Найкраще сонечко і вітер,
Вітер у лице.
Нема весняних перших квітів
Оголене ще деревце
Я білочці вже не радію
Ховає панцир кам'яний
І замуровує надію
Велике місто - ківш подій.
О де моє барвисте слово?!
Де думки славної ріка?!
І чарівна співуча мова?...
Скалічена, сліпа, глуха...
І як я можу не ридати,
Мов ангел той, що впав із тьми
Як незмірима моя втрата
Заплачена в німій війні.
Не відповім на стогін болю,
Бо панцир вкрив із головою
Пилюкою, кіптявою і брудом,
Бо душу витоптали люди.
Ті люди - що я їм несла
Маленьку крапельку добра
І промінець ясного світла,
Душа з якого пишно квітла.
Не треба людям вже тепла
І душі їхні з темрявою зрослися
Згаса мала моя свіча...
Бо і мене вкриває криця...

03.04.97
автор - Леся Скорик © "Світ слова"