет сам щедро черпав з цієї скарбниці, на його творчості лежить печать щасливого прилучення до світової культури, і сама вона — одна з вершин цієї культури.
(55—62) Шевченкова поезія давно стала найважливішим і нетлінним складником духовного єства українського народу. Шевченко — це не тільки те, що вивчають, а й те, чим живуть. У чому черпають сили й надії. У глибини майбутнього слав Шевченко свої непохитні заповіти синам рідної землі, і серед цих заповітів перший і останній:
…Свою Україну любіть,
Любіть її… Во время люте,
В остатню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.
За І. Дзюбою (657 слів)
